2. Нормативно-правове регулювання господарської діяльності

Господарська діяльність регулюється системою господарського законодавства, що представляє сукупність законів і інших нормативно-правових актів, які містять правові норми, що регулюють господарські відносини.

У науковій літературі система господарського законодавства визначається як комплексне утворення, що виникає як наслідок взаємодії різних галузей права у регулюванні відносин у сфері господарювання. Подібна точка зору є дискусійною, оскільки не враховує повною мірою предмета правового регулювання господарського законодавства. Наприклад, ст. 1 ЦК України як предмет регулювання цивільного законодавства визначає регулювання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Такі відносини реально виникають і в господарській сфері. Але цим господарська діяльність та виникаючі відносини не обмежуються. Стаття 3 ГК України кваліфікує господарські відносини, як відносини у сфері суспільного виробництва, що суттєво впливає на характер та якість виникаючих майнових відносин, незважаючи на формальну рівність учасників таких відносин, їх значення для суспільства. Відносини з управління та контролю за господарською діяльністю, які іноді кваліфікують як адміністративні, визначаються не тільки як вертикальні відносини, пов'язані із реалізацією владних повноважень компетентними органами управління, але й як такі, що мають насамперед майновий зміст та впливають на ринкову систему з точки зору економічного результату в цілому. Яскравим прикладом у цьому плані виступає економічна конкуренція.

Тому система господарського законодавства функціонує як складне утворення, що включає в одному акті різнорідні (приватні та публічні) норми, які мають мету комплексного регулювання відносин суспільного виробництва; останні складаються як сукупність усіх відносин, що виникають між учасниками господарських відносин у процесі здійснення господарської діяльності.

Функціонування системи господарського законодавства обумовлене реалізацією господарсько-правових норм та забезпеченням господарського правового порядку. Нормативно-правовим актом, що визначає основи господарського законодавства, є Господарський кодекс України. Це базовий комплексний нормативно-правовий акт, який визначає систему господарського законодавства.

Аналізуючи норми ГК України, можливо виокремити певні завдання (мету) правового регулювання щодо:

- встановлення та реалізації основних напрямів державної економічної політики;

- управління господарською системою, в першу чергу державним та комунальним секторами економіки;

- встановлення заходів державного впливу на економіку;

- господарського нагляду (контролю) за діяльністю суб'єктів господарювання, що виконується спеціальними органами у господарській сфері;

- стимулювання певних сфер економіки та створення умов для діяльності суб'єктів підприємництва, реалізації їх приватних прав та інтересів;

- забезпечення прав споживача, у першу чергу на якісну та безпечну продукцію, та ін.

Основні вимоги до управління та здійснення контролю за господарською діяльністю конкретизуються у спеціальних законах, що регулюють окремі сфери господарської діяльності, наприклад в Законах України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р., "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р., "Про державне регулювання ринку цінних паперів", "Про зерно та ринок зерна в Україні" та в багатьох інших.

Крім законів господарська діяльність регулюється Указами Президента України з економічних питань, деякі з яких видані відповідно до п. 4 розділу 15 "Перехідні положення" Конституції України та мають силу законів. Сьогодні Президент України відповідно до ст. 106 Конституції України не має повноважень щодо регулювання господарської діяльності.

Нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України є Декрети Кабінету Міністрів України, видані в 1993 - 1994 роках відповідно до Закону України від 18.11.92 р. "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законодавчого регулювання", що мають силу законів, постанови і розпорядження, видані згідно з ч. 1 ст. 117 Конституції України, які є обов'язковими для виконання.

Органи державної влади і управління у випадках, передбачених законом, видають відомчі нормативно-правові акти, які є обов'язковими для всіх учасників господарських відносин. Наприклад, відповідно до ст. 47 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами про місцеве самоврядування та іншими законами; можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

Відповідно до ст. 23 ГК України правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання всіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

До інших нормативних актів відносяться державні стандарти та технічні умови, видані відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 10.05.93 р. "Про стандартизацію і сертифікацію".

До локальних нормативно-правових актів належать також статутні документи суб'єкта господарської діяльності або внутрішні документи, що прийняті відповідно до вимог статуту.

1. Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Ка­бінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

1. У правовому регулюванні господарських відносин визначальна роль належить норматив­но-правовому регулюванню, упорядкуванню відносин у сфері господарювання за допомогою нормативно-правових актів. Серед цих актів чільне місце посідає Конституція України, якою встановлюються конституційні основи правопорядку у сфері господарювання (ст. 5 ГК), а також врегульовуються на найбільш загальному рівні найважливіші відносини у цій сфері.

З прийняттям ГК України нормативно-правове регулювання відносин у сфері господарю­вання набуває організованого системного характеру. По суті, цей Кодекс є базовим ком­плексним нормативно-правовим актом, в якому концентровано визначені основи господар­ського законодавства. Відтак, усі інші закони та підзаконні нормативно-правові акти повин­ні узгоджуватися з ГК у частині регулювання господарських відносин. Це не означає, що не можуть прийматися закони, якими певне коло або окремі моменти господарських відно­син регулюються інакше, ніж передбачено ГК; однак необхідною умовою прийняття таких законів або їх окремих положень є одночасне внесення відповідних змін до ГК.

2. Оскільки цим Кодексом встановлюються переважно основні вимоги до організації та здійснення господарської діяльності, нормативно-правове регулювання відносин у сфері господарювання конкретизується в багатьох законах спеціального характеру, існування яких передбачено відповідними статтями ГК. Наприклад, стаття 43 ГК містить загальне по­ложення щодо свободи підприємницької діяльності. Водночас нею передбачаються спе­ціальні закони, якими встановлюється перелік видів господарської діяльності, що підляга­ють ліцензуванню або підприємництво в яких забороняється, визначаються випадки обме­ження підприємницької діяльності посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Тут же міститься вказівка на те, що особливості здійс­нення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. При цьому конкретизація регулювання господарських відносин може здійснюватися не лише у законах, що належать до галузі господарського законодавства, але й у законах інших галузей законо­давства - конституційного, адміністративного тощо, окремі положення яких стосуються від­носин у сфері господарювання (наприклад господарської діяльності об'єднань громадян, релігійних організацій тощо). Крім законів України, господарська діяльність регулюється нормативно-правовими актами Президента України, зокрема указами з економічних питань, не врегульованих законами (видання таких указів протягом трьох років після набуття чин­ності Конституцією України було передбачено пунктом 4 розділу XV «Перехідні положен­ня» Конституції України). При цьому слід мати на увазі, що названі укази мають силу зако­нів, на відміну від інших указів Президента України, що є підзаконними актами.

Нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, зазначеними в коментованій статті, є відповідні постанови Уряду, а також декрети Кабінету Міністрів України, видані в період 1992-1993 рр., з наступними змінами, які зберігають чинність відповідно до пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. На відміну від постанов Кабінету Міністрів України, які є підзаконними актами, декрети мають силу закону.

Інші органи державної влади у випадках, передбачених цим Кодексом, видають підзакон­ні відомчі нормативно-правові акти, які не повинні суперечити названим вище актам. Напри­клад, згідно з частиною третьою статті 339 ГК, банківські операції провадяться в порядку, встановленому Національним банком України. Те саме стосується порядку відкриття банків­ських рахунків (ст. 342 ГК).

До цього роду актів слід віднести також відповідні нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим з питань, що належать до її компетенції (ст. 137 Конституції України). Від­повідно до статті 23 ГК правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання усіма учасниками госпо­дарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

3. До інших нормативних актів, передбачених цією статтею, належать локальні норматив­но-правові акти, на які є вказівка у цьому Кодексі, зокрема установчі документи суб'єкта господарювання (статути, положення). Наприклад, статтею 71 ГК встановлено правило, згідно з яким відомості, не передбачені законом, підприємство надає органам державної вла­ди, органам місцевого самоврядування, іншим підприємствам, установам, організаціям на договірній основі або в порядку, передбаченому установчими документами підприємства. Стаття 142 ГК встановлює, що порядок використання прибутку (доходу) суб'єкта господа­рювання визначає власник або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів тощо.

Іншими нормативними актами, передбаченими коментованою статтею, є також державні стандарти або технічні умови, інші правила, обов'язкові до виконання учасниками господар­ських відносин, порушення яких тягне правові наслідки. Наприклад, стаття 276 ГК передба­чає, що показники якості енергії узгоджуються сторонами на підставі державних стандартів або технічних умов шляхом погодження переліку (величини) показників, підтримання яких є обов'язком для сторін договору. Так само є обов'язковими для суб'єктів господарювання, наприклад, державні ціни на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України (ст. 191 ГК), тощо.

РОЗДІЛ 2 ВИДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Підприємницька (комерційна) діяльність

Одним з основних видів господарської діяльності є підприємництво. Підприємництво є одним із різновидів творчої, пошукової, ризикової соціальної діяльності і в більшості країн світу з ринковою економікою вважається одним із найпрестижніших. Адже саме цей вид діяльності у відповідних умовах найкращим чином виявляє людську суть, допомагає прояву працівника як особистості. Підприємництву властивий більш індивідуальний характер, високий ступінь стимулювання співробітників, що призводить до більш повної реалізації потенціалу кожного з них. Здійснюючи самостійну підприємницьку діяльність, працівник значно зростає як людина: він росте і професійно і інтелектуально. І це має цілком реальні позитивні наслідки для всього суспільства. Історія доводить, що підняти економіку, інші сфери буття до високого рівня розвитку можливо переважно через прояв членами цього суспільства їх господарської ініціативи.

Відповідно до ст. 42 ГК підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Виходячи зі змісту ст. 42 ГК можна навести такі ознаки підприємницької діяльності:

самостійність — це стан, який дає можливість підприємцю без обмежень приймати рішення і здійснювати самотужки будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству;

ініціативність передбачає виявлення особою в процесі діяль­ності винахідливості, кмітливості, індивідуальних здібностей;

систематичність означає постійний, регулярний (а не разовий) характер діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і под.;

ризиковий характер підприємницької діяльності включає два складники, один з яких передбачає можливість одержання позитивних результатів (прибутку), а інший — можливість настання несприятливих наслідків (збитків) від такої діяльності, які не завжди можна спрогнозувати і запобігти їм;

одержання прибутку (доходу) — мета діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг чи ведення торгівлі, бо результати діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на оплатних засадах, а в ціну товару (послуги) включається і можливий прибуток (дохід);

діяльність здійснюється особами, зареєстрованими як суб’єк­ти підприємницької діяльності.

Визначаючи поняття підприємництва, науковці-юристи і вчені-економісти пропонують до наведених ознак підприємницької діяльності додати й інші: 1) творчий та інноваційний характер цієї діяльності; 2) самостійну юридичну відповідальність; 3) соціально відповідальний характер; 4) особисту майнову відповідальність; 5) майнову відповідальність юридичної особи; 6) невпинне самооновлення[2].

Відповідно до ст. 44 ГК підґрунтям підприємництва є такі принципи:

1) вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;

2) самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, установлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

3) вільне наймання підприємцем працівників;

4) комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

5) вільне розпоряджання прибутком, що залишається у власності підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

6) самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, установлює виключно закон.

У ст. 42 Конституції України проголошено, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Здійснювати підприємницьку діяльність забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування. Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом (але не забороняється взагалі) у випадках, передбачених ч. 2 ст. 64 Конституції України, а саме — в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть установлюватись окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

РОЗДІЛ 3 ЗАСОБИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ