53

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………….……………………….

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ……………………………………………..

1.1 Історія становлення розвитку правового регулювання…………….

1.2 Місце і роль державного регулювання у сфері господарювання

1.3 Нормативно-правове регулювання господарської діяльності………….

РОЗДІЛ 2 ВИДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ……………

2.1. Підприємницька (комерційна) діяльнісь……………

2.2. Підприємницька (некомерційна) діяльність…...…….....

РОЗДІЛ 3 ЗАСОБИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ……………………

3.1. Ліцензування,патентування та квотування в господарській діяльності…

3.2 Сертифікація та стандартизація в господарській діяльності…………

3.3 Застосування нормативів та лімітів……………………

3.4 Надання інвестиційних, податкових та інших пільг ………..

3.5 Надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій………

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………….

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ

1. Історія становлення розвитку правового регулювання

Господарська діяльність полягає у трансформації природних ресурсів, перетворенні виробничих засобів у матеріальні та інші блага для задоволення суспільних і власних потреб самих виробни-ків. Цільовою установою господарювання є створення матеріаль-них і соціальних благ, необхідних для задоволення зростаючих по-треб суспільства . Відносини , що складаються між людьми у проце-сі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, є економічними.

Першим наукове визначення цього терміна дав давньогрецький мислитель Ксенофонт (приблизно 430–355 pp. до н.е.) у своїй книзі «Економікос». Ця назва складається з двох грецьких слів: «ойкос» (дім, господарство) та «номос» (знаю, закон, правило) і дослівно озна-чає «мистецтво ведення домашнього господарства» або «управління домашнім господарством». Платон (428–348 pp. до. н. є.) виявив зв’язок між поділом праці, процесом обміну і обсягами ринку, висту-пав за обмеження приватної власності. Інший давньогрецький філософ Арістотель (384–322 pp. до н.е.) в науці про багатство (економіці) вирізняв «економію» (або сукупність споживчих вартостей) і «хремасти-ку» (мистецтво робити гроші, збагачуватись).

Економіка як соціальне явище виникає, функціонує, і розви-вається лише у процесі господарської діяльності людей – у безпо-середньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Людина у ній є основною продуктивною силою, суб’єктом інших елементів економічної системи (техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин, а також господарського меха-нізму). Для задоволення потреб людини здійснюється процес виро-бництва, в якому вона виступає як виробник і споживач матеріаль-них благ і послуг. Тобто економіка означає – господарство (вироб-ництво), яке необхідно вести за певними законами і правилами.

Збагачуючись надалі новим змістом, ці поняття наприкінці XX ст. вживаються у таких основних значеннях:

-народне господарство певної країни загалом або окрема його сфера (наприклад, економіка сфери нематеріального виробництва);

-галузь (економіка сільського господарства, торгівлі тощо); господарство окремого району, регіону (економіка регіону); господарська діяльність окремого суб’єкта господарювання. Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни в цілому та визначення парамет-рів діяльності її складових (суб’єктів господарювання, їх об’єднань, органів управління різного рівня); регіональний рівень має враху-вати специфіку господарської системи конкретного регіону в ме-жах наданих державою повноважень; на локальному та проміжно-му рівнях суб ’єкти господарювання та їх об’єднання з урахуванням вимог вищих piвнів регулювання визначають особливість господарських зв’язків між собою тощо.

Будь -яка господарська система складається з елементів (складових або підсистем), серед яких: суб’єкти (суб’єкти господа-рювання, органи управління та контролю, споживачі); майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи); но-рмативне регулювання, що визначає правила функціонування від-повідної господарської системи, в тому числі правовий статус суб’єктів, правові режими майна , правові форми взаємовідносин між суб’єктами, відповідальність тощо; інформаційна підсистема,що забезпечує двосторонній зв’язок між центром системи та/або її елементами та інші складові.

Об’єктивною необхідністю виробництва є потреби людей щодо відчуття нестачі чогось, що необхідне для підтримання життєдіяльності і розвитку людської особистості. Тому необхідність є внутрішнім спонукальним мотивом діяльності людини, соціального і економічного прогресу. З розвитком людства потреби змінюються і вдосконалюються.

Отже, потреби – це об’єктивна необхідність у певному комплексі матеріальних благ для нормальної життєдіяльності кожної людини та суспільства в цілому.

Потреби людини задовольняються за допомогою як нееко-номічних благ, які надаються людині природою (повітря, морська вода, сонячне тепло тощо), так і економічних благ, які є результа-том економічної діяльності (споживчі та виробничі блага). Саме потреби в економічних благах називають економічними потребами, для задоволення яких потрібне виробництво.

Економічні потреби мають загальні ознаки: вони необмеже-ні; постійно зростають; їх не можна задовольнити. До факторів, які зумовлюють необмеженість потреб, відносять : по-перше, людську фантазію; по-друге, конкуренцію виробників; по-третє, засоби ма-сової інформації. Як наслідок, вони є спонукальною причиною роз-витку виробництва.

З розвитком виробництва економічні потреби ставали дедалі визначальнішими й різноманітнішими. У розвинених країнах світу вчені налічують близько 11 тис. потреб, серед яких переважають економічні.

Їх можна поділити на дві групи.

1. Виробничі потреби – це потреби у виробничих ресурсах, які задовольняються у процесі виробничого споживання засобів і предметів праці, елементів природного середовища та робочої си-ли. Будь-який процес виробництва є водночас процесом виробни-чого споживання.

2. Особисті потреби – це потреби людей у різноманітних життєвих благах. З огляду на інтереси розвитку людини тут виділяють насамперед потреби відтворення робочої сили (безпосеред-ньо впливають на продуктивність праці людини) і потреби розвит-ку особистості. До перших зараховують потреби в їжі, одязі, житлі, одержанні кваліфікації, транспорті тощо, до других – потреби в наявності вільного часу для занять спортом, мистецтвом і тощо.

Розглядаючи економічні потреби, слід зазначити, що вони не єдині в ієрархії суспільних відносин. Найвищими серед них вважаються:

– соціальна – це потреба належати до певного кола людей, у самореалізації і творчості, реалізації своїх потенціальних здібнос-тей та можливостей, стати тим, ким людина хоче стати;

– потреби у повазі, самоповазі, компетентності та визнанні;

– за походженням: первинні (їжа, одяг, медична допомога, житло, предмети розкошу тощо) та вторинні (потреби влади).

Насамперед людина мусить задовольнити свої фізіологічні по-треби, після чого прагне задовольнити потреби у безпеці й захисті – потреби у стабільності, законі, порядку, у свободі від страху тощо.

Отже, існує, з одного боку, повна ієрархічність людських по-треб, повна послідовність їх задоволення, а з іншого – потреби безме-жні. Слід наголосити на тому, що безмежність потреб – це риса перед-усім вільних, демократичних, відкритих суспільств з розвиненою еко-номікою і є ознакою його переваг. З іншого боку, уніфікація і приглу-шеність потреб – це риса країн адміністративно-командної системи.

Постійне зростання потреб за час існування людської цивілі-зації свідчить про дію всезагального економічного закону зростан-ня потреб. Закон зростання потреб – закон, що виражає внутрішньо необ-хідні, сталі й суттєві зв’язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб людей (або особистим споживанням), розвиток яких (зв’язків) спричиняє появу нових потреб та засобів їх задоволення.

Внутрішніми суперечностями закону є досягнутий рівень виробництва і споживання та зростаючі на цій основі потреби людей. Ця суперечність є рушійною силою розвитку будь-якої економічної системи.

Дія цього закону зумовлена прогресом технологічного способу виробництва, вдосконаленням відносин власності, розвитком почуття людської гідності, культури та іншими чинниками.

Якщо людина усвідомила свої економічні потреби і прагне домогтися їх реалізації шляхом постановки конкретної мети, то такі потреби виявляються як економічні інтереси. Їх можна визначити з урахуванням різних суб’єктів господарської діяльності.

Економічні інтереси – це внутрішні спонукальні мотиви (стимули) господарської діяльності людей, зумовлені їхніми потре-бами, з метою виробництва та споживання продуктів і послуг, що задовольняють ці потреби. Саме тому інтереси людей є потужним двигуном економіч-ного прогресу, утворюючи ту основу, яка надає руху, забезпечує зростання й розвиток економіки та суспільства в цілому.

Таким чином, економічний інтерес – породження і соціаль-ний вияв потреб, що є матеріальною основою інтересів. Але остан-ні не тотожні економічним потребам, інтереси людини – це вже усвідомлені нею потреби, і людина свідомо ставить певні цілі й діє певним чином, спрямовуючи свої вчинки на задоволення потреб. Крім того, економічний інтерес завжди відбиває відповідний рівень і динаміку задоволення потреб виробництва.

Виробництво – це процес створення економічних благ, необ-хідних для задоволення різноманітних потреб людей. Виробництво економічних благ є основою життя будь-якого суспільства.

Історично людство знає дві форми виробництва: натуральну і товарну. Натуральне господарство було першою формою госпо-дарювання, де продукти вироблялися лише для внутрішнього спо-живання, задоволення потреб самих виробників. Таке виробництво було низькопродуктивним, його характеризували використання ручної праці та нерозвиненість людських потреб. Економічною основою натурального господарства служить сільське господарство. Натуральне виробництво існувало у первісному суспільстві, на ньому також ґрунтувалися патріархальне селянське господарство та феодальне помістя. У всіх цих випадках члени общини або селян-ські сім’ї споживали в основному тільки ті продукти, які виробляли самі. Створені матеріальні блага не обмінювалися.

Поступово натуральне господарство витіснила ефективніша форма організації суспільного виробництва – товарне виробницт-во. Це така організація суспільного господарства, при якій продук-ти виробляються окремими відособленими виробниками, при чому кожен спеціалізується на виробництві якогось одного продукту, а тому для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж продуктів, які стають з огляду на це товарами на ринку.

Ознаками товарного виробництва є:

1.Спільний поділ праці. Кожен виробник спеціалізується на виробництві якогось одного продукту. Це зумовлює спеціалізацію суспільного виробництва на рівні підприємства і всієї економіки. Розвиток поділу праці сприяє підвищенню продуктивності праці виробників і створює умови для технічної оснащеності виробницт-ва. В той же час поділ праці формує і постійно розширює базу для обміну продуктами праці.

2.Економічна відокремленість товаровиробників. Вона базується на приватній власності і проявляється у тому, що виробники самі привласнюють результати своєї праці. Вони прагнуть відокремитись у веденні господарства, щоб поставити споживання у пряму залежність від результату своєї діяльності. Сама відокремленість забезпечує на-явність прямого зв’язку між рівнями виробництва і споживання, що спонукає кожного виробника підвищувати ефективність своєї вироб-ничої діяльності. Її обов’язковою умовою є економічна свобода суб’єктів господарської діяльності, яка полягає у можливості вільного вибору її сфери та у праві власності на створений продукт.

3.Непрямі опосередковані економічні зв’язки між виробниками. Вони розвиваються за схемою: виробництво – обмін – споживання. Створений продукт надходить на ринок для обміну на інші продукти, після чого направляється на споживання. Продаж продукту свідчить про визнання праці, затраченої на його виготов-лення, як суспільно необхідної. Економічні відносини між вироб-никами проявляються через продукти праці або уречевлюються.

4.Товарне виробництво, яке характеризується тим, що про-дукти створюються для обміну. Але обмін може відбуватися лише за умови, що він вигідний для всіх його учасників, тобто обмін по-винен бути рівноцінним, або еквівалентним. Обмін може виступати у двох формах. Першою є обмін одного продукту на інший. Він іменується бартером. Ця форма обігу характерна для ранніх етапів розвитку товарного виробництва.

Другою формою обміну є грошовий. При цій формі продукт обмінюється за допомогою грошей, що значно прискорює і спро-щує обмін. Грошовий обмін характерний для розвинутого товарно-го виробництва, в якому він виступає основною формою. Наявність ринку, тобто особливої сфери, в якій відбувається товарообмін, купівля-продаж товарів, узгоджують інтереси вироб-ників і споживачів.