1.3. Проблема назви дієслівно-іменникового поєднання

Як зазначалося, аналізовані дієслівно-іменникові утворення вперше виділив Ф. Буслаєв, назвавши їх описовими висловами.

Одним із перших, хто в російському мовознавстві ХХ ст. виокремив їх як активно вживану сполуку, що функціонує в ролі простого дієслівного присудка, був П. Лекант, який уточнив її назву, поіменувавши описовими дієслівно-іменними зворотами. Така назва деякою мірою пояснює своєрідну позицію, яку займає вчений, розглядаючи такі сполучення як особливу синтаксичну категорію: «описові дієслівно-іменні звороти не можна віднести ні до фразеологізмів, ні до словосполучень, ні до складених членів речення. Вони є абсолютно особливою категорією. Це синтаксична конструкція, яка побудована на невільному використанні дієслова-примари (позбавленого певного речовинного значення), семантично неподільна, така, що володіє всіма категоріальними і формальними ознаками дієслова (значення процесу; форми дієвідмінювання і виду) і що виконує в реченні функцію простого дієслівного присудка» [29, с. 67].

Звернення уваги на такі структури активізувало вивчення їх і водночас не лише спричинило визнання в них неоднозначного статусу, але й зумовило появу різних найменувань, про що мова йшла в 1.2.

Пропоновані російськими, білоруськими й українськими вченими назви аналізованих сполук об’єднує те, що розглядувана одиниця визнається аналітичною за структурою, звідси й термін «зворот», «словосполучення», «конструкція», у тому числі й «описовий предикат». У цілому погоджуючись із такими назвами, частина дослідників, уважаючи визначальною ознакою їх стійкість/сталість, визнавали правомірним додавати до запропонованих найменувань слова «стійкі», «сталі», як-от: стійкі дієслівно-іменні сполучення (В. Дерибас, А. Дружиніна, В. Розанова), стійкі сполуки аналітичної структури (М. Прокопович), стійкі дієслівні словосполучення з іменником у знахідному відмінку (В. Силукова), стійкі дієслівні сполуки (Н. Бойченко), дієслівні стійкі сполучення слів (Д. Горбачук), стійкі дієслівно-іменні сполучення, співвідносні зі спільнокореневими дієсловами (Е. Єфремова), дієслівні сталі словосполучення (А. Мамалига, О. Пазяк). До таких доповнень вдавалися переважно ті дослідники, які визнавали аналізовані поєднання фразеологізмами. Проте прикметник «сталі» вводили до назв таких сполук і ті науковці, які заперечували їхню фразеологічність, як наприклад, «сталі словосполучення нефразеологічного характеру» (Л. Корнєва).

Перелік використовуваних найменувань для позначення тієї самої одиниці показує, що кожен із цих термінів однобічно, вузько або надто широко відбиває сутність розглядуваного явища: деякі з термінів є синонімами («описові звороти»/«описові словосполучення»), декотрі назви вживаються в широкому розумінні («описові конструкції»), інші потребують уточнень («субстантивні описи») або не можуть називатися термінами через неточність («стійкі дієслівні словосполучення з іменником у знахідному відмінку»). У зв’язку з цим принципово важливою стає потреба проаналізувати наявні підходи до потрактування розглядуваних дієслівно-іменникових поєднань із метою віднайдення найбільш прийнятної, адекватної цьому явищу назви.

Висловимо міркування з приводу зазначених вище назв.

Називання аналізованих сполук терміном «описові дієслівно-іменні звороти» викликає утруднення в розумінні їхньої сутності. По-перше, загальноприйнято зворотами вважати дієприкметниковий, дієприслівниковий, порівняльний, тому недоцільно порушувати традицію у використанні терміна «звороти». По-друге, зворотами визнаються відокремлені другорядні члени речення, а не ті, які переважно беруть участь у творенні предикативної основи речення, виконують роль присудка, головного члена односкладних речень, функцію додатка чи означення. По-третє, структурно звороти звичайно бувають ускладненими на відміну від досліджуваних поєднань, будову яких, як правило, визначають дієслово й іменник. З огляду на це запропонований термін викликає заперечення. До цього доцільно додати: лексема «зворот» входить до словосполучення «фразеологічний зворот», що тотожне поєднанню «фразеологічна одиниця», яке є узагальненим поняттям, рівнозначним «фразеологізму», що вживається і на позначення фразеологічного зрощення, фразеологічної єдності, фразеологічної сполуки. Якщо пов’язати дієслівно-іменникові сполуки з фразеологізмами, то необхідно або уточнити відому класифікацію В. Виноградова і доповнену М. Шанським, або вважати одним із різновидів відомих видів фразеологізмів, довівши правомірність такого виділення.

Як зазначалося, частина дослідників називає такі сполуки стійкими/сталими. Така назва надто категорична, оскільки одразу пов’язує їх із фразеологічними одиницями, адже фразеологізм кваліфіковано як стійке поєднання слів. Це викликає незгоду з огляду на те, що вони не в усьому збігаються з фразеологізмами. До того ж уживання цих слів викликає труднощі в розумінні сутності названих поєднань, оскільки лексеми стійкі/сталі, уживані стосовно розглядуваних сполук, у словниках лінгвістичних термінів [1; 12] не подані, а в працях дослідників цих сполук немає єдиного погляду на їхню стійкість/сталість. Стійкість, наприклад, кваліфікують як відтворюваність (М. Шанський), стійкість розглядають як повторюваність (Н. Амосова), її розцінюють як обмеженість у сполучуваності слів або її розуміють як передбачуваність компонентів (І. Мельчук), стійкість убачають у лексичній неподільності (О. Іванникова), а також пов’язують з ідіоматичністю, вважаючи, що ідіоматичність – це змістова нерозкладність взагалі, а стійкість – це ступінь семантичної нерозкладності складника сполучення (В. Жуков). Існують й інші потрактування цих понять. Так, Н. Бойченко під стійкістю розглядуваних сполук, місце яких − на стику фразеологізмів і вільних словосполучень, розуміє їхню відтворюваність у мовленні й усталеність структурно-семантичної моделі [5, с. 4]. Схожу позицію займає В. Розанова, яка у стійкості фразеологізмів убачає відтворюваність у готовому вигляді, а під стійкістю аналізованих сполук розуміє відтворюваність структурної моделі, в якій дієслівний компонент залишається постійним, а іменник – змінним [49, с. 51].

Отже, єдиної думки щодо стійкості/сталості аналізованої мовної одиниці не існує. Використання цих понять у різних значеннях створює непевність в усвідомленні сутності сполуки дієслова й іменника, яка функціонує в нерозривній єдності.

Розглянуте переконує в тому, що поєднання дієслова й іменника, яке відповідає функції одиничного дієслова, частини дієслівного складеного присудка, додатка, неузгодженого означення, головного члена односкладних речень, правомірно іменувати «неподільною дієслівно-іменниковою сполукою». Ця назва окреслює як структурні (дієслівно-іменникова), так і семантичні (неподільна) параметри сполуки.