4. Агресивна поведінка та агресія

Агресивність — це адресована іншій особині поведінка, яка може призвести до нанесення їй пошкоджень і часто пов'язана з встановленням певного ієрархічного статусу, з одержанням доступу до певного об'єкта чи права на якусь територію. Отже, агресивна поведінка в нормі має бути спрямована на іншу осо­бину, яка знаходиться поруч, і цю поведінку зазвичай викли­кають властиві іншій особині подразники, які можуть бути зо­ровими, слуховими чи нюховими.

В. Мак-Дугол припускає, що агресія може виникати також через конфлікт між різними видами активності. Наприклад, шимпанзе виявляють агресивність, коли закінчуються запаси їжі (бананів), іноді вони стають агресивними, коли відчувають страх.

Однак більшість випадків агресії, які виникають в природ­них умовах, є прямою реакцією на присутність поруч іншої тварини, наприклад, коли та наближається до гнізда, до самої тварини, її території. У багатьох видів тварин бійка є невід'єм­ною частиною територіальних конфліктів.

Втеча від ворога — нормальна реакція живого організму на небезпеку, на агресив­ну поведінку іншої тварини, але, звичайно, не тому що твари­на "уявляє" собі заздалегідь тортури й смерть у пазурах хижа­ка. Спостерігаючи за тваринами під час втечі від небезпеки, можна помітити, що у них відсутній будь-який особливий страх. Але за неможливості втечі виникають агресивні реакції, спря­мовані на ворога. Наприклад, у безвихідному становищі хом'я­ки чи пацюки атакують собаку і навіть людину.

Іноді в разі смертельної небезпеки у тварин спостерігається акінезія. За І. П. Павловим це є своєрідний "тваринний гіпноз" або, як нині прийнято говорити, "іммобілізаційний рефлекс", що рятує їм життя. Страх супроводжується вегетативними змінами; сечовипусканням (слони, щури), дефекацією (ведмеді, щури), блюванням, дрижанням, збільшенням частоти серцевих скорочень і дихання, можлива навіть зупинка серця.

Ще один спосіб захисту від ворога — імітація поведінки по­раненої тварини, яка особливо часто зустрічається у птахів, що гніздяться на землі. У критичній ситуації, наприклад, у разі не­безпеки для потомства, тварина, імітуючи пораненого, відвертає увагу ворога від гнізда, спрямовуючи її на себе. Ящірки ж, за­хищаючись, відкидають хвіст, птахи — велике перо (зазви­чай — від хвоста), на які й нападає нерозбірливий хижак. Де­які ссавці (хом'яки, лісові миші), якщо схопити їх за хвіст, скидають з нього шкіру.

У тварин, які живуть групами (риб, шпаків), захисна пове­дінка виявляється у тісному скупченні, оскільки хижак напа­дає тільки на окрему тварину, для чого фальшивими атаками намагається розполохати зграю. У зграйних тварин існує своє­рідна реакція "налякування хижака", яка віднаджує його.

Треба сказати, що людина також любить "боятися", хоча й є царем природи. Люди охоче слухають "страшні" оповідання, читають детективні романи, дивляться "фільми жахів" тощо. У дітей найбільшою популярністю користуються ігри, в основі яких лежить реакція втечі: гра у третього зайвого, у хованки.

Проте людина, на відміну від тварин, може уявити собі не­безпеку з усіма подробицями і наслідками. Завдяки розуму люди краще, ніж тварини, протистоять небезпеці, але також майстерно створюють для себе різні небезпечні ситуації. . Згідно з концепцією К. Лоренца, агресив­ність вважається спадковим спонтанним потягом, причому його властивості схожі на властивості біологічних потреб — голоду і спраги. Різні досліди свідчать про те, що в розвитку агресив­ності є генетична основа. У результаті селекції рівень агресивності можна змінити. Крім селекції існують інші чинни­ки. Наприклад, соціальна ізоляція мишей супроводжується по­силенням їхньої агресивності, у цих тварин виявлено збільше­ний обмін дофаміну й серотоніну.