Розділ 2 використання неподільних дієслівно-іменникових сполук у книжних стилях української мови

2.1. Дієслівно-іменникові сполуки в офіційно-діловому стилі

З-поміж функціональних різновидів української мови традиційно виділяють офіційно-діловий стиль. Його ознаки висвітлені в курсах стилістики сучасної української літературної мови [18; 26; 34]. У них, окрім стилетвірних лексичних прикмет, у вигляді загальних зауважень називаються деякі риси синтаксичної будови конструкцій офіційно-ділового стилю. Вони зводяться до того, що синтаксичним конструкціям ділової документації «властива багаточленна і широко розгалужена синтаксична будова у вигляді ускладнених і складних речень, з багатьма синтаксично поширеними однорідними, відокремленими членами, з розповідним інтонаційним оформленням речень» [66, с. 332] і що в офіційно-діловому стилі «уживаються, звичайно, й складні речення з сурядним та підрядним зв’язком з відокремленими зворотами, зі вставними і вставленими конструкціями» [35, с. 262]. Жанровий діапазон цього стилю охоплює, крім адміністративно-управлінських, ще й дипломатичні і власне законодавчі документи. Вони характеризуються різними вимогами до оформлення відповідних паперів. Це спричинює виділення в межах офіційно-ділового стилю трьох його різновидів (підстилів): законодавчого, дипломатичного, адміністративно-канцелярського [34; 60].

Ці різновиди об’єднані позалінгвальними вимогами до написання відповідних актів: офіційність, точність і дохідливість формулювання думки, неприпустимість образності і розмовності в наборі стильових засобів. Мовне ж, зокрема − стилістичне, наповнення названих паперів має помітні розбіжності. Дипломатичні й канцелярські документи характеризуються наявністю мовленнєвих штампів. За цих умов важко сподіватися на те, що в таких формах викладу можна виявити, крім однотипності, інші помітні стильові і стилістичні ознаки: тексти таких документів характеризує неповний набір синтаксичних засобів вираження думки. Виклад же в законодавчих актах позбавлений штампів, вільний у вживанні синтаксичних конструкцій.

Саме різноманітність завдань названих підстилів і втілення їх у відмінне мовне наповнення дозволило стверджувати, що «діловий стиль не має більш-менш чіткої функціональної зорієнтованості» [2, с. 9]. З цим не можна не погодитись, адже такий різножанровий набір документів, які характеризуються специфічними засобами реалізації комунікативних завдань «не може бути в одній стильовій обоймі» [2, с. 9]. Саме тому дослідники цього стилю (Д. Баранник) пропонують з офіційно-ділового стилю виділити мову законодавчо-правових актів в окремий стиль літературної мови − як стиль мови права. Така пропозиція цінна тим, що привертає увагу до всебічного аналізу недостатньо вивченої сфери функціонування мови − законодавчих документів.

Погоджуючись із правомірністю виділення в окремий напрям вивчення мови права (законодавчо-правових документів), доцільно зробити одне застереження. Воно стосується того, що і в сукупності законодавчо-правових документів є жанри, які, хоч і не суттєво, але різняться. Тому має рацію розрізняти законодавчо-правові акти державного рівня, тобто акти законодавчого характеру, пов’язані з різними сторонами функціонування державних установ, а також організації і принципів їх роботи, і нормативно-правові документи, що формують правила, які стосуються представників різних сфер трудової діяльності певного виробничого фаху.

Традиційно законодавчий підстиль композиційно й стилістично формується в законах, указах, актах, конституції, які виконують настановчо-регулювальну функцію, виражаючи вольові розпорядження держави.

Учені, які розглядають проблеми з’ясування специфіки ділового мовлення сучасності (П. Дудик, С. Єрмоленко, А. Коваль, А. Марахова, Л. Мацько, О. Пономарів, І. Чередниченко), звернули увагу на те, що, крім інших засобів, у ньому активно функціонують неподільні дієслівно-іменникові сполуки на зразок: вживати заходів, вести переговори, встановити обмеження, доводити до відома, набувати чинності, нести відповідальність, обіймати посаду, покласти відповідальність, постановити вирок, робити заяву. Крім цього, науковці стверджують, що «наявність подібних одиниць у мові є ознакою її розвиненості у сфері офіційного спілкування» [5, с. 4]. Інтенсивне вживання цих сполук у сучасному офіційно-діловому стилі дозволяє мовознавцям називати їх «репрезентантами» цього стилю [13, с. 11].

У сучасній україністиці, крім загального опису таких сполук, існує розвідка Д. Горбачука [13], в якій серед інших типів стійких сполучень слів названо й сполуки розглядуваного нами типу. Цінність цієї роботи полягає в тому, що в ній досліджено семантичні і граматичні особливості виділених автором типів стійких сполучень слів, подано класифікацію й схарактеризовано їхні функціональні можливості, вказано на деякі відмінності вільних словосполучень та фразеологічних одиниць, запропоновано принципи формування стійких сполук слів в офіційно-ділових текстах. Однак в роботі не розкриваються особливості жанрового розмежування у використанні неподільних сполук. Тим часом звернення уваги на поширеність цих явищ у законодавчо-правових текстах дозволить заглибитись у виявлення специфічних рис одного з провідних підстилів офіційно-ділового стилю української мови.

Як свідчить зібраний матеріал, у законодавчих текстах неподільні дієслівно-іменникові сполуки використовуються достатньо часто. Але визнання поширеності цих одиниць не дає відповіді на запитання про те, чи властиві їм стилістичні ознаки, а якщо властиві, то які саме. У знаходженні їх рис спираємося на загальновизнане переконання, що стильові ознаки будь-якого мовного явища завжди наявні, вони знаходять своє втілення в семантичних нюансах, у виявленні книжності, художності чи розмовності, нарешті − в частоті вживання.

Потреба законодавчих актів у точності формування думки зумовлює введення неподільних сполук із дієсловами й іменниками, семантика яких пов’язана з офіційно-діловою сферою вживання. Серед них, наприклад, дієслова: затвердити, зобов’язати, вказати, організувати, включити, відзначитипідлягати, порушувати, надавати, піддавати, досягати, розглядати, визначати, приймати, доводити та іменники: наказ, здатність, обов’язок, покарання, засудження, скасування, вимога, відповідальність, виконання, розпорядження, можливість, обмеження.

Будучи стильово маркованими, неподільні сполуки з такими дієсловами сприймаються в текстах інших стилів елементами, що мають ознаки офіційності.

Іменниковий компонент неподільної сполуки завжди представлений абстрактним іменником. Приклади свідчать про те, що в законодавчих текстах найуживанішими є власне іменники (участь, ініціатива, злочин, доступ, посада, вимога, обов’язок), менш уживаними − віддієслівні (зауваження, втручання, обмеження, намір, відповідь, застереження, відшкодування, наказ, вимога) та відприкметникові й віддієприкметникові (відповідальність, здатність, властивість, можливість, належність, активність, слушність) іменники.

Іменникові компоненти можуть функціонувати як без прийменника: Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню (Земельний кодекс), так і з прийменником: Засуджені, які входять до складу самодіяльних організацій, не користуються додатковими пільгами і не звільняються від основної роботи (Кримінально-виконавчий кодекс).

Використання перелічених і подібних іменників зумовлено тяжінням нормативно-правових актів до точності й однозначності. Це спричинює те, що більшість таких іменників передають юридичні поняття (докази, проступок, штраф, експертиза, покарання, засудження, нагляд), суспільно-політичні поняття (власність, право, обов’язки, фінансування), назви законодавчих актів чи ділових паперів (оголошення, закон, постанова, статут, відозва, інструкція, договір, розпорядження, угода, заява, звіт), назви форм дипломатичного спілкування (конференція, нарада, засідання). Іменникові компоненти неподільних сполук мають чітко виражену стильову маркованість: уживаючись в іншому стилі, вони несуть у собі риси офіційності.

Офіційність (книжність) нормативно-правових актів відчутна також і в сполуках, в яких іменники трансформуються в дієслова, спільнокореневі з іменником, наприклад: взяти під арешт − заарештувати, вносити зміни – змінювати. Ознаки книжності супроводжують також і ті сполуки, в яких іменники не перетворюються в дієслівний відповідник, зокрема відприкметникові іменники (покласти відповідальність, забезпечувати належність, привести у відповідність).

Дієслівно-іменникові поєднання відзначаються здатністю досягати конкретності у викладі інформації. Ілюструє це приклад: Відомості про доходи, цінні папери, нерухоме та цінне рухоме майно і вклади у банках посадових осіб, зазначених у частині першій статі 9 Закону України «Про державну службу», та членів їх сімей підлягають щорічній публікації в офіційних виданнях державних органів країни (Закон України «Про боротьбу з корупцією»). У цьому реченні використана неподільна сполука підлягати публікації, яка має синонімічний відповідник публікуватись. Однак сполука підлягати публікації більш точно передає названу дію, оскільки мова йде не просто про опублікування доходів посадових осіб та членів їх сімей, а про те, що це обов’язкова дія, правило, що має юридичну силу, на яку вказує дієслово підлягають. Саме прагнення до однозначності, несуперечності висловлення думки є причиною використання двочленного неподільного присудка, в якому семантично взаємодіють дієслово й іменник: іменник несе в собі основне семантичне навантаження, а дієслово − корегує, конкретизує, спрямовує, уточнює його і граматично і семантично [20, с. 56].

Помітну роль у наданні конкретності вираженню думки відіграють прикметники як означення при іменниках – складниках неподільних дієслівно-іменникових сполук, які допомагають точніше формулювати певні настанови та рекомендації. Ілюструє це приклад: Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (Конституція України).

У будові законодавчих текстів простежується прямий порядок слів [20, с. 56]: підмет стоїть перед присудком, як-от: Про облік організацій колективного управління Установа здійснює публікацію у своєму офіційному бюлетені (Закон України «Про авторське право і суміжні права»). Таке розміщення головних членів речення забезпечує передачу загального змісту речення без спеціального акцентування присудкових елементів висловлення, покладаючи зазначені в тексті обов’язки на названі особи, установи, заклади.

І все ж неподільна сполука, дієслівний компонент якої вживається з часткою «не», може виноситись у препозицію з метою вираження неприпустимості певних дій і водночас для підкреслення важливості правових положень. Підтверджує це приклад: Не переходять у спадщину особисті немайнові права автора (Закон України «Про авторське право і суміжні права»). Використання інверсії зумовлене потребами актуального членування: прагненням виділити настанову, забезпечити категоричність, безсумнівність написаного в законодавчих актах. Що ж до розміщення компонентів неподільних сполук, то в правових документах спостерігається лише граматично обґрунтоване їхнє розташування.

Як зазначалося, здатність неподільних дієслівно-іменникових сполук відповідати одиничним дієслівним формам вказує на їхню синонімічність. Однак синоніми сполук – одиничні дієслова − в законодавчих актах використовуються обмежено, адже з їхнім уживанням текст набуває нечіткості, оскільки дієслова, як правило, багатозначні, тимчасом як нормативно-правові тексти зорієнтовані на однозначний виклад повідомлюваного. У зв’язку з цим з-поміж синонімів обирається той варіант, який максимально точно задовольняє цю потребу. Порівняно з однослівним присудком неподільному сполученню як присудку характерна більша інформаційна точність, тому що воно недвозначно передає думку. У цьому полягає одне з суттєвих призначень неподільної сполуки у структурі нормативно-правових текстів.

У реченні: Держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників (Закон України «Про оплату праці») − сполуку здійснює регулювання можна замінити дієсловом регулює: від цього зміст речення не деформується, оскільки в обох випадках значення поєднання і дієслова залишається однаковим: «впорядковувати що-небудь, керувати чимось». Однак у неподільній сполуці дієслово здійснює регулювання на відміну від одиничного дієслова додає відтінок у значення названого поєднання, бо вказує на те, що держава «активно виявляє свою позицію». Це також збільшує можливості вживання сполуки порівняно з трансформованим дієсловом.

У законодавчих текстах у випадках трансформації перевага надається неподільній дієслівно-іменниковій сполуці, а не її однослівному відповіднику. Це пов’язано з тим, що сполука може усувати багатозначність дієслова і точніше передавати думку, а й із тим, що одиничне дієслово може створювати недоречний у діловому стилі відтінок розмовності, тимчасом як розглядувані сполуки «... мають певне забарвлення книжності» [55, с. 114].

Отже, специфіку законодавчо-правових актів становить те, що з двох уживаних синонімів, а саме: неподільної сполуки і дієслова − за частотою функціонування значно переважають дієслівно-іменникові сполуки.

Розглянуте дозволяє констатувати, що офіційність, книжність неподільних дієслівно-іменникових сполук, які завдяки двокомпонентності формують чітко окреслену думку, позбавлену двозначності, викликана об’єктивними причинами: необхідністю формулювання висловлення, здатного бути юридично виваженим потрактуванням рекомендацій, настанов, вимог.

Використання неподільних дієслівно-іменникових сполук у нормативно-правових актах представлене в реченнях різної структури, а складові компоненти сполук − у різних синтаксичних виявах.

Мова законодавчо-правових актів характерна вживаністю як простих речень, в яких функціонують розглядувані сполуки, а саме: Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (Конституція України), так і складних: а) у головній частині: Працівники міліції перебувають під захистом держави, що здійснюється в порядку і випадках, передбачених законом (Закон України «Про міліцію»); б) у підрядній: Все це дає підстави вважати, що стан справ у інформаційній сфері не відповідає нагальним потребам суспільства (Постанова Верховної Ради).

Особливість функціонування розглядуваних сполук у законодавчо-правових актах полягає в тому, що вони засвідчуються лише в розповідних реченнях, оскільки за метою висловлювання саме такий тип речень є характерним для таких текстів, що відрізняє їх від інших функціональних різновидів мови. Питальні й окличні речення в цьому підстилі неможливі.

Як і в інших стилях, неподільні сполуки фіксуються передусім у ролі простого присудка, що ілюструють наведені вище приклади. Проте цим їхня синтаксична функція не обмежується. Мають місце речення з використанням неподільних сполук у складі дієслівного складеного присудка: Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності (Земельний кодекс). Можливе використання цих сполук як головного члена безособового речення, наприклад: За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (Господарський кодекс України).

У розглядуваному підстилі неподільні сполуки здатні функціонувати в ролі додатка, як-от: Авторське право упорядника збірника не перешкоджає іншим особам здійснювати самостійний підбір або розташування тих самих творів та (або) інших даних для створення своїх творів (Закон України «Про авторське право і суміжні права»).

Неподільні дієслівно-іменникові сполуки засвідчені і в ролі неузгодженого означення, наприклад: Міністрові внутрішніх справ України належить право накладати дисциплінарні стягнення, передбачені цим Статутом, на всіх осіб рядового і начальницького складу (Дисциплінарний статут органів Внутрішніх справ України).

В аналізованому підстилі неподільні сполуки функціонують не тільки в ролі присудка або компонента складеного присудка, головного члена безособового речення, додатка чи неузгодженого означення. Вони можуть формувати дієприслівникові звороти, які виконують функції відокремлених обставин, як-от: Здійснюючи управління майновими правами, ця особа діє у межах повноважень, переданих їй суб’єктом авторського права і (або) суміжних прав (Закон України «Про авторське право і суміжні права»). Поодинокість таких прикладів можна пояснити тим, що мова законодавчих документів спрямована на оформлення висловлень із називанням конкретної дії, тому передання додаткової дії трапляється надто рідко.

Дібраний матеріал дозволяє зробити висновок про те, що неподільні дієслівно-іменникові сполуки становлять характерну особливість офіційно-ділового стилю. Вони функціонують у мові законодавчо-правових документів для задоволення вимог законодавчого підстилю, забезпечуючи йому інформативну точність і конкретність, необхідних у формулюванні офіційних поглядів загальнодержавного значення щодо певних питань, у визначенні принципів організації та діяльності державних органів, у встановленні прав та обов’язків громадян, у засвідченні юридичних основ застосування дій певними особами, установами й окресленні їхніх прав. У мові законодавчо-правових актів як засобу втілення офіційності сформувалося коло дієслів й іменників, що утворюють марковані, репрезентовані в писемній формі стильові неподільні дієслівно-іменникові сполуки, за якими закріпилося поняття книжності. У розглядуваному підстилі офіційно-ділового стилю представлені віддієслівні, відприкметникові, віддієприкметникові і власне іменники. За участю вживання в аналізованих текстах на першому місці власне іменники, за ними − віддієслівні, завершують відприкметникові й віддієприкметникові іменники.

Аналіз синтаксичних функцій розглядуваних сполук засвідчив, що вони використовуються не лише в ролі простого присудка, а й як компонент складеного дієслівного присудка, як головний член безособових й інфінітивних речень, а також як додаток, неузгоджене означення і як граматичний центр дієприслівникового звороту.