Костишин Наталія Степанівна

курсант 3-го курсу навчально-наукового інституту підготовки фахівців кримінальної міліції Харківського національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: кандидат юридичних наук Пироженко Олександр Сергійович

Хуліганство як спосіб самозахисту

Відомо, що вчинюючи хуліганство, винна особа заподіює шкоду громадському спокою i моралi, здоров’ю i тiлеснiй недоторканостi громадян, майну. Нерiдко хулiганство переростає в iншi, бiльш тяжкі злочини: вбивство, нанесення тiлесних ушкоджень з хулiганських мотивів та iн. Скоюючи хулiганськi дiї, особа грубо протиставляє себе суспiльству, прийнятим у ньому правилам поведiнки. Все це сприяє формуванню в її свiдомостi антисоцiальних мотивiв, якi пiзнiше проявляються у вчиненнi iнших, бiльш тяжких злочинiв [1, с. 420, 421].

Тому боротьба iз злочиннiстю немислима без активiзацiї боротьби з хулiганством. Не зважаючи на те, що питанням протидії хулiганства придiлено увагу, багато її питань продовжують залишатись спiрними, iншi з них розробленi не досить глибоко i повно. Це стосується, насамперед, проблема відмежування хуліганства від діянь, учинених у стані необхідної оборони.

Відповідно до ч. 1 ст. 296 КК хуліганством визнається грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. Грубе порушення громадського порядку – це така поведінка, яка заподіює реальну шкоду або створює реальну загрозу нанесення шкоди суспільним відносинам, що охороняються законом, зокрема, шляхом посягання на недоторканність особи, порушення її прав і законних інтересів. До хуліганства Т. С. Жиліков пропонує відносити такі дії: побої, знищення або пошкодження майна тощо. Хуліганські дії характеризуються формою, їх тривалістю, мотивами, обстановкою, в якій скоєні хуліганські дії та наслідками [2, с. 220].

Необхідна оборона – це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, яка відповідає небезпеці посягання та обстановці захисту. Ознаки необхідної оборони, визначені у ст. 36 КК, характеризують: 1) мету оборони; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій того, хто захищається; 4) своєчасність оборони; 5) співрозмірність оборони [3, с. 270].

Слід мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з’ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 року № 10 «Про судову практику в справах про хуліганство»). Крім того, відповідно до п. 1 згаданої Постанови при розгляді справ даної категорії судам необхідно беззастережно додержувати вимог ч. 3 ст. 27 Конституції України і ст. 36 КК, враховуючи те, що відповідно до закону кожна особа має право на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання незалежно від можливості уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади [4].

Для прикладу уявімо ситуацію, коли гр. К сидить на лавці в парку, тобто в громадському місці, розмовляє по мобільному телефону, коли до нього підійшов гр. Н. Останній з явною неповагою до загально прийнятих норм моралі у грубій формі звернувся до К., щоб той звільнив лавку, оскільки Н. забажав присісти саме там, де був гр. К. Звичайно К. не захотів звільняти займане місце, оскільки вважав, що всі громадяни мають одинакові права і він зайняв це місце першим. Як наслідок Н. почав ще більше проявляти обурення і виявляти свій негатив із застосуванням поштовхів руками щодо К. Останній у вербальній формі з використанням ненормативної лексики відповідав Н., що він чинить неправильно. Указаний конфлікт привернув увагу правоохоронців, які, угледівши порушення громадського порядку, затримали К. і Н. за хуліганство.

На наш погляд, в даній ситуації К не є суб’єктом хуліганських дій, оскільки він захищав свої права. Мотивом кримінально караного хуліганства є явна неповага до суспільства, яка проявляється шляхом вчинення дій, керованими так званими «хуліганськими спонуканнями» [5, с. 365]. Оскільки в наведеному випадку особа (гр. К.) захищається від хуліганських посягань винного, то у нього відсутній мотив явної неповаги до суспільства. При цьому а визнати його дії як учинені в стані необхідної оборони також не уявляється можливим. Адже відповідно до ч. 1 ст. 36 КК поведінка при необхідній обороні того, хто захищається, може бути тільки активною, тобто виражатися лише в активних діях. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, що захищається (наприклад, завдання ударів кулаком), так і використання різноманітних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, а й тих, що були при особі, яка захищається, або навіть спеціально підготовлені нею для захисту (наприклад, використання перочиного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятих для захисту, тощо) [3, с. 273].

Отже, на рівні постановки проблеми зауважимо, що у чинному кримінальному законодавстві не врегульовано питання притягнення/непритягення до відповідальності осіб, які вчиняють хуліганські дії з метою самозахисту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів : навч. посібник / М. Й. Коржанський. – [вид. 3-є, доп. та перероб.] – К. : Атіка, 2007. – 592 с.

2. Жиліков Т. С. Загальноправова характеристика об’єктивної сторони дрібного хуліганства / Т.С.Жиліков // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». – Том 20 (59). – 2007. – № 2. – С. 219–225.

3. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2010. – 456 с.

4. Про судову практику в справах про хуліганство : постанова Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 року № 10 // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 2. – С. 4–7.

5. Кримінальне право України: Особлива частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2010. – 608 с.