2. Територіальна поведінка

Території різних видів тварин можуть частково чи повністю збігатися, але тварини одного виду зазвичай мають свою влас­ну територію. Територіальна поведінка властива і людям: якщо на стріху вашого будинку сяде голуб чи ворона, це мало хви­лює, але якщо ми у своєму домі, під'їзді або в саду зустрінемо непроханого гостя, то це викличе негативні відчуття.

Загальна площа залежить від двох чинників: від потреб у їжі її хазяїна і від продуктивності ґрунту. Територія тварини поділяється на різні ділянки, з якими пов'язані цілком певні види діяльності, тобто існує внутрішній поділ території. Тери­торія багатьох видів тварин містить: домівку першого порядку (місце найбільшої безпеки), домівки другого і третього поряд­ків, перешкоди, туалет, комфортне місце (наприклад, дерево, що використовується для чухання), місце купання, місце хар­чування (їдальня), комору, місце водопою тощо. На території існують основні і другорядні стежки. Тобто, тварина живе в організованій просторово-часовій системі, вона прив'язана до окремих місць, де в певний час відбуваються певні дії. Стежки тварин мають аналоги і у людей, причому не тільки в сільській місцевості, а й навіть у сучасних великих містах: адже в біль­шості випадків люди ходять певним маршрутом, переходять вулицю в певному місці, воліють ходити певною частиною тро­туару тощо. У дітей, що йдуть до школи, спостерігається навіть своєрідний ритуал, коли дитина проходить лише певними міс­цями, здійснює на своєму шляху певні маніпуляції (наприклад, торкається телефонної будки чи стовпа). Якщо ж цей ритуал з якихось причин порушується, то це викликає неспокій, перед­чуття нещастя (наприклад, формується негативна самооцінка тощо).

У чужих незвичних місцях людина відчуває дискомфорт. Наприклад, європейцю ніяково у тропічному лісі, а пігмея при­гнічує тривале перебування на відкритому просторі, оскільки його психологічний стереотип — первісний незайманий ліс. Отже, для кожного виду існує свій специфічний психотип — психобіологічний і поведінковий комплекс, найліпше пристосо­ваний до життя.

3. Домінування та ієрархія

Однією з найбільших потреб живих істот є необхідність за­ймати певне місце у стадній ієрархії. Під ієрархією розуміють порядок підпорядкування тварин у групі. При цьому зовсім не обов'язково, щоб домінуючою особиною була найсильніша і най-агресивніша тварина — ранжирування за цими критеріями за­звичай існує, але тільки у тих видів, де це виправдано інтере­сами популяції в цілому. В інших випадках критеріями, які визначають ранг тварини, є цілком інші, часто психологічні ознаки. Так, у деяких птахів домінуюча особина здатна до роз­в'язання таких завдань, які неспроможні вирішити інші пред­ставники даного гурту.

В основі ієрархії часто лежить агресивна поведінка. На дум­ку Лоренца, у тварин існує внутрішня непереборна потреба до агресії, яка обов'язково вимагає свого виходу назовні. Тому тварина низького рангу, яка не має на кого спрямовувати свою агресію, часто переводить її на себе (наприклад, мавпи кусають свої кінцівки).

Найчіткіша ієрархія існує у комах і птахів. Але в групі ссавців домінування одних тварин над іншими може іноді змі­нюватися протягом кількох годин залежно від того, хто із су­перників голодніший чи сердитіший, а хто воліє заради свого спокою поступитися, оскільки в даний момент його не дуже цікавить предмет конкуренції (їжа, житло, самиця тощо). Роль заспокійливих чинників у ссавців відіграє ґрумінг (чищення хут­ра), а у птахів — алопринінг (запрошення до чищення пір'я).

Домінують зазвичай найсильніші, найкрупніші та найважчі тварини. Як правило, ці якості перш за все пов'язані з віком. Важливу роль також відіграє агресивність, яка у самців тісно пов'язана з їхньою статевою активністю.

Розрізняють кілька основних типів домінування:

1. лінійна ієрархія, коли найсильніша тварина погрожує тва­рині, яка стоїть на ступінь нижче, а та — іншій підлеглій осо­бині і т. д. Лінійну ієрархію можна схематично зобразити так. Тварина-альфа фактично підтримує дисципліну в гурті, а тварина-омега існує для психологічної розрядки всіх інших членів групи, які відганяють її від їжі, а іноді навіть за­бивають до смерті. Часто самці-омега (займають у ієрархії най­нижче становище) не можуть паруватися, оскільки самиці їх не приймають;

2. трикутна ієрархія спостерігається іноді в невеликій гру­пі курей чи молодих півників, коли встановлюється "трикут­ний" ієрархічний порядок дзьобання один одного. Ця ієрархія може зберігатися досить довгий час, хоча пояснити її дуже

важко;

3. двоступенева ієрархія, при якій одна особина домінує над рештою тварин, які мають однаковий ранг. Домінування однієї тварини над усіма іншими членами групи називається деспо­тією. Цей тип ієрархічних відносин зустрічається досить часто, особливо серед мишей і щурів;

4. змінене домінування, коли то один, то інший член гурту переважає над іншими. Часто це залежить від того, на чиїй те­риторії знаходиться тварина. У переслідуваної тварини на власній території посилюються домінантні властивості, і вона починає активно виганяти переслідувача, запал якого на чужій території помітно згасає;

5. паралельна ієрархія спостерігається тоді, коли у самців є своя ієрархія, а у самиць — інша. Це буває у шимпанзе, па­цюків, мишей, птахів.

Як вже згадувалося, найжорсткіша ієрархія існує у безхре­бетних тварин (комах). У вищих тварин завдяки зростанню ролі індивідуального досвіду в поведінці кожного члена громади ви­никає порівняно м'яка ієрархія (дельфіни, шимпанзе, гієнові собаки). Ієрархічні відносини у стаді є основою поведінки тва­рин, вони стабілізують групову організацію, що має велике зна­чення для виживання особини і виду в цілому.