37

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………………... 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ НЕПОДІЛЬНИХ ДІЄСЛІВНО-ІМЕННИКОВИХ СПОЛУК У СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВІ …………………………………………………………….. 6

1.1. Становлення вчення про речення та роль у ньому присудка в східнослов’янському мовознавстві …………………………………………... 6

1.2. Виділення дієслівно-іменникової сполуки як окремої одиниці ……... 11

1.3. Проблема назви дієслівно-іменникового поєднання …………………. 17

1.4. Проблема лінгвістичного статусу неподільних дієслівно-іменникових сполук …………………………………………………………………………. 21

Висновки з 1 розділу ………………………………………………………... 26

РОЗДІЛ 2. ВИКОРИСТАННЯ НЕПОДІЛЬНИХ ДІЄСЛІВНО-ІМЕННИКОВИХ СПОЛУК У КНИЖНИХ СТИЛЯХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ………………………………………………………………………… 28

2.1. Дієслівно-іменникові сполуки в офіційно-діловому стилі …………... 28

2.2. Дієслівно-іменникові сполуки в науковому стилі …………………….. 37

2.3. Дієслівно-іменникові сполуки в публіцистичному стилі …………….. 49

2.4. Особливості засвоєння словосполучення учнями основної школи ……. 60

Висновки з 2 розділу ………………………………………………………... 64

ВИСНОВКИ …………………………………………………………………. 66

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………. 70

ВСТУП

У сучасній українській мові в ролі присудка, головного члена односкладних речень і деяких другорядних членів речення активно вживаними є семантично й синтаксично неподільні дієслівно-іменникові поєднання типу завдати шкоди, здійснити напад, робити припущення, мати бажання, виявляти цікавість, давати пораду. У роботі на позначення таких структур прийнята назва «неподільні дієслівно-іменникові сполуки».

Системного розгляду ці синтаксично зв’язані сполуки набули лише, починаючи з 50-х років ХХ ст., спираючись на теоретичні засади вивчення лексико-синтаксичних аналітичних одиниць, закладені в працях Ф. Буслаєва, О. Потебні, Д. Овсянико-Куликовського, О. Шахматова, В. Богородицького, О. Пєшковського, Л. Булаховського, В. Виноградова.

Ці конструкції досліджували сучасні українські вчені Н. Бойченко, М. Вінтонів, Д. Горбачук, В. Горпинич, А. Загнітко, Л. Корнєва, О. Леута, І. Слинько, Н. Гуйванюк, Г. Удовиченко, І. Чередниченко, К. Шульжук.

Наукові розвідки, в яких аналізуються названі конструкції, переконують у тому, що, незважаючи на залучення до аналізу значної кількості фактичного матеріалу і висловлення теоретично вагомих тверджень, у лінгвістичній україністиці їх дослідження є актуальним і зараз. Цим і зумовлена актуальність обраної для дослідження теми бакалаврської роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Бакалаврська робота виконана в руслі наукової теми «Актуальні питання мовознавства, лінгводидактики та інноваційні технології навчання у ВНЗ», що розробляється кафедрою української лінгвістики і методики навчання ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди».

Мета бакалаврської роботи − дослідити структуру, семантику, використання неподільних дієслівно-іменникових сполук у функціональних різновидах сучасної української мови з метою встановлення їхніх стильових і стилістичних властивостей. Досягнення мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) з’ясувати диференційні ознаки неподільних дієслівно-іменникових сполук у зіставленні з фразеологізмами і вільними словосполученнями;

2) виокремити групи дієслів та іменників, що формують неподільні дієслівно-іменникові сполуки в текстах усіх функціональних різновидах української мови;

3) проаналізувати специфіку функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук у різностильових текстах;

4) визначити основні аспекти ефективного засвоєння знань про словосполучення учнями основної школи.

Об’єктом дослідження виступають дієслівно-іменникові сполуки, що можуть семантично співвідноситись із відповідними одиничними дієсловами або прикметниками, дієприкметниками чи прислівниками в ролі іменної частини складеного присудка, і дієслівно-іменникові сполуки, що таких відповідників не мають, але сприймаються як цілісні одиниці.

Предметом дослідження є встановлення особливостей структури, семантики, ролі складників і функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук у стилях сучасної української мови.

Методи дослідження зумовлені його метою і завданнями. В аналізі матеріалу використано методи: описовий – для репрезентації основного матеріалу бакалаврської роботи; трансформаційний – для з’ясування семантики зіставлюваних одиниць; контекстуальний – для уточнення функцій розглядуваних сполук.

Методологічну основу дослідження становить діалектичне положення про мову як суспільне явище, про зв’язок розвитку мови з розвитком суспільства, про взаємозв’язок мови і мислення, про єдність форми і змісту, співвідношення загального і часткового.

Наукову новизну роботи визначає те, що у ній, на рівні студентського дослідження, розглянуті функції неподільних дієслівно-іменникових сполук у різних стилях сучасної української мови, у кожному з яких виявлені притаманні їм групи дієслів й іменників різного походження, з’ясовані стильові і стилістичні функції сполук, окреслені межі поширеності їх у текстах функціональних різновидів української мови.

Теоретичне значення дослідження. Результати дослідження дають матеріал для поглибленого пізнання студентами граматичної системи української мови, взаємодії її синтетичної й аналітичної основи.

Практичне значення роботи. Матеріал дослідження може бути використаний студентами у процесі підготовки до практичних занять із дисциплін «Сучасна українська мова. Синтаксис» та «Шкільний курс української мови і методика його викладання», під час проходження педагогічної практики і написання курсових та кваліфікаційних робіт.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Матеріали дослідження обговорювалися і дістали позитивну оцінку на засіданнях кафедри української лінгвістики і методики навчання філологічного факультету ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди».

Публікації. За матеріалом бакалаврської роботи опубліковано статтю в науковому збірнику «Актуальні проблеми лінгвістики у студентських дослідженнях» (Вип. 9).

Структура бакалаврської роботи зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (70 найменувань). Повний обсяг бакалаврської роботи становить 76 сторінок, із яких – 69 сторінок основного тексту.

Розділ 1 теоретичні засади вивчення неподільних дієслівно-іменникових сполук у сучасному мовознавстві

1.1. Становлення вчення про речення та роль у ньому присудка в східнослов’янському мовознавстві

Усвідомленню дієслівно-іменникових конструкцій як таких, що функціонують у ролі простого присудка, у складі складеного дієслівного присудка і деяких другорядних членів речення на зразок брати до відома, вдаватися в деталі, вершити суд, пропонувати класифікацію, здійснювати напад, проводити допит, ставати на захист, передувало становлення вчення про речення і його головні члени, яке формувалося впродовж тривалого часу.

Учення про речення бере свій початок ще з античної граматики, адже ще в античну добу вчені подали визначення речення, яке пережило століття і майже без зміни дійшло до наших днів, видозмінюючись у різні епохи. Значно пізніше М. Ломоносов, який у російському мовознавстві заклав синтаксичну теорію речення, що відповідала логістичному напряму, розглядав речення як вираження судження: «…складені ідеї по-логістичному називаються міркуваннями, а коли словами чи письмово повідомляються, тоді їх реченнями називають» [33, с. 117]. Формування теорії вчення про речення спричинило проблему виділення членів речення. М. Ломоносов, спираючись на вчення античних часів, визначив синтаксичне ядро в реченні − підмет і присудок. Він зазначав, що підмет означає річ, про яку ми розмірковуємо, а присудок виражає те, що ми говоримо про підмет.

Ці загальні відомості про речення як виразника логічного судження та його основних частин, закладені М. Ломоносовим у російському мовознавстві, активно розвивалися в працях його послідовників.

Так, започаткована вченим теорія речення знайшла подальший розвиток у роботі А. Барсова, який також подає логістичне тлумачення речення: «Речення є мовлення, яке має повний смисл, наприклад: Начало премудрости есть страх Господень...» [3, с. 72].

У подальшому розвитку вчення про речення вагомими були ідеї О. Востокова. Він уважав дієслово обов’язковою ознакою речення: «У кожному реченні повинно бути дієслово, особове чи безособове» [11, с. 54], а за матеріальної відсутності дієслова в реченні повинно розумітися допоміжне дієслово. Також О. Востоков зазначав, що особове дієслівне речення двочленне: містить у своїй структурі підмет і присудок, а безособове дієслівне речення одночленне, тому що воно має тільки присудок [11, с. 54]. Запропонований поділ простих речень на двоскладні та односкладні був перспективним, про що свідчить те, що в сучасному мовознавстві він став науковою основою розрізнення простих речень.

Ідея дієслівності речення, тобто домінантності й обов’язковості дієслова в ньому, виражалася також і в концепції І. Огієнка, який стверджував, що «...історія речення показує, що з бігом віків дієслівна чи присудкова частина речення набирає все більшої й більшої сили, тоді як частина йменна потроху губиться» [43, с. 40].

Визнання дієслова обов’язковим і домінуючим елементом речення, єдиним виразником предикативності (присудковості), як це простежується в концепціях О. Востокова, І. Давидова, М. Греча, Ф. Буслаєва, пізніше в роботах О. Потебні, Д. Овсянико-Куликовського, О. Пєшковського, у період «класичного» етапу розвитку синтаксису знімало проблему граматичних типів речення, оскільки фактично залишався лише один граматичний тип дієслівного речення [31, с. 44].

Логічне розуміння сутності речення знайшло відбиття в працях Ф. Буслаєва, що відчутно в його твердженні: «Приєднання присудка до підмета називається судженням. Судження, виражене словами, є речення» [6, с. 258]. Відомо, що думка вченого була оформлена у визначення речення як слова або групи слів, що виражають закінчену думку, яке дійшло до сьогодні і представлене в шкільних підручниках. Донесення такого визначення до наших днів пояснюється педагогічною доцільністю: у ньому передана сутність речення, вираженого словом чи групою слів.

Крім цього, Ф. Буслаєв стверджує, що «вся сила судження міститься в присудку. Без присудка не може бути судження. Звідси зрозуміло, чому в мові є речення, які складаються тільки з присудка, без підмета, такими є, так звані безособові дієслова, наприклад, хочется, нельзя, нездоровится та інші; однак немає жодного речення, яке складалось би тільки з підмета» [6, с. 258]. Це означає, що Ф. Буслаєв з двох головних членів речення основним вважає присудок [6, с. 271]. Як і його попередники, він звернув увагу на те, що присудок може бути як простим, так і складеним, наприклад, ветер веет або земля есть планета, в першому прикладі присудок простий, у другому − складений.

Не будучи представником логістичного напряму, О. Потебня стверджує, що кожна думка має в своїй основі предикативність, тобто дієслівність, ставлячи знак рівності між цими поняттями. Він зазначає, що на сучасному етапі розвитку слов’янських мов «...речення неможливе ... без дієслова у первинному розумінні, без зарахування до нього дієслівних форм); що саме собою дієслово складає речення, наприклад, буде» [46, с. 84].

Крім цього, поділяючи погляди вчених у визнанні ролі присудка, О. Потебня виступав проти логістичного тлумачення речення: він вважав, що граматичне речення зовсім не тотожне і не паралельне з логічним судженням [46, с. 68]. Ця думка видатного лінгвіста була прийнята його послідовниками, які відмовилися від ототожнення судження і речення. У шкільних підручниках все ж залишалося логістичне визначення Ф. Буслаєва. Воно відбите і в підручниках з української мови кінця ХІХ− початку ХХ ст.

Подальше вивчення сутності речення сприяло усвідомленому розумінню граматичної природи присудка. Так, П. Фортунатов указував на визначальне значення присудка в побудові речення. Він зазначав, що, незважаючи на те, що присудок є граматично залежним головним членом, його роль у реченні основна. Учений наголошував, що «форми, які роблять дієслово граматичним присудком, − це форми часу та способу, які разом можуть бути названі формами присудковості в дієслові....» [65, с. 454]. Це твердження заслуговує високого поцінування: відзначено, що присудок є носієм предикативності, − поняття, яке набуло визнання в сучасному мовознавстві, але не одразу: тривав час осмислення граматичних ознак речення.

Питання про роль присудка в реченні російськими й українськими вченими перших десятиліть ХХ ст. вирішувалось однозначно: його вважали головним центром речення. Так, В. Сімович стверджує, що «не всі слова в реченні мають однакове значіння, не всі вони однаково важні. Передусім у кожному реченні мусить бути таке слово, що видає немов присуд про те, що дієть ся, який хто, що з ким робить ся. Це присудок» [54, с. 25].

Такої ж позиції дотримується, наприклад, Д. Овсянико-Куликовський, який стверджує, що «найважливіша частина речення − це присудок, інакше названий предикатом. Саме він і є носієм і виразником того руху думки, який відомий під назвою предикативності (предикування, присудковості) і без якого речення неможливе. Без присудка не може бути речення, тим часом як усі інші частини можуть бути відсутніми [42, с. 51–52]. Панівну роль присудка Д. Овсянико-Куликовський пояснює тим, що речення нам потрібні для висловлення думок, а «присудок − це саме те слово, за допомогою якого і здійснюється висловлювання» [41, с. 6].

О. Пєшковський визначає речення з погляду наявності в ньому присудка, тому для нього речення − це словосполучення, яке має присудок або складається з самого присудка, чи вказує своїм формальним складом на опущений присудок [44, с. 180]. Науковець наголошує на тому, що «…категорія присудковості хоч і не збігається з категорією дієслівності..., однак виявляється тісно пов’язаною з нею. Можна сказати, що дієслівність … лежить в основі присудковості» [44, с. 167], а «присудковість − це граматична категорія, і причому найважливіша з категорій, оскільки в ній тісно поєднуються мовлення з думкою» [44, с. 165–166]. Отже, О. Пєшковський вважає граматичним значенням речення присудковість, носієм якого є присудок. Не можна не помітити спорідненості термінів «предикативність» (П. Фортунатов, Д. Овсянико-Куликовський) і «присудковість» (О. Пєшковський).

О. Шахматов присудок не ототожнює з дієсловом. Він звільнив поняття присудковості від дієслівності, засвідчивши, що в ролі присудка може бути будь-яка частина мови. Звідси й переконання, що «вчення, яке стверджує, що природним і єдиним засобом вираження присудка є дієслово, здається мені помилковим. ... усякі атрибутивні відношення можуть мислитися і предикативно; знаючи, що мой отец слепой, я стверджую, що он слеп...» [68, с. 179]. Отже, предикативність не лише в наявності дієслова.

У сучасному мовознавстві більшість учених визнає предикативність основною ознакою речення. Вітчизняна синтаксична теорія в розумінні предикативності ґрунтується на визначенні В. Виноградова, що «значення і призначення загальної категорії предикативності, яка формує речення, полягає у віднесенні змісту речення до дійсності» [17, с. 17].

У сучасному мовознавстві речення розуміють як складне багатопланове утворення, що поєднує в собі формально-граматичний (конструктивний), семантичний (смисловий) і комунікативно-прагматичний рівні організації [31, с. 43], основу якого формують головні члени (головний член) – предикативний мінімум [59, с. 69], які кваліфікуються як рівноправні компоненти.

Отже, ідеї російських і українських учених ХІХ і початку ХХ ст. відіграли важливу роль у розвитку синтаксичної науки в добу становлення наукових засад українського мовознавства.

Дослідження українських мовознавців двадцятих і наступних років позначені зверненням до розв’язання актуальних проблем синтаксису, а відтак і посиленою увагою до розуміння статусу речення і його граматичної основи.

Друга половина ХХ ст. відзначена осмисленням досягнутого і пошуками нових підходів до вивчення речення як комунікативної одиниці, уточненням ролі і граматичного зв’язку підмета і присудка.

Синтаксична наука повоєнного періоду збагатилася не лише ідеями про розрізнення речення, словосполучення, визначення предикативності й модальності як граматичних категорій, виокремлення безсполучникових складних речень в окремий тип складних речень, виділення детермінантів у складі речення, але й новим уявленням про засоби вираження присудка, зокрема його оформлення поєднанням дієслова й іменника: української мови вести будівництво, давати можливість, виходити з обігу, підбивати підсумок, здійснювати подорож.

Однак звернення уваги на дієслівно-іменникову сполуку як предикативну одиницю не було відкриттям учених ХХ ст. Виділення їх предметом окремого вивчення стало завдяки пильному осмисленню засадничих синтаксичних ідей щодо речення і його граматичної основи, сформульованих у дослідженнях східнослов’янських учених ХІХ ст. і першої половини ХХ ст. Про це − у наступному параграфі.