19.Особливості поетики простору:море та суходіл,чим відрізняється.

По-перше варто сказати, що метафора води означає оніричність. На воді герой-просвітник пасивний, він не може змінити те, що визначено згори наперед. Локус води – це місце, де герой може зупинитися, подивитися на себе збоку, осмислити свої питання. На воді час зупиняється, залишається лише обмірковування та осмислення. Сен-Пре знаходить біля Женевського озера скелю, про якій потім пише Юлії, що “я знаходжусь і не на воді, і не на суші”. Він мисленнєво переносить образ Юлії до себе на скелю. Відіграла вода і в житті Юлії важливу місію: рятуючи в озері сина, Юлія потопає. Тобто, героїня не здатна змінити те, що було визначено наперед. Так і Робінзон, знаходячись у морській подорожі потрапляє в корабельну аварію. Всі його товариші гинуть, тому що тут проявляється фатум, який людина не здатна змінити. Кандід, знаходячись у морській подорожі, потрапляє до рук піратів. І хоч як він не боровся за свою волю, він все одно став заручником. Гулівер, знаходячись в країні велетнів, нібито випадково потрапляє у змайстрованій велеканами коробці в море. Однак його ситуація ще гірша – він навіть не може вибратися зі своєї в’язниці! У нього є багато часу на роздуми.

Подорожуючи сушею, герой-просвітник виконує ціле направлені дії. Він вже знає як потрібно чинити, адже вже все обмірковано. Опиняючтсь на суші, Кандід звільнюється із неволі і продовжує свою подорож заради пошуку та спасіння Кунігунди. Опиняючись на острові, Робінзон обмірковує та складає план своїх дій задля виживання на острові (шукає вихід із ситуації). А Гулівер, опиняючись на кораблі, продовжує свою мандрівку.

20.Художнє навантаження образу острова Робінзона та островів-світів,які відвідує Гуллівер.

Образ острову в «Робінзоні» стає символом виховання людини через середовище. Саме потрапляючи туди, Робінзон перетворюється із улюбленця долі у природню людину. Тут ми бачимо просвітницьку концепцію людини,віру у її можливості,звернення до теми праці. Острів допомагає йому облагородитись працею. Потрапивши до безлюдного острову, Робінзон дуже швидко пристосовується до навколишнього середовища та поступово він завойовує природу. Для нього острів став місцем проживання, тому, він намагався отримати користь із всього,що його оточувало.

У «Подорожах Гуллівера» острови-світи мають інше значення. Тут очевидна інша концепція, відношення «Своє-Чуже» і «Я – Інший». Для Гуллівера острови стали способом пізнання. Зустрічаючись з людьми, знайомлячись з різними звичаями і традиціями він співвідносив закони та звичаї інших країн із своєю. Відпливаючи, кожен раз із цілком конкретного, реально існуючого на будь-якій карті портового міста, він несподівано потрапляє в якісь дивовижні країни, знайомлячись з тими звичаями, способом життя, життєвим укладом, законами і традиціями, що в ходу там, і розповідаючи про свою країні, про Англію.

Слід також зазначити,що причини,за якими Робінзон та Гуллівер потрапляють на острови,різні. Робінзон тут стає ніби жертвою обставин, а Гуллівер потрапляє туди за власним бажанням.

Маючи тягу до морських подорожей та мету чисто матеріальну – розбагатіти, Робінзон Крузо відправляється у подорож. Спочатку Робінзон здійснює лише зовнішню подорож, яка потім призводить до внутрішньої (маршрут самопізнання). Це можна спостерегти, наприклад, через його щоденник (символ самопізнання). На відміну від Робінзона, Гулівер здійснює лише зовнішню подорож. Він розповідає про свої пригоди, як історичний факт. Для Просвітництва море – це вихід за межі розуму, за межі реальності. Гулівер потрапляє на літаючий острів, коли потрапляє в море. Острів Робінзона знаходиться там, де перехрещуються всі паралелі. Життя на острові Робінзона – це світ в мініатюрі. Він прагне відтворити суспільний лад, для того, щоб відкрити щось нове, а відкриває засадниче. Спостерігаючи за погодою на острові, можна побачити настрій Крузо (осінь-депресія, сум, осмислення; весна – оновлення, пробудження; злива – депресія, ностальгія).

Острови, які відвідує Гулівер несуть певне емоційне навантаження. Наприклад, в першій частині, в країні ліліпутів, автор сміється з безглуздого зарозуміння ліліпутійців; в другій частині – приблизно те ж осміювання людських якостей (негативних); в третій частині – осміювання зарозумілості людської гордині; в четвертій з’являються мерзотні йєху, як концентрат іконної людської природи, не облагороджені духовністю. Свіфт не вдається до моралізаторських наставлень, надаючи читачу право зробити власні виводи.