1.4. Проблема лінгвістичного статусу неподільних дієслівно-іменникових сполук

Знайомство з дослідженнями, присвяченими вивченню неподільних дієслівно-іменникових сполук, дає підстави говорити про досягнення дослідників східнослов’янських мов, що вивчали дієслівно-іменникові поєднання, і в той же час переконує, що серед науковців, які займаються осмисленням цієї проблеми, немає узгодженості з приводу низки аспектів її вивчення.

Передусім це стосується визначення статусу неподільних сполук як мовних одиниць. Дискусійність цієї проблеми в тому, що дослідники по-різному трактують їхню лінгвістичну сутність. Одностайної кваліфікації їх як мовних одиниць не існує, що й зумовлює пошуки адекватного їх потрактування.

Розуміння того, що розглядувані сполуки є конструкціями «з повнозначним дієсловом, що поширене сильнокерованим валентно зумовленим другорядним членом речення» [22, с. 9], спонукає до роздумів.

Видається неправомірним ототожнювати дієслівно-іменникові сполуки зразка вести дискусію, дати відповідь, мати значення, обіймати посаду із синтаксично вільними дієслівно-іменниковими словосполученнями типу: вести собаку, дати яблуко, мати родину, обіймати дитину. Доводиться це тим, що в синтаксично вільному дієслівно-іменниковому словосполученні дієслово, яке керує залежним іменником, функціонує в номінативному значенні і, як самостійна синтаксична одиниця, виступає головним членом речення. У розглядуваних дієслівно-іменникових сполуках дієслово не виконує самостійної синтаксичної ролі члена речення. Воно є складником того цілісного значення, яке формується на семантиці іменникового компонента з його (дієслова) участю. Цілісне значення дієслівно-іменникової сполуки припускає синонімічну заміну. Цієї властивості вільне дієслівно-іменникове сполучення позбавлене через відсутність цілісного значення.

Розглянуте слід розцінювати як прагнення в дещо іншому ракурсі підтвердити раніше висловлену думку про неможливість убачати в аналізованих сполуках вільні синтаксичні словосполучення.

Разом із тим називання дієслівно-іменникових сполук як неподільних, цілісних не дає підстав відносити їх до розряду фразеологічних одиниць, як це роблять такі вчені, як В. Дерибас, Н. Дмитрієва, М. Захарова, В. Козьменко, Л. Мацько, О. Мацько, О. Сидоренко, А. Мордвилко, Д. Шмєльов, Л. Шубіна. В аналізованих сполуках вони вбачають наявність таких рис, як неподільність, цілісність, стійкість, відтворюваність у мовленні, постійний компонентний склад, узагальнене стале значення.

Схожість описуваних сполук із фразеологічними можна пояснити наявністю в них деяких відзначених вище спільних ознак, таких як неподільність, цілісність, чим вони і нагадують фразеологізми, а саме − служать для вираження одного значення, наприклад: Андрій, оглянувши символи, сів і вчинив перегляд [тобто переглянув] кишенькового добра в складі: лінзи, що збирає світло в огненну крапку, орластого гудзика, перламутринки з райдужним свіченням і красновисика в образі оленя (Василь Барка).

Однак треба враховувати те, що перелічені ознаки характеризують усі типи фразеологізмів, які й визначають сутність цього явища. Сутність ця − в чотирьох класах фразеологізмів, визнаних у сучасному мовознавстві на основі вчення В. Виноградова [30] і доповненого М. Шанським [67]. Віднести дієслівно-іменникові сполуки до визначених В. Виноградовим фразеологічних зрощень немає достатніх підстав, адже їхнє значення неможливо вивести з лексичних значень компонентів сполучення на відміну від неподільних дієслівно-іменникових сполук.

Визнати в них риси фразеологічних єдностей також не можна, оскільки значення таких сполучень сприймається метафорично (хоч їхній зміст певною мірою мотивований лексичним значенням слів), що для неподільних сполук не є типовим.

Не видається можливим кваліфікувати неподільні дієслівно-іменникові сполуки і як фразеологічні сполучення, тому що, як слушно зауважує В. Виноградов, для них характерна семантична подільність, а розглядувані поєднання характеризуються як семантично нерозкладні одиниці. Крім цього, справедливо вказує В. Розанова, що фразеологічні сполучення не виступають еквівалентами слів на відміну від неподільних сполук [49, с. 51].

Дієслівно-іменникові сполуки не схожі і з фразеологічними виразами (термін запропоновано М. Шанським), які можуть видатися близькими до фразеологічних сполучень, але не тотожні з ними. Фразеологічні вирази відрізняються від фразеологічних сполучень тим, що в них немає жодного слова з фразеологічно зв’язаним значенням − значенням, яке реалізується в поєднанні з єдино можливим словом. Фразеологічні вирази семантично подільні, вони складаються зі слів із вільним значенням [67, с. 62–63]. Від вільних словосполучень фразеологічні вирази відрізняються тим, що не створюються в процесі спілкування, а від неподільних дієслівно-іменникових сполук − тим, що не можуть мати синонімічної заміни.

Узагальнено неможливість кваліфікації розглядуваних сполук як фразеологізмів слід розуміти так: значення дієслівно-іменникового фразеологізма не можна визначити з семантики його компонентів, тому що окремо один від одного вони не передають того, що виражають у цілому, наприклад: ловити окунів – «дрімати», топтати ряст − «жити», узяти в молотки − «докоряти, лаяти», устромити ґнота − «відзначитися». Значення ж неподільних дієслівно-іменникових сполук виводиться з його складників, як-от: надати допомогу = допомогти, зробити перерахунок = перерахувати, вносити зміни = змінювати.

Фразеологізми мають постійний склад компонентів, а неподільні дієслівно-іменникові сполуки мають тільки один постійний компонент (дієслово), який має широку сполучуваність з іншими компонентами [29, с. 65]. До того ж фразеологізми − індивідуальні утворення, що не мають структурно-семантичної моделі [50, с. 8], тимчасом як неподільні дієслівно-іменникові сполуки утворюються за моделлю: дієслово − іменник.

Ще одна відмінність: фразеологізмам властивий стійкий порядок розташування компонентів і непроникність у свою структуру [29, с. 65], тимчасом як неподільні дієслівно-іменникові сполуки припускають пряме й обернене розташування своїх компонентів (узяти участь − участь узяти) і припускають уведення до свого складу означень до іменника (наприклад: дати розпорядження − дати чітке розпорядження).

Однак, незважаючи на те, що неподільні дієслівно-іменникові поєднання будуються за певними моделями, вони утворюються в мовленні на відміну від фразеологізмів, які існують у мові як відтворювані в кожному конкретному контексті [29, с. 65]. Крім цього, призначення фразеологічних одиниць − не пряма, а вторинна номінація, яка переважно базується на експресивній характеристиці, тобто на вираженні образного відношення до відповідних предметів, явищ навколишньої дійсності. Це досягається переосмисленням усього сполучення і набуттям узагальнено-переносного, точніше переносно-образного значення [27; 30]. У неподільних дієслівно-іменникових сполуках інша сутність − сутність понятійної категорії процесуальності [53, с. 10]. У цьому відмінність. Це треба визнати, незважаючи на те, що окремі зразки неподільних сполук також можуть мати експресивний відтінок (хоч експресивність не є для них категоріальною ознакою, як для фразеологізмів), який досягається завдяки дієслівному компоненту, наприклад: Коли ж його [Уласа] допікали запитаннями, він відповідав, що приїхав у село поправити своє здоров’я, що в нього головні болі і що в зв’язку з цим лікарі надали йому відпустку на невизначений час (Г. Тютюнник).

В основній же своїй масі неподільні дієслівно-іменникові сполуки необразні, експресивно нейтральні одиниці, у чому вони близькі до вільних синтаксичних словосполучень, але не дорівнюються їм. Крім того, фразеологізми не входять до складу дієслівного складеного присудка на відміну від неподільних сполук, які можливі в такій функції, як-от: Тільки шпателі з металу можна піддавати надійній стерилізації й їх можна використовувати багаторазово (Із підручника).

Отже, слідом за П. Лекантом можна стверджувати, що в розглядуваних сполуках «семантична цілісність, синтаксична нечленованість і відтворюваність ... зовсім іншого характеру, ніж у фразеологізмах» [30, с. 43]. Позицію П. Леканта повторюють І. Слинько, Н. Гуйванюк, М. Кобилянська, які вважають, що «від фразеологічних зворотів їх відрізняє те, що в них інша семантична цілісність (яка базується тільки на неповноцінній інформативності дієслова), неповна відтворюваність і відсутність сталого лексичного складу» [55, с. 114].

Зіставлення основних рис фразеологізмів і неподільних дієслівно-іменникових сполук свідчать не на користь визнання останніх фразеологічними одиницями. Цим пояснюється те, що в українському і російському мовознавстві поширеною є думка, за якою аналізовані поєднання розглядають на межі або як перехідну ланку від фразеологічних до вільних словосполучень (Н. Бойченко, В. Горпинич, Л. Жулинська, А. Мамалига, М. Прокоповч). Така позиція обумовлена складністю розмежування деяких неподільних сполук і фразеологізмів, адже досліджувані поєднання за будовою, значенням і функціонуванням різні.

Неможливість віднесення неподільних дієслівно-іменникових сполук ні до вільних словосполучень, ні до фразеологізмів дає підстави визнати їх синтаксичними одиницями, які займають проміжне місце між вільними синтаксичними словосполученнями і фразеологізмами, і тим самим поділити думку тих науковців, які схильні до такої їх кваліфікації [16; 21].

Висновки з 1 розділу

1. У процесі формування й поглиблення теорії речення й присудка як головного члена речення в східнослов’янському мовознавстві виокремилася проблема функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук, які в сучасному мовознавстві набули окремої історії вивчення. Виділення цих сполук як предмета дослідження завдячує розвитку синтаксичної науки, засадничим ідеям видатних представників російського й українського мовознавства і тим спостереженням, які наштовхнули науковців ХХ ст. на становлення вчення про своєрідний засіб вираження присудка.

2. Першим, хто звернув увагу на дієслівно-іменникові сполуки, був Ф. Буслаєв, активне ж їх опрацювання почалося в 50-ті роки ХХ ст. як у русистиці, так і в україністиці. На сучасному етапі розвитку мовознавчої науки можна простежити еволюцію поглядів у вивченні неподільних сполук від загальних визначень до окреслення окремих специфічних рис.

3. Як свідчать наукові дослідження, неподільні дієслівно-іменникові сполуки неоднорідні за структурою, за лексико-граматичними характеристиками, за синтаксичними функціями. Це ускладнює їх класифікаційне розмежування і стає причиною різнобою в потрактуванні статусу: одні мовознавці вважають їх фразеологічними одиницями, інші − не погоджуються з цим, ще інші − бачать їх на межі фразеологізмів і вільних словосполучень.

4. Аналіз доводить, що за наявними істотними ознаками фразеологізмів у неподільних сполуках (а саме: переносно-образним значенням, експресивністю, постійним лексичним складом компонентів) при схожості рис неістотних (співвідносність зі словом, цілісність значення, здатність виступати в різних синтаксичних функціях) немає підстав визнавати дієслівно-іменникові сполуки фразеологізмами.

5. Їх не можна розглядати і як вільні дієслівно-іменникові словосполучення, хоч за зовнішньою формою вони схожі. Головна ж відмінність – у співвідношенні значень компонентів: у вільному словосполученні дієслово використовується в номінативному значенні, воно незалежно від іменника називає певну дію, тому, маючи самостійне значення, виступає присудком, а іменник граматичним і семантичним об’єктом. У неподільній сполуці дієслово не виконує граматично самостійної ролі, оскільки не має самостійного номінативного значення, а тому не може без залежного іменника називати дію. Неподільну дієслівно-іменникову сполуку формують дієслова й іменники із своєрідними семантико-граматичними ознаками, які не припускають семантичної залежності «дія – об’єкт»: дієслова, виступаючи у вторинному значенні, передають дію узагальнено, а абстрактні іменники реалізуються в своєму основному значенні, формуючи змістове наповнення сполуки як єдиної синтаксичної одиниці.

6. Двочленність структури і врахування того, що і за граматичними, і за семантичними ознаками дієслівно-іменникові поєднання нероздільні, бо в єдності виражають значення, спричинило їхню назву − «неподільні дієслівно-іменникові сполуки», використовувану в роботі.

7. Роль дієслова як показника особи, часу й способу незаперечна, але його функція цим не обмежується. Поєднуючись з абстрактним іменником, який несе смислове навантаження сполуки, дієслово впливає на формування семантики всієї сполуки, конкретизуючи її значення відповідно до свого семантичного наповнення.

8. У реченні розглядувані сполуки з огляду на їхню семантичну і синтаксичну неподільність виконують переважно роль одного члена речення − простого присудка. Разом із цим вони функціонують як компоненти дієслівного складеного присудка, як головний член односкладних речень, як додаток, як неузгоджене означення, до того ж здатні формувати дієприслівниковий зворот.