Байстрюченко Олена Олександрівна

слухач магістратури факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Павликівський Віталій Іванович

Історія розвитку кримінальної відповідальності за примушування давати показання

Шлях становлення правової держави, а тим більше створення ефективної та справедливої системи правосуддя, потребує часу та плідної праці. Кримінально-правові норми, як і будь-які державотворчі процеси, проходять становлення під впливом соціально-важливих факторів та з урахуванням тих історичних подій, які накладали на них відбиток. Тому, враховуючи, що створення сильної, незалежної судової влади – пріоритетне завдання сучасної української держави, яка, проголосивши себе правовою, зобов’язана гарантувати захист прав і свобод людини та громадянина через дієву систему правосуддя, а законність судових рішень, ефективність правозахисної і каральної функцій – основна мета судово-правової реформи, вважаємо актуальним та необхідним розгляд питання кримінальної відповідальності за примушування давати показання, з метою недопущення незаконного впливу на осіб під час розслідування кримінальних проваджень.

Хоча за статистичними даними проблема злочинності у сфері правосуддя не стоїть настільки гостро, проте за рівнем латентності ці злочини надзвичайно небезпечні [1, с. 116].

Етичний і духовний стан суспільства, рівень його культури завжди знаходили своє відображення у повсякденній діяльності людини. Не є виключенням і таке відоме історії людської цивілізації явище як застосування різних форм фізичного впливу на людину з метою добитися від неї бажаної поведінки (визнання своєї вини, давання показань щодо інших осіб). Висвітлення питань кримінальної відповідальності за будь-яке суспільно-небезпечне посягання неможливе без з’ясування історіографії досліджуваної проблеми. Яким чином і коли тортури та інші способи отримання доказів з’явилися в Україні, невідомо. Вперше про них згадується у Російській правді, а саме: ст. 85 Пространної Правди – “Суд Ярославль Володимирович”, де визначається, що винність обвинуваченого встановлюється в результаті “Божого суду” - випробування залізом. Одна з форм середньовічних ордалій – (“Залізо”) встановлювала винність особи за ступенем опіку від розжареного заліза, яке вона повинна була взяти в руки [2, с. 432].

Так, у XIV столітті, коли українські землі опинились у складі кількох сусідських держав, правові джерела характеризувались строкатістю та різноманітністю. Проте особлива роль серед джерел права в Україні і надалі належала “Руській Правді”, яка відчутно вплинула на розвиток правових систем Великого Князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель.

На відміну від польсько-литовського законодавства система злочинів і покарань запорозького козацтва утворилась відповідно до давніх звичаїв, а також зі “словесним правом і здоровим глуздом”. Між тим ця система була більш демократична, тому що встановлювала певну рівність суб’єктів перед законом. Діяльність козацьких судів базувалась виключно на нормах звичаєвого права, які були широко відомі українському населенню своєю простотою, справедливістю, відсутністю тяганини [3, с. 27].

Подальший шлях формування законодавства, відображений у Судебнику 1550 року, вказує на те, що у ньому вперше проголошується застосування тортур для отримання власного визнання своєї вини як безпосереднього доказу. Їх застосовували не тільки до злодія (“татя”), що звинувачувався у вчиненні повторної крадіжки, а й до обвинуваченого, якого назвали лихою людиною.

Головними доказами у першій половині XVI ст. були: особисте визнання своєї вини, яке отримували, в більшості випадків, застосовуючи фізичне насильство над особою, обшук, очні ставки. В тексті Мединського губного наказу, який дійшов до наших часів у складі Уставної книги Розбійного наказу 1555-1556 років спостерігається, як катування стає формою розшукового, інквізиційного процесу. У Соборному Уложенні 1649 року міститься значно більше норм про застосування тортур з метою отримання доказів. Воно встановлює обов’язкове застосування тортур стосовно крадія вже при обвинуваченні його в першій крадіжці, чого не було раніше. Піддавання тортурам призначалося і для “причинних”, тобто осіб, які причетні до будь-якої справи, або просто підозрілих людей (ст. 40). Також спостерігається застосування тортур, коли йдеться про купівлю або продаж краденого майна ( ст. ст. 74-75).

В епоху Петра Великого тілесні покарання досягли найбільшого поширення. Страшна дикість звичаїв, повна байдужість, якщо не пристрасть до різних видів тортур, і великий досвід знущання залишився у спадок з кінця XVII ст. На початку XVIII ст. було видано “Краткое изображение процессов и судебных тяжеб”, 1715 р., в якому вперше в історії розвитку норми примушування давати показання, було виділено розділ про застосування тортур, як засіб отримання доказів у кримінальних справах. Даний пам’ятник законів ділився на кілька частин. “Вторая часть процесса” містила в собі шостий розділ “О роспросе с пристрастием и о пытке”, де більш чітко систематизовано норми щодо застосування тортур: принципи їх призначення, умови застосування, наслідки, критерії, якими повинен був керуватись судя при їх призначенні, кількість тортур, доказова сила свідчень. Нововведенням було те, що тортурам могли піддаватись і відповідачі, і свідки, якщо правдивість їх свідчень викликала сумніви. Судді також, вперше, несли відповідальність за порушення правил застосування тортур, які регламентувались наказом 1673 р. Під впливом російського законодавства і в українських судах могли застосовуватись тортури. Проте судді мали досить обережно застосовувати цей вид доказу. В правовій пам’ятці цього періоду: “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., виділено окремий, двадцять п’ятий розділ, в якому говорилося про те, що кожен суддя повинен знати, що дуже тяжким гріхом є погубити або скалічити невинну людину під приводом справедливості, або позбавити її честі. До середини XVIII ст., доки тортури широко використовувались в діяльності не тільки судових, а й адміністративних органів, їх застосування не було караним. Певні зміни в цьому напрямі відбулися під час правління Катерини ІІ. Указ про провадження кримінальних справ з крадіжок та розбою від 10 лютого 1763 р., хоча і розглядав застосування тортур як одну з важливих форм слідчих дій, але обмежував її застосування по колу осіб [2, с. 54-173]

Наприкінці XVIII ст. від тортур відмовились, як і від решти варварства минулої доби, як від одного зі свідчень дикості. І нарешті, 27 вересня 1801 року Олександр І видав указ “Об уничтожении пытки”, який вимагав “Чтобы нигде, ни под каким видом ни в высших, ни в нижних представительствах и судах никто не дерзал, ни делать, ни допущать, ни исполнять никаких истязаний под страхом неминуемого и строгого наказания” [2, с. 432].

На початку ХІХ ст. в Україні, так само, як і Росії, основним джерелом кримінального права було “Уложення про покарання кримінальне і виправне” 1845 р. У зведенні законів також містилась заборона чинити упереджені допити, катування із застосуванням жорстокості, але покарання за подібне перевищення влади не встановлювалось. П’ятий розділ Уложення “О преступлениях и проступках по службе государственной и общественной” включав главу 11 “О преступлениях и проступках чиновников по некоторым особенным родам службы”, в якій у розділі І “О преступлениях и проступках чиновников при следствии и суде”, містилась ст. 462, що передбачала відповідальність слідчого, який погрозами чи іншими протизаконними засобами буде примушувати обвинуваченого до визнання вини чи свідка до дачі показань, при цьому більш суворе покарання винному передбачалось у тих випадках, коли під час слідства застосовувалось катування і жорстокість.

В радянську добу карально-репресивні органи у своїй правозастосувальній діяльності керувались численними відомчими оперативними наказами, розпорядженнями та циркулярами Наркомату внутрішніх справ. Від часів Надзвичайної Комісії у каральному відомстві не припинилось використання методів фізичного тиску на підсудних. Так, у рапорті на ім’я начальника ОДТО ГУГБ НКВС Південної залізниці від 28.09.2934 р. лінійний уповноважений ОДТО ГУГБ НКВС станції Кременчук Є.В. Єгоров зазначав, що йому особисто часто доводилось бачити, як колеги на допитах практикували побиття і що він сам швидко опановував навички професії [4, с. 20].

За КК УРСР 1922 року всі протиправні дії, які вчинювалися на стадії досудового слідства, також не вважалися злочинами проти правосуддя у сучасному їх розумінні, не встановлювали норми заборони щодо будь-якого незаконного впливу на учасників процесу.

Новим етапом розвитку кримінального законодавства було прийняття 1960 року Кримінального кодексу УРСР. У ньому серйозним нововведенням стало виділення у якості самостійного родового об’єкту суспільних відносин, які забезпечували нормальне функціонування органів правосуддя. Протягом всього періоду дії даного КК України 1960 року як диспозиція норми, так і санкція, змін не зазнавали.

На зміну КК 1960 року 5 квітня 2001 року був прийнятий новий КК України, в якому у VII розділі “Злочини проти правосуддя” знайшла своє відображення ст. 373 “Примушування давати показання”.

Таким був шлях, пройдений законодавцем з першого моменту згадки про тортури до встановлення відповідальності за їх застосування. Закріплення застосування тортур в законодавстві дає лише слабке уявлення про дійсні розміри практикованих в Україні екзекуцій як в дореволюційний період, так і в радянські часи. Сам факт довготривалого розвитку кримінально-правової заборони щодо примушування давати показання і взагалі її поява в кримінальному законі вказує на те, що ігнорування прав особи в законодавстві займає значний історичний період, вплив якого позначався ще не одне століття. Дефініція норми щодо кримінальної відповідальності за примушування давати показання у кримінальному законодавстві України змінювались в різні історичні періоди і набула стабільності з прийняттям КК України 2001 року, пройшовши шлях формування з того часу, коли подібні явища спочатку заохочувались, потім не заборонялись, аж до повної заборони з притягненням до кримінальної відповідальності уповноважених осіб.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Квасневська Н. Кримінальне законодавство України про злочини проти правосуддя. Історичні аспекти формування / Н. Квасневська // Вісник прокуратури. – 2009 – вип. 4 - с. 116.

2. Российское законодательство Х-ХХ векав. – В 9 т. – Т. 1. Законодательство Древней Руси. – М.:Юрид. Лит., 1984. – с. 432.

3. Грозовський І.М. Судовий устрій нової Січі (1734-1775 р.р.) / І.М. Грозовий / Актуальні роблеми розвитку суспільної думки і практики управління: 36 наук. Праць. – Запоріжжя, 1997 – вип. 3 - с. 27.

4. Вакулик О. Кримінальна відповідальність за примушування давати показання: історія розвитку норми/ О. Вакулик // Адвокат. – 2008 – вип. 12 - с. 20.