5. Поведінка в угрупуваннях

Переваги групового способу життя по­лягають у тому, що скупчення значної кількості особин іс­тотно підвищує вірогідність завчасного виявлення небезпеки. Життя в групі пов'язане також з іншими перевагами: підви­щенням ефективності активної оборони, можливістю передава­ти досвід шляхом імітації або прямого навчання, економнішим типом енерговитрат, відомим як "ефект групи".

Ефект групи виявляється в тому, що швидкість росту й різні показники обміну речовин залежать від життя в групі. У бага­тьох тварин ефект групи зумовлений обміном кормом (бджоли, мурашки). Бджоли навіть за достатком їжі гинуть, якщо вони позбавлені можливості обмінюватися речовинами зі своїми ро­дичами. Природу цих процесів поки що не встановлено.

Ефект групи існує й у хребетних тварин. Так, розміри пуго­ловків земноводних залежать від величини акваріума, хоча корм в ньому є завжди в достатку. Аналогічні явища спостерігають­ся у багатьох риб. Наприклад, риби часто починають метати ікру тільки в тому випадку, коли бачать особину свого виду (самця чи самицю). Ефект групи спостерігається й у голубів, які починають відкладати яйця в присутності інших особин, причому самиця це робить навіть тоді, коли сама себе бачить у дзеркалі. Щури, виховані в групі, навчаються інструментальній реакції швидше, ніж ті, які виросли в ізоляції.

Типи скупчень. Будь-яке збіговисько тварин, в якому немає ніякого прагнення окремих особин одна до одної, являє собою просте скупчення. Члени таких скупчень не об'єднані взаємо-притяганням чи якоюсь взаємодією (наприклад, збіговисько жаб в одній калюжі). Прості скупчення досить широко розпов­сюджені серед холоднокровних тварин (молюски, жаби), а та­кож серед теплокровних, які впадають у зимову сплячку (ка­жани).

Розрізняють контактні і дистантні скупчення тварин. Контактні скупчення існують у їжаків, борсуків, черепах, ди­ких кабанів, бегемотів, а дистантні — у північних і благород­них оленів, жирафів, білок.

Скупчення тварин часто залежить від зовнішніх чинників. Наприклад, при відносній вологості повітря нижче 30 % всі таргани збираються разом, а при більш високій вологості вонискупченьнеутворюють. Поділ ссавців на самітних і суспільних значною мірою умовний. Самотніми можна назвати лише тих тварин, які перебувають наодинці протягом усього свого життя і лише на короткий термін вступають у спілкуван­ня з особиною іншої статі, щоб залишити потомство. Таких видів досить небагато. Прикладом може служити звичайна біл­ка. Самці і самиці білок протягом усього року живуть окремо і лише на початку сезону розмноження самець потрапляє на те­риторію самиці, проводить з нею днів десять, а потім переби­рається на свою ділянку. Самиця самостійно вирощує малят, а коли вони достатньо підростуть, виганяє їх зі своєї ділянки.

6. Вплив гормонів на поведінку

Часом тварина, незважаючи на цілковиту відсутність стимулів, які викликають певні дії, все-таки здійснює їх. Мухам власти­во очищати крильця від налиплих порошин, але чому ж особи­ни, які втратили крила, навіть мутанти, у яких взагалі ніколи не було крил, регулярно виконують ті ж рухи, так би мовити, вхолосту? Оскільки не можна знайти видимих причин, які зму­шували би муху чистити відсутні крила, така форма поведінки виглядає цілком спонтанною. Щоб довести, що саме внутрішні чинники викликали у тварини подібну "дію вхолосту", потрібно звернутися безпосередньо до вивчення цих внутрішніх чинни­ків, тобто познайомитися з фізіологічною організацією тварини.

Найвідоміші внутрішні агенти — гормони. Ці хімічні речо­вини, що виділяються в кров залозами внутрішньої секреції, не лише стимулюють певні процеси росту, але також впливають на численні форми поведінки. Наприклад, гормони, які вироб­ляються статевими залозами хребетних, необхідні (хоча їх од­них і недостатньо) для прояву усіх форм шлюбної поведінки: позбавлені статевих гормонів, кастровані півні не кукурікають і не спарюються. Але досить такій тварині ввести чоловічий статевий гормон, і її поведінка знову робиться такою ж, як у нормальних самців.

Значення гормонів настільки велике, що їхнім вивченням займається окрема наука — ендокринологія. Відомо, напри­клад, що форми поведінки, пов'язані з розмноженням, регулю­ються цілим набором гормонів, які виробляються статевими за­лозами і гіпофізом — маленькою залозою, розташованою під головним мозком, унизу черепа. Деякі гормони гіпофіза в пер­шу чергу стимулюють виділення статевих гормонів, спільна ж дія тих та інших виявляється по-різному. Такі форми поведін­ки, як шлюбні ігри, бої між самцями, охорона гнізда, виявля­ються в більшості тварин, як правило, тільки в тому випадку, якщо і статеві гормони, і гормони гіпофіза надходять в кров у правильній послідовності.

Іншим джерелом внутрішніх стимулів є рецептори. Так, на­приклад, сечовипускання у ссавців починається тоді, коли чуттє­ві рецептори в стінках сечового міхура сигналізують про зрос­тання натягу стінок і, отже, про наповнення міхура. Подібним чином дихання частішає, коли дихальні центри довгастого моз­ку сигналізують про надлишок вуглекислоти в крові. Функції багатьох аналогічних внутрішніх датчиків також безпосередньо пов'язані з поведінкою.

Але чи є гормони і внутрішні сенсорні стимули єдиними джерелами спонтанної поведінки? Чи завжди центральній не­рвовій системі потрібний специфічний стимул нехай навіть від якого-небудь внутрішнього агента, щоб викликати певну пове­дінку? Відомо, наприклад, що в ізольованих ділянках мозкової тканини за певних умов спостерігаються ритмічні розряди ім­пульсів, подібні до тих, які реєструються у тварини в нормі. Цей факт наводить на думку, що нервова система — щось біль­ше, ніж просто рефлекторна машина. Цілком можливо і навіть ймовірно, що багато частин нервової системи мають деяку по­стійну "імпульсацію спокою". Але це аж ніяк не означає, що спонтанна нервова активність абсолютно незалежна від зовніш­ніх стосовно нервової системи умов. Наприклад, необхідне по­стійне нормальне постачання нервових кліток кров'ю і киснем. Порівняно простий приклад — процес харчування більшості ссавців. Сигналів насичення досить багато, але головний — на­повнення шлунка. Це було доведено в експериментах з пацюка­ми. Групі піддослідних тварин вживляли в стравохід трубку, за допомогою якої можна було виводити назовні проковтнуту їжу, перш ніж вона досягала шлунка. В інших дослідах їжу вводи­ли безпосередньо в шлунок, минаючи рот і стравохід. Конт­рольна група тварин з'їдала свій корм звичайним способом. Отже, піддослідним тваринам давали таку ж кількість їжі, що і контрольним, але в одній групі піддослідних тварин вона ні­коли не потрапляла до шлунка, виходячи через трубку назовні, а в іншій, непережована, опинялася відразу в шлунку. За пев­ний час усім пацюкам знову пропонували їжу і про ступінь їх­нього насичення судили за кількістю з'їденого корму.