Дегтярьова Оксана Михайлівна

курсант 2-го курсу факультету підготовки фахівців міліції громадської безпеки Харківського національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Романова Ольга Іванівна

Профілактика та попередження провокації злочину

На сьогодні профілактика та попередження злочинності правоохоронними органами України стало основним та безперечно ефективним в боротьбі зі злочинністю. Як зазначає практика попереджувальне значення покарання та страх перед ним не є ефективним засобом у боротьбі зі злочинністю. Застосовуючи покарання держава не запобігає вчиненню злочинів у майбутньому, а застосовує покарання до злочинця, з метою запобігання вчинення їм у майбутньому нового злочину, тим самим, використовуючи страх перед покаранням для інших, що не завжди є ефективним та дійсно працює.

Тому, можливо, більш ефективним є попередження вчинення злочину, ще на ранніх стадіях його вчинення (де має місце саме провокація). В кримінології це не є новелою, але і не взято за правило.

Ще Чезаре Беккарія зазначав: «Краще попередити злочини, ніж карати за них. Це складає мету будь-якого хорошого законодавства, яке, за змістом, є мистецтвом вести людей до найвищого щастя або, можливо, до меншого нещастя, якщо розмірковувати про співвідношення добра та зла у нашому житті» [4, с. 139].

Найбільш ефективним засобом у боротьбі зі злочинністю, можуть бути профілактичні заходи, а саме: з одного боку – це попередження та запобігання суспільно небезпечного діяння, з другого – припинення розпочатого посягання чи своєчасне повне розкриття вчиненого.

Боротьба з провокацією злочинів, як і боротьба зі злочинністю в цілому, не повинна бути зведена тільки до виявлення та покарання винних. Особливу увагу слід звернути на розробку та здійснення системи заходів профілактичного та попереджувального характеру, оскільки на теперішній час відсутні відповідні кримінально-правові заходи попередження провокації злочинів, які повинні включати до себе комплекс заходів кримінально-правового, організаційно - управлінського та віктимологічного характеру.

Велика кількість спеціалістів та науковців вивчали проблему провокації у своїх дослідженнях у контексті норми провокації хабара, як одного з видів службових злочинів, чи лише в рамках дослідження спеціальних питань відповідальності за співучасть. У діючому кримінально-правовому законодавстві також відсутня належна правова база для вирішення питань відповідальності за провокацію злочину. Разом з тим цілий ряд питань з цієї проблеми залишаються невирішеними, навіть дискусійними. Так, досить неоднозначно вирішуються питання про визначення змісту самого поняття провокації злочину, особливості об’єктивних та суб’єктивних ознак діяльності провокатора, ступеня суспільної небезпеки та кримінально-правової оцінки діяльності як самого провокатора, так і осіб, спровокованих на злочин. Відсутність належних теоретичних розробок, чіткого правового регулювання цієї проблеми призводить до того, що досить неоднозначно вирішуються питання про відповідальність за провокацію злочину і у слідчо-судовій практиці.

Тому закріплення в законі не тільки провокації взятки, але і самої провокації будь-якого злочину дасть можливість застосовувати дійові профілактичні заходи впливу, а законодавчо закріплене поняття провокації, кримінально-правове врегулювання відповідальності як провокатора, так і спровокованої особи стало б більш ефективним заходом боротьби з провокацією.

Боротьба з провокацією злочинів є проблемою не тільки вітчизняного законодавства, але і міжнародного кримінального права. Різні міжнародні організації намагаються розробити заходи попередження та профілактики провокації злочинів, встановити межі допустимості використання провокаційних методів при розкритті злочинів правоохоронними органами. Ці пропозиції відображені в деяких нормативних актах Організації Об’єднаних Націй та свідчать, що «провокаційні прийоми» заслуговують достатньо на досить глибоку критику та є вираженням достатньо суперечливої точки зору про те, як слід працювати правоохоронним органам при розкритті злочинів, довести які можливо тільки з використанням «перевірок придатності» чи «підставних осіб».

Як свідчать практики, такі способи є досить ефективними та розкривають такий рівень корупції, який раніше був недосяжним, але визнається і той факт, що така тактика повинна регламентуватись чіткими процесуальними директивами, яких, на жаль, на законодавчому рівні немає.

Виявлення фактів хабарництва, а тим більше провокації хабара – це вельми складний процес: як процесуальний, так і професійний, який вимагає від оперативних працівників правової (оперативно-розшукової, кримінально-процесуальної) та високої професійної підготовки (багатого досвіду, уміння встановлення психологічного контакту з людиною). Саме тому працівники оперативних підрозділів органів внутрішніх справ, до компетенції яких входить боротьба з хабарництвом, незважаючи на достатньо глибоке відпрацювання організаційно-тактичних аспектів цієї боротьби, продовжують допускати грубі порушення при розкритті злочинів, не кажучи вже про їх попередження та профілактику. Оперативні працівники продовжують діяти на власний розсуд, їх дії не супроводжуються методичними розробками, які б враховували сучасні соціально-економічні, політичні зміни у державі та давали змогу проведення на високому рівні профілактичних заходів.

Виходячи з цього, можливо зробити висновок, що не тільки Кримінальний закон, але і Законі України про „Оперативно-розшукову діяльність” та інші нормативно-правові акти, накази, інструкції, що регулюють діяльність ДСБЕЗ при розкритті хабарництва, провокації хабара та корупції, потребують суттєвої модернізації в питаннях запобігання та протидії провокації.

Як показує час та визначає практика, найбільш суспільно небезпечними видами провокації, які є предметом дискусії на міжнародному рівні, є провокація, що використовується правоохоронними органами стосовно законослухняних громадян.

Як правило, працівники правоохоронних органів використовують провокацію з метою підвищення показників розкриття рівня злочинності, де профілактичним заходом провокації злочинів є перегляд існуючої системи обліку злочинності та розкриття злочинів. Вірно зауважив Н.В. Щедрін , що «робітники міліції у прагненні покращити показники розкриття злочинів продовжують жертвувати законністю» [2, с. 297].

Критерії оцінки діяльності працівників правоохоронних органів за результатами їх оперативно-службової діяльності все більше віддаляються від удосконалення, оскільки не висвітлюється реальний стан справ. Орієнтація на досягнення високого рівня розкриття злочинів призводить до того, що працівники правоохоронних органів фальсифікують та провокують злочини, а це породжує не тільки проблему необ’єктивності правоохоронної діяльності, але і супроводжується зниженням впливу на злочинність. Саме тому виникла гостра необхідність суттєвих змін у системі обліку злочинів та їх реєстрації, де в неупередженому та достовірному слідстві повинні бути зацікавлені не тільки працівники оперативного апарату та слідчі, але і всі учасники судочинства [5, с. 202]. З цією метою необхідно реформувати цю систему та дійсно взяти до уваги позицію, що тільки дані обвинувального вироку суду, що набув законної сили, повинні бути підставою для формування державної статистики та вдалого розкриття кримінальних справ [3, с. 45].

Не менш важливим у попередженні провокації злочинів працівниками правоохоронних органів може стати більш ефективне забезпечення «власної безпеки» органів внутрішніх справ, а саме: збільшення вимогливості до моральних рис особистості при підборі кадрів робітника міліції, а також збільшення контролю та надзору за дотриманням законності в діяльності правоохоронних органів. Існуючі критерії оцінки діяльності працівників правоохоронних органів спонукають до порушення законності, в тому числі вчинення злочинів у сфері службової діяльності та проти правосуддя, тих службових осіб, які не мають глибокого внутрішнього переконання в необхідності суворого дотримання кримінально-процесуальних норм. Суб’єктивні причини такої поведінки можуть бути різноманітними: кар’єрне зростання, бажання досягти високих результатів, маскування власної некомпетентності, бажання виглядати краще за колег в службі та перед керівництвом [2, с. 152].

Існуюча практика боротьби зі злочинністю свідчить, що в ряді випадків злочинна діяльність певною мірою детермінована поведінкою та особистими властивостями людей, яким внаслідок вчинення злочину завдається фізична, моральна чи майнова шкода.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Положення «Про Міністерство внутрішніх справ України», затверджене Указом Президента України від 17 жовтня 2000р. № 1138.

2. Щедрин Н.В. Кому служат волкодавы?//Власть: криминологические и правовые проблемы. – 2001. – С. 297.

3. Алтухов С.А. Преступления сотрудников милиции. – С-П.,1998.

4. Мельниченко А.Б. Уголовно-правовые и криминологические аспекты борьбы с преступлениями, совершенными в состоянии сильного душевного волнения – М.,1995.

5. Кудрявцев В.Н. Популярная криминология. – М., 1998.