Косяк Оксана Юріївна

студентка 2-го курсу факультету економіки, менеджменту і права Київського національного торговельно-економічного університету

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Великанова Марина Миколаївна

Кримінально-правова кваліфікація еутаназії

Однією з глобальних проблем сучасності є проблема легалізації еутаназії, Україна не є винятком. У наш час питання чи можна визнати право на еутаназію особистим немайновим правом фізичної особи є актуальним і водночас досить дискусійним. Як наслідок не лише у вітчизняній та світовій науці зростає інтерес до цього питання, а й у громадськості. Легалізація еутаназії – одна з найбільш суперечливих медико-деонтологічних, етико-філософських, та юридичних проблем повсякдення.

Процес становлення явища «еутаназії» триває і досі, адже Кримінальний кодекс не містить спеціальної норми за якою можна було б його кваліфікувати. В Україні, як і в більшості країн еутаназія вважається забороненою.

Метою даного наукового дослідження є системний аналіз питання еутаназії в міжнародних та вітчизняних законодавчих актах та теоретичне осмислення права людини на еутаназію.

Проблема еутаназії досліджувалась у наукових працях: Т.Вергелеса, З.Гладун, М.Ковальова, М.Малеїна, А.Маліновського, С.Рудєва, О.Іванюшкіна, Ю.Креліна, В.Селіванова, С.Бородіна, В.Глушкова, Н.Крилова, О.Олійник, О.Домбровської, В. Грищук, Ф.Фут та інші.

Відповідно до ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров'я «медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань». Цивільне законодавство також містить заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя згідно з ч.4 ст. 281 ЦК України. Теорія кримінального права України та правозастосувальна практика визначає, що незалежно від згоди людини на припинення її життя або від її безпосереднього прохання про позбавлення життя, діяння визнається протиправним і тягне за собою настання кримінальної відповідальності стосовно суб’єкта, який його вчинив.

Для початку слід дати визначення явищу «еутаназії». Адже, еутаназія – це:

• умисно вчинювані діяння (дія чи бездіяльність) медичного працівника, які спрямовані на припинення нестерпних фізичних чи психічних страждань пацієнта та здійснюються за неодноразовим чи одноразовим проханням пацієнта або його законного представника, які є повністю, об’єктивно та своєчасно інформовані про наслідки такого втручання, з метою припинення цих страждань, що спричиняє смерть пацієнта;

• припинення (чи скорочення) життя людини або тварини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні муки, в задоволенні прохання без медичних показників у безболісній чи мінімально безболісній формі, для скорочення страждань [7].

Еутаназію класифікують залежно від поведінки медичного працівника, вона буває: активною («метод наповненого шприца» – здійснення певних дій, введення лікарських засобів, які пришвидшують настання смерті важкохворого пацієнта) та пасивною («метод відкладеного шприца» – процедура незастосування засобів та невиконання медичних маніпуляцій, які підтримували б певний час життя важкохворого пацієнта. Під «автоеутаназіює» розуміють – добровільне припинення пацієнтом свого життя з метою припинення власних страждань.

У свою чергу активну еутаназію поділяють на: «вбивство з милосердя» – відбувається, коли лікар через нестерпні страждання безнадійно хворої людини та будучи не в силах їх усунути, вводить йому над дозу знеболюючого препарату, внаслідок чого настає бажана смерть; “самогубство”, що асистується медичним працівником (іншим суб'єктом)” – відбувається, коли лікар лише допомагає хворій людині покінчити з життям; «власне активна еутаназія» може відбуватися і без допомоги лікаря, коли пацієнт сам накладає на себе руки [7].

Активна еутаназія саме “вбивство з милосердя” містить склад злочину, який можна кваліфікувати за ч. 1 або ч. 2 ст. 115 КК України (залежно від обставин), адже дії винного є умисними. У разі “Самогубства”, асистентом якого є медичний працівник (інший суб'єкт)” та самогубства без участі медичного працівника (іншого суб'єкта), коли він лише надає хворому необхідні засоби для самогубства, підстави для притягнення до кримінальної відповідальності медичного працівника (інших суб`єктів) відсутні. За таких умов медичний працівник (інша особа) є пособником самогубства, відповідно з КК України не є злочином, але у деяких країнах схиляння до самогубства, пособництво самогубству містить склад злочину передбачений, чинними кримінальними кодексами: Австрії, Болгарії, Голландії, Іспанії, Швейцарії, Данії, Польщі, Білорусії. Українським законодавцям, враховуючи досвід зарубіжних колег, слід встановити кримінальну відповідальність за схиляння до самогубства та сприяння йому, що стосується підмовлення суб`єктом до самогубства особи у якої відсутнє усвідомлення своїх дій, то варто погодитися з думкою вчених, які кваліфікують дії суб`єкта як умисне вбивство.

Існує декілька варіантів стосовно кваліфікації “пасивної еутаназії”.

В.К. Грищук у своїй статті «Еутаназія: кримінально-правові проблеми» говорить про можливість кваліфікації бездіяльності винного у таких випадках як ненадання допомоги хворому (в Україні ст. 136 і 139 КК). Щодо кваліфікації бездіяльності винного при “пасивній еутаназії” за ст. 136 або 139 КК, то виникають певні труднощі. Вони зумовлені, зокрема, застосуванням законодавцем понять “завідомо” (ст. 136) та “завідомо відомо” (ст. 139). Першим, що звертає увагу, є неузгодженість цих понять із положеннями статей розділу п'ятого Загальної частини КК України “Вина та її форми”, де не передбачено такої форми чи виду вини. Другим є різне розуміння цих понять у теорії кримінального права. Законодавець Російської Федерації, враховуючи труднощі у відмежуванні ненадання допомоги від умисного вбивства та вбивства через необережність при бездіяльності, вказав у диспозиції ч. 2 ст. 124 КК РФ “Ненадання допомоги хворому” на необережну форму вини щодо наслідків у вигляді настання смерті потерпілого. Однак навіть таке уточнення не дає підстав кваліфікувати бездіяльність суб’єкта при “пасивній еутаназії” як ненадання допомоги, тобто за ст. 136 або 139 КК України [5].

Отже, можна зробити висновок, що позиція кримінального права України на сьогодні є однозначною – це вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. У разі легалізації еутаназії законодавець має врахувати наслідки, які можуть настати, наприклад можливе зловживання еутаназією з корисливих мотивів зацікавленими суб’єктами. Також необхідно враховувати людський чинник: завжди існує вірогідність помилки лікарів, встановлення помилкового діагнозу, обман пацієнтів з метою вигоди. Тобто використання еутаназії можливе при дотриманні ряду вимог, а саме, за наявності письмової заяви пацієнта, за умови неможливості полегшити страждання наявними засобами, гуманним і безболісним способом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Безаров О. Т. Евтаназія в контексті медичної практики (за результатами соціологічного опитування в м. Чернівці) // Буковинський медичний вісник. – 2005. – № 1. – 149 с.

2. Кримінальний кодекс України станом на 28 серпня 2012 року // Відомості Верховної Ради України – Закон від 05.04.2001 № 2341-III.

3. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України – Закон від 16.01.2003 № 435-IV. - Ст. 281

4. Основи законодавства України про охорону здоров'я // Відомості Верховної Ради України - Закон від 19.11.1992 № 2801-XII. - Ст. 52.

5. Грищук В. К. Еутаназія: суспільна та кримінально-правова оцінка/ В. К. Грищук (стр.110-119)

6. Котюк І. І., Мусієнко А. В. Правові та морально-етичні аспекти евтаназії та її альтернатив // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2002. – № 2. – 121 с.

7. Чорнобровий М. П., Стефанчук Р. О., Лозінська С. В. Еутаназія: pro et contra (філософсько-правовий підхід) // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. –  2004. – № 4.