7. Структура опитувальників.

1. Вступ. В цій структурній частині опитувальника містяться відомості щодо організації, яка проводить опитування, мети дослідження (вона повинна вказувати на наукову чи практичну значущість результатів дослідження, що сприяє створенню у респондента мотивації участі в опитуванні), способу заповнення анкети. Респонденту необхідно надати гарантії анонімності (як правило, використовуються звороти типу “результати застосовуватимуться в узагальненому та знеособленому вигляді” чи “отримані дані використовуватимуться лише у наукових цілях”). Можна заздалегідь висловити подяку за участь у дослідженні.

2. Основна частина починається з так званих контактних питань, чи питань-криголамів, призначення яких – пробудити інтерес респондента до теми опитування, поступово включити його до роботи. Легкість початкових питань є запорукою того, що респондент не перерве процес заповнення анкети, доведе його до логічного кінця.

Складні питання, до яких можна віднести відкриті та мотиваційно-оціночні (відповіді на них, як правило, вимагають від респондента певних розумових зусиль) слід розташовувати ближче до середини чи кінця опитувальника.

3. Заключна частина містить зазвичай не дуже складні, переважно закриті питання; це також можутьбути невеликі таблиці (матричні питання). Наприкінці анкети слід розташовувати так звану паспортичку – сукупність запитань про статус респондента.

12. Особистісні опитувальники. Проблема їх достовірності.

Особистісні опитувальники зовні являють собою різної величини переліки питань або тверджень, на які обстежуваний повинен відповідати відповідно до запропонованої йому інструкції. Кількість питань значно варіює. У деяких анкетах до 20-ти завдань, в інших кілька сотень.

Особистісні опитувальники за діагностичної спрямованості поділяються на:

• Опитувальники рис особистості (опитувальник Р. Кеттелла);

• Типологічні опитувальники (опитувальник Г. Айзенка);

• Опитувальники мотивів (опитувальник А. Едвардса);

• Опитувальники інтересів (опитувальник Г. Кюдера );

• Опитувальники цінностей (опитувальник Д. Супера);

• Опитувальники установок (шкала Л. Терстоуна).

13. Метод шкалювання у діагностиці.

В науках соціальної - антропології, соціології психології та інших - шкалювання є одним з найважливіших засобів аналізу математичного досліджуваного явища, а також способом організації емпіричних даних, одержуваних за допомогою спостереження, вивчення документів, опитування анкетного, експериментів або тестування. Більшість соціальних і психологічних об'єктів неможливо строго фіксувати щодо місця і часу їх існування, чому вони не піддаються прямому вимірюванню. Тому виникає питання про специфіку числової системи, здатної співвіднести з емпіричними даними такого роду. Різні методи шкалювання якраз служать особливими прийомами трансформації якісних характеристик в якусь числову змінну. Загальний процес шкалювання полягає в конструюванні за певними правилами самої шкали і містить два етапи:

1) на етапі збору даних, від методів якого залежить вид соціально-психологічної інформації, створюється емпірична система досліджуваних об'єктів і фіксуються типи відносин між ними;

2) на етапі аналізу даних, від методів якого залежить обсяг інформації, будується числова система, що моделює відносини емпіричної системи об'єктів; іноді цей етап позначається як вибір і реалізація методу шкалювання. Є два типи завдань, що вирішуються за допомогою методів шкалювання:

1) числове відображення сукупності об'єктів за допомогою їх усередненої групової оцінки; в цьому випадку відображення проводиться за допомогою шкали оцінок;

2) числове відображення внутрішніх характеристик індивідів допомогою фіксації їх відносини до якогось соціально-психологічному явищу; в цьому випадку відображення проводиться за допомогою шкали установок