3. Міжнародно-правове положення архіпелажних вод

Архіпелажні води - це морські простори держав-архіпелагів, обмежені прямими архіпелажними вихідними лініями, що з'єднують точки, що найдальше видаються в море найбільш віддалених островів і висихаючих рифів архіпелагу. У межі таких вихідних ліній включаються головні острови і район, у якому співвідношення між площею водної поверхні і площею суші, включаючи атоли, становить від 1: 1 до 9 :1. Довжина таких вихідних ліній не повинна перевищувати 100 морських миль, з тим, однак, що до 3 % від загального числа вихідних ліній, які замикають будь-який архіпелаг, можуть перевищувати цю довжину до максимальної довжини в 125 морських миль. При проведенні таких вихідних ліній не допускається жодних помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу. Держава-архіпелаг належним чином опубліковує карти із зображенням архіпелажних вихідних ліній такого масштабу, що прийнятний для точного встановлення їх положення, або переліки їхніх географічних координат і здає на зберігання копію кожної такої карти або переліку Генеральному секретареві ООН.

Інститут архіпелажних вод - новела в розвитку міжнародного морського права, введена Конвенцією 1982 р. Режим архіпелажних вод застосовується тільки до держав-архіпелагів (Індонезія, Фіджі, Філіппіни та ін.) і не може застосовуватися до архіпелагів, що входять до складу території прибережної держави, наприклад, до норвезького архіпелагу Свальбард (Шпіцберген).

Суверенітет держави-архіпелагу поширюється на архіпелажні води, обмежені архіпелажними вихідними лініями, на повітряний простір над архіпелажними водами, а також на їхнє дно й надра, так само як і на їхні ресурси. Цей суверенітет здійснюється за умови дотримання положень частини IV ("Держави-архіпелаги") Конвенції 1982 р.

Особливістю правового статусу архіпелажних вод є визнання державою-архіпелагом режиму архіпелажного проходу морськими та повітряними коридорами, що перетинає архіпелажні води і прилегле територіальне море. Всі іноземні судна і літальні апарати користуються правом архіпелажного проходу такими коридорами і прольоту відповідними повітряними коридорами, прийнятними для безперервного і швидкого проходу іноземних суден по них і прольоту над ними іноземних літальних апаратів. Судна всіх держав також користуються правом мирного проходу через архіпелажні води за умови дотримання правил такого проходу.

4. Міжнародно-правове положення прилеглої зони

Прилегла зона — це пояс морських вод, що прилягає до територіального моря, у межах якого прибережна держава має право здійснювати контроль із метою недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних (податкових), імміграційних або санітарних). Прилегла зона також установлюється з метою реалізації покарання за порушення таких правил у межах території або територіальних вод прибережної держави. Історія виникнення таких зон починається ще з XVIII сторіччя, коли ширина територіального моря у переважного числа держав не перевищувала 3 миль. Саме тоді деякі держави в односторонньому порядку стали встановлювати спеціальні зони за межами територіального моря, у яких вони претендували на здійснення юрисдикції у відношенні іноземних суден, головним чином із метою боротьби з контрабандою. Вперше 5-миль-ну митну зону оголосила Великобританія в 1736 році. У 1799 році 12-мильна митна зона була встановлена США, пізніше прилеглі зони були встановлені Францією, Бельгією й іншими країнами. В основному вони були спрямовані на припинення контрабанди, але в деяких випадках вже об'являлися фіскальні, санітарні й інші види прилеглих зон. З розвитком і інтенсифікацією торгового мореплавання багато держав почали укладати двосторонні і багатосторонні договори про прилеглу зону. Так, наприклад, Мексика в період із 1882 по 1899 роки уклала 10 угод із різними державами. Багатостороннім договором такого роду стала конвенція, укладена в 1925 році прибалтійськими країнами для боротьби з контрабандною торгівлею алкогольними напоями, у якій держави-учасниці взаємно визнавали здійснення митного контролю над приватновласницькими суднами в 12-мильній зоні.

Перша спроба кодификації звичайних міжнародних норм, що стосуються прилеглої зони, була почата в 1930 році на Гаазькій конференції, що закінчилася невдачею.

Кодифіковані норми про прилеглу зону вперше були встановлені в статті 24 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, а потім у статті 33 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід особливо зазначити те, що за своєю юридичною природою прилегла зона — це частина відкритого моря, але зі спеціальним режимом. Тому обидві зазначені конвенції містять положення про суто цільовий характер прилеглої зони. Вона встановлюється тільки для запобігання прибережною державою порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил, тобто, у точно визначених цілях, і розширення цих цілей, виходячи зі змісту положень конвенцій, неприпустимо. Отже, прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна; фіскальна; імміграційна; санітарна.

За Конвенцією про територіальне море і прилеглу зону 1958 року ширина прилеглої зони не може перевищувати 12 морських миль від тих же вихідних ліній, від яких відміряється і територіальне море. Іншими словами, право на прилеглу зону мають ті держави, територіальне море яких менше 12 миль (розмежування між суміжними державами проводиться по серединній лінії при відсутності угоди про інше). Конвенція з морського права 1982 року містить два положення, відмінних від профільної Конвенції 1958 року: по-перше, прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль, що відраховуються від вихідних ліній; по-друге, у пункті 1 статті 33 опущене посилання на те, що прилегла зона є районом відкритого моря. Незважаючи на таке фактичне її положення, остання зміна була пов'язана з розбіжностями на III Конференції ООН з морського права щодо статусу економічної зони, оскільки у випадку встановлення такої зони, прилегла зона буде перекрита нею.

Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Венесуела, Індія; митну — Сирія, фіскальну — Індія, Югославія, Сирія; імміграційну — Індія, Португалія.

Українське законодавство не передбачає створення прилеглої зони.

Слід зазначити, що, незважаючи на обмеження видів прилеглих зон у Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, деякі прибережні держави на практиці почали встановлювати інші види таких зон (наприклад, зони безпеки, карної і цивільної юрисдикції, нейтралітету, запобігання забруднення, фортечні зони та ін.). У тих випадках, коли їхня ширина не перевищувала разом із територіальним морем 12 морських миль, їхнє встановлення не викликало яких-небудь заперечень, тому що мова фактично йшла про максимальне використання своїх прав прибережною державою. Після ж прийняття Конвенції з морського права 1982 року це, безумовно, є неправомірним.