1.2. Виділення дієслівно-іменникової сполуки як окремої одиниці

Перший, хто звернув увагу на дієслівно-іменникові сполуки, що передають той самий зміст, що й одиничне дієслово, був Ф. Буслаєв, назвавши поєднання типу думать думу – «думать», держать речь – «говорить» описовими висловами [6, с. 509]. Учений зазначав, що ці конструкції розкладають назву дії на дієслово та ім’я, а також можуть співвідноситися з окремими дієсловами, передаючи той самий зміст, що й одиничне дієслово, додаючи відтінку до значення. Деякі сполучення типу вести знакомство, вести дружбу слугують для доповнення відсутніх форм дієслів [6, с. 509]. Тим самим Ф. Буслаєв, відзначивши ці мовні одиниці як своєрідне явище російської мови, заклав підвалини для розгортання досліджень названих поєднань. На жаль, на це спостереження Ф. Буслаєва вчені ХІХ ст. і початку ХХ ст. не звернули належної уваги, хоч в окремих працях знайшли місце приклади функціонування сполук дієслова й іменника в значенні одного головного члена речення.

Так, О. Потебня звертає свою увагу на дієслівний компонент цих сполук. Він зазначає, що дієслова типу ять-имать, взять, дать, держать, класть, нести, творить, чинить об’єднані спільністю значень, яке полягає в тому, що будь-яке з цих дієслів можна використати в різноманітних випадках, однак у кожному окремому випадку значення такого дієслова первісно речовинно наочне, тобто крест (на себя) класть (был.), пени класть є співвідносними з позначуваними поняттями сильніше, ніж креститься, пенять [47, с. 278].

Опосередкована згадка про такі сполуки слів у лінгвістичній україністиці міститься й в творі С. Смеречинського [58]. У розділі, присвяченому конструкціям із віддієслівним іменником, які вживаються замість відповідних особових дієслівних форм, мовознавець наводить такі приклади: Нема мого миленького, не бере гуляння (= не гуляється) [58, с. 157], Береться світом мороз (= морозиться) [58, с. 157]. Однак пояснень щодо виділених сполук учений не подає.

У 50-х роках ХХ ст. у працях із лексикології й фразеології, з часом − синтаксису російської мови такі сполучення стають самостійним об’єктом наукових розвідок. Російські й українські дослідники кваліфікували і називали їх по-різному. Одні вчені визнавали їх фразеологізмами, інші − нефразеологізмами. Їх іменували: фразеологічними зворотами (В. Козьменко, А. Мордвилко), описовими зворотами (Л. Касьянова, П. Лекант), субстантивними описами (Н. Дмитрієва), дієслівними лексикалізованими словосполученнями (О. Іванникова), стійкими сполуками аналітичної структури (М. Прокопович), стійкими дієслівно-іменними сполученнями (В. Розанова), стійкими дієслівно-іменними сполученнями, співвідносними зі спільнокореневими дієсловами (Е. Єфремова), перифразами (Л. Шубіна), вербальними складеними термінами (М. Захарова). Українські дослідники називають їх описовими зворотами (І. Слинько, Н. Гуйванюк, М. Кобилянська, К. Шульжук), описовими словосполученнями (В. Горпинич), сталими словосполученнями нефразеологічного характеру (Л. Корнєва), стійкими дієслівними сполуками (Н. Бойченко). Білоруські науковці іменують їх вербоїдами (В. Сидорець).

Однак різнобій у їх визначенні й називанні не заважав дослідникам російської й української мов розглядати ці мовні одиниці під кутом зору встановлення їхньої структури та виявлення особливостей семантики складових компонентів (Н. Дмитрієва, А. Мордвилко), з’ясування лінгвістичного статусу цих сполук (В. Виноградов, В. Дерибас, І. Мельчук, В. Телія), синтаксичної ролі в реченні (Е. Єфремова, Л. Жулинська). Паралельно з цим з’являються праці, які ставлять завдання розрізнити справжні фразеологізми і словосполучення нефразеологічного типу на основі наявності в них не тільки спільного, а й відмінного (Л. Касьянова, П. Лекант, В. Розанова), розвідки, в яких аналізу піддається співвідношення дієслівно-іменникових утворень з однослівними замінниками (В. Козьменко, М. Прокопович, Л. Шубіна).

Як свідчить опрацьована з теми література другої половини ХХ ст., напрацювання в цій проблемі є й у лінгвістичній україністиці. У підручниках й академічних курсах з української мови розглядувані сполуки кваліфікуються як присудки, тільки в одних працях як прості, в інших − як складені. Так, вчені щодо таких конструкцій зазначають, що «до складених дієслівних присудків також належать присудки, в яких один зі складових елементів − дієслівну зв’язку або прилягаючий до неї інфінітив − виражено нерозкладним фразеологічним словосполученням, наприклад: 1. Савченко з Рудиком навіть задля такого незвичайного дня не мають охоти поступатися своїм апетитом (Коцюб.). 2. Поставив він собі за справу честі найважчий камінь спершу перенести (Криж.)» [32, с. 39]. У першому прикладі представлено «нерозкладне фразеологічне словосполучення» (у наведеному реченні це «не мають охоти»), яке виступає дієслівною зв’язкою у складеному дієслівному присудку. Поза всяким сумнівом, це спостереження цікаве, але воно не розкриває сутності дієслівно-іменникової сполуки як окремої одиниці. Що ж до другого прикладу, то він не пов’язаний з аналізованими одиницями.

В академічному курсі «Сучасна українська літературна мова: Синтаксис», виданому за редакцією І. Білодіда, констатовано, що, «крім модальних дієслів та предикативних прикметників, функцію модальних модифікаторів дієслівного складеного присудка можуть виконувати усталені сполуки типу у змозі, не в змозі, не в силі, мати право, мати змогу, мати намір, мати можливість ..., які надають присудкові модальних відтінків значення здатності, схильності, можливості, неможливості та ін.» [61, с. 159]. У цьому потрактуванні доречно звернути увагу, по-перше, на те, що дієслівно-іменникові сполуки (мати право, мати змогу, мати намір, мати можливість) іменовані усталеними, по-друге, на те, що вони поставлені в один ряд із прийменниково-іменниковими поєднаннями (у змозі, не в змозі, не в силі), тобто їх не виділено в окрему групу, по-третє, на те, що їх визнають модальними кваліфікаторами в складі дієслівних складених присудків, а не самостійними одиницями, здатними формувати значення, відповідне окремому дієслову. Отже, їхня наявність в українській мові визнається, але без будь-яких уточнень і пояснень.

Аналізуючи підручники й посібники з української мови для вищих навчальних закладів, не можна не помітити, що їхні автори, відзначаючи наявність своєрідних дієслівно-іменникових поєднань, виявляють непевність у називанні й віднесенні їх до певного виду присудка. Так, К. Шульжук у параграфі, присвяченому простому дієслівному присудку, зазначає, що «в українській мові існують описові дієслівно-іменні звороти, що формуються навколо таких дієслів, як робити, наддавати, віддавати, справляти, чинити, стати, виявляти, мати, зазнавати, набувати, діставати, прийти та ін. ...» [69, с. 75]. На наступних сторінках підручника його автор, розглядаючи питання про дієслівний складений присудок, також згадує дієслівно-іменникові поєднання, але називає їх вже не описовими зворотами, а дієслівними фразеологічними сполуками. Так, він стверджує, що існує дві групи допоміжних дієслів у складеному дієслівному присудку, а саме − фазові і модальні. Потім, перераховуючи, чим можуть виступати допоміжні модальні дієслова в цьому присудку, зауважує, що серед допоміжних модальних дієслів виділяють «дієслівні фразеологічні сполуки, переважно на основі дієслова мати: мати можливість, мати намір, мати змогу, мати нагоду, мати звичку, мати право...» [69, с. 78].

М. Вінтонів також зазначає, що у складеному дієслівному присудку на місці модальних дієслів можуть уживатися фразеологічні сполуки та описові сполучення з модальним значенням. «Морфологічно описові сполучення можуть бути вираженні іменниками, короткими та повними формами прикметника та дієприкметниками: ладен, рад, змушений, схильний, здатний, згідний, спроможний, повинен та ін.» [9, с. 75].

Непевність у визнанні розглядуваних сполучень простими чи складеними присудками виявляють автори посібника «Сучасна українська мова: Синтаксис», опублікованому за редакцією С. Бевзенка. У розділі про простий присудок зазначено, що цей різновид присудка може ускладнюватися «стійкими словосполученнями дієслівного характеру (жити на широку ногу, брати участь, без ножа зарізати, впасти в око, припасти до душі, дійти висновку та ін.) ...» [4, с. 54], а в параграфі про дієслівний складений присудок сказано, що «... складеним дієслівним є присудок, виражений фразеологічним сполученням, що заступає модальне дієслово (мати бажання, мати намір, мати право, горіти бажанням, дати згоду та ін.) у поєднанні з інфінітивом...» [4, с. 54].

Чітку позицію у віднесенні до певного типу присудка висловлюють автори «Синтаксису української мови: Проблемні питання» І. Слинько, Н. Гуйванюк, М. Кобилянська. У дослідженні описові дієслівно-іменні звороти кваліфіковано як прості присудки з огляду на те, що вони функціонально подібні до дієслів [55, с. 114].

Уточненням граматичних особливостей аналізованих сполучень типу робити спробу, прийняти рішення, одержати перемогу, брати зобов’язання, подати сигнал, знаходитися в залежності, давати консультацію відзначена розвідка В. Горпинича, в якій дослідник розглядає їх як вид нерозкладних синтаксичних словосполучень, даючи їм назву описових словосполучень, які за значенням відповідають одному слову, що досягається завдяки семантичній неповнозначності дієслова і вираження змісту сполуки іменником, який стає її семантичним центром [16, с. 70].

О. Леута вказує на те, що до сполук на зразок виконати рішення – вирішити, зробити попередження – попередити, справити враження – вразити, спричиняти шум – шуміти, учинити допит – допитати входить синсематичне дієслово, яке передає категорійне значення процесуальності і виражає граматичні значення, властиві дієслову в реалізації предикативності речення, та іменник – облігаторний компонент при синсемантичному дієслові, який виражає основне значення сполуки. Дослідник зазначає, що такі конструкції є синонімами до абсолютивних дієслів [32, с. 83]. Виділення синсематичних дієслів, тобто дієслів, які виражають значення лише в поєднанні з іншими мовними одиницями, для яких характерна семантична неповнота та інформативна недостатність, пов’язане з процесом десемантизації – втратою дієсловом частини конкретно-лексичного значення [32, с. 82–83].

Наведені зразки визнання українськими вченими розглядуваних сполучень, визначення їхнього статусу, ролі в будові речень різного типу, функцій дієслова підтверджують раніше висловлене зауваження про те, що в українському мовознавстві не досягнуто єдності в називанні аналізованих сполук, немає узгодженості в розумінні статусу цих поєднань не тільки в загальних курсах сучасної української мови, а й у дослідженнях використання цих сполук в окремих стилях української мови. Але внесок вітчизняних учених у теоретичні засади вивчення дієслівно-іменникових сполук безсумнівний. Кожен із авторів запропонував своє бачення категоріальних ознак цих мовних одиниць, що дає поштовх до подальшого їх вивчення.