№1. Історія лікувального застосування фізичних вправ та масажу.
Фізичні вправи та масаж у стародавні часи.
Розвиток лікарської гімнастики у ХVIII ст..
Лікувальна гімнастика у ХІХ ст..
Формування медичної дисципліни «Лікарська фізкультура» у ХХ ст.
1. Фізичні вправи та масаж з лікувальною метою застосовували ще в стародавні часи. У Китаї та Індії 3000 – 2000 р. до н.е. викладено застосування дихальних вправ, пасивних рухів, масажу при захворюваннях внутрішніх органів та опорно-рухового апарату.
Творцем медичної гімнастики вважають Геродікуса, який лікував хворих дозованими пішими прогулянками, бігом, гімнастикою, масажем.
Видатний лікар Гіппократ описав дію фізичних вправ та методику їх застосування при захворюванні легень, серця, ендокринних використовувати масаж як лікувальний засіб. у системі фізичного виховання греків зароджується спортивний масаж.
Римська медицина зробила вагомий внесок у вдосконалення методики лікувальної гімнастики та масажу. Лікар Целій призначав фізичні вправи і масаж при паралічах, використовуючи апарат з метою пасивного згинання і розгинання кінцівок, які стали прообразом апаратів у механотерапії.
Відомий лікар школи гладіаторів Гомен (бл.130 – бл.200р.) виклав методику лікувальної гімнастики у поєднанні з масажем при захворюваннях і травмах м’язової системи, заклав основи динамічної анатомії, вперше ввів працетерапію. Римляни широко використовували водолікування, для цього будували комфортабельні лазні з басейнами та ваннами.
У VI ст.. у Китаї вперше у світі був державний медичний інститут, де студентам як обов’язкова дисципліна викладався лікувальний масаж. В усіх провінціях держави існували лікарсько-гімнастичні школи, де готували лікарів, які використовували масаж та лікарську гімнастику.
У ХІ ст. найвизначніший лікар і філософ Сходу Абу-Алі Ібн-Сіна почав вивчати вплив фізичних вправ на здоров’я людини. Він класифікував їх з медичної точки зору, наполягав на застосуванні людей різного віку, що особа, яка займається фізичними вправами, дотримується гігієнічних вимог щодо харчування та сну і загартована не потребує ніякого лікування.
Епоха Відродження характерна розвитком біологічних наук. Серед робіт італійський вчений Меркуріамоса «Мистецтво гімнастики», у якому він розглядає фізичні вправи як медицини і поділяв гімнастику на три види: військову та
2. У XVIII ст. почали більше уваги приділяти рухам, а саме їх лікування, виникає лікарська гімнастика. Було видано значні роботи Фуллера «Медична гімнастика» (1750), Ф.Гофмана «Трактат з ортопедії» (1771), Ж.Тіссо «Медична та хірургічна гімнастика» (1780).
У ці часи в Росії з’явилися роботи, що розкривали значення фізичних вправ у боротьбі за здоров’я підростаючого покоління (Ломоносов, Максимович, Протасов), С.Г.Зиберіна (1777), Петра Богдановича (1792) обґрунтували застосування фізичних вправ не тільки з клінічних, а також з гігієнічних і фізіологічних позицій.
3. ХІХ ст. визначалось становленням швецької системи лікарської гімнастики. П.Лінг (1776-1839) заснував у 1813 р. у Стокгольмі перший в Європі інститут гімнастики і масажу, де готували педагогів фізичного виховання та медиків-керівників з лікарської гімнастики. Змістом системи було лікування захворювань переважно опорно-рухового апарату за допомогою суворо обмежених дозованих рухів.
П.Ф.Лесгафт (1837-1909) є засновником наукової системи фізичного виховання та динамічної анатомії. Він у 1905 р. в Петербурзі організував курси керівників фізичного виховання. Це був перший російський навчальний заклад, де готували кадри викладачів фізичної культури. Після 1917 р. на основі курсів був створений інститут фізичної культури, що носить його ім’я.
Не зважаючи на недоліки, гімнастики П.Лінга сприяла поширенню цього методу лікування і масажу не тільки в Європі, але й на інших континентах та виникненню нових систем лікарської гімнастики - Картеліуса, Мур рея та ін.
Г.Цандер у 1857 р. запропонував механотерапію – лікування фізичними вправами за допомогою спеціальних пристроїв.
Перший кабінет лікувальної гімнастики у Росії було відкрито в 1830 р. у Москві, а в 1837 р. розпочалася підготовка фахівців з лікувальної гімнастики у заснованому ортопедичному інституті. Значний внесок у розробку і обґрунтування лікарської гімнастики, масажу, працетерапії та водотерапії зробили засновники терапевтичної та хірургічної місії Боткін, В.А.Манассеїн, П.І.Дяков.
У 60-80 р. минулого сторіччя наукова думка та практичні дії вітчизняних вчених випереджали зарубіжних в галузі лікувальної гімнастики.
У 1877 р. в Петербурзькому інституті підвищення кваліфікації лікарів відкрився курс, а згодом кафедра фізичних методів лікування та не лікарняної терапії, яку очолив професор Штанге – всесвітньо відомий вчений, автор функціональної проби з затримкою дихання.
В останні десятиріччя ХІХ ст. було закладено фундамент наукового обґрунтування впливу масажу на організм, зведено у систему його прийоми, розроблено протипоказання і показання до застосування, у тому числі в спорті. (І.В. Заблудовський «Материалы к вопросу действия массажа на людей»).
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. з’явилася система гімнастики, що застосовується для лікування різних захворювань. Швед Брант у 1864 р. запропонував систему лікувальної гімнастики та масажу для лікування гінекологічних захворювань. Німецький професор Ертель розробив метод лікування хвороб серцево-судинної системи шляхом сходження у гірській місцевості (теренкур), а швейцарець Френкель у 1889 р. – компенсаційну гімнастику для лікування захворювань нервової системи. Видатний російський хірург П. І.Д´яконов вперше в світі в 1896 р. розробив методику ранніх рухів та раннього підтримання після операцій. У 1903 р. О.Ю.Щербак розробив методику сегментарно-рефлекторного масажу.
З початком ХХ ст. сформувалась як медична наука фізіотерапія. В 1905 р. у Франції в Льєже відбувся медичний конгрес фізіотерапевтів. Наукові доповіді свідчили про високу ефективність природних чинників у лікуванні різних хворих та необхідність їх застосування для ліквідації наслідків захворювання.
4. Історія застосування фізичних вправ з метою лікування в радянські часи була тісно пов´язана з розвитком профілактичного напрямку у медицині, комплексного функціонального лікування і оздоровчого спрямування фізичного виховання. Поширення засобів фізичної культури для лікування і профілактики захворювань теоретично та клінічно обґрунтоване їх застосування, використання педагогічних і методичних принципів фізичної культури та історичного досвіду застосування фізичних вправ сприяло формуванню нової медичної дисципліни – лікувальна фізична культура. Цей термін був запропонований у 1929 р. Б.Я.Шимшелевичем і увійшов у нашу літературу і практику. У подальшому термін лікувальна фізична культура набув державного статусу. У медичних інститутах та інститутах фізичної культури почали готувати фахівців за спеціальністю:
лікар лікувальної фізичної культури;
інструктор ЛФК.
У 1920 р. у Москві відкрився державний інститут фізичних методів лікування і до 1930 р. кількість закладів зростала. За 10 років було створено 20 інститутів з фізіотерапії, у тому числі і в Україні: Український, Чернігівський, Феодосійський.
У 1921 р. вийшла державна постанова про організацію будинків відпочинку, де вказувалась необхідність широкого використання фізичної культури у медінституті, у 1934 р. реорганізувався у першу в Україні кафедру цієї дисципліни.
ЛФК почали використовувати у військових шпиталях під час Великої Вітчизняної війни. У повоєнні роки розширюється застосування фізичної культури при таких захворюваннях, як інфаркт міокарду, оперативні втручання на серці, легенях, судинах, мозку, опіковій хворобі.
Проф. Г.Й. Красносельський заснував аспірантуру з ЛФК і лікарського контролю у Київському медінституті, очолив створене в 1959 р. в Україні науково-методичне товариство з лікарського контролю та ЛФК.
5. В 1993 р. відновлений та реорганізований у державний науково-дослідницький інститут проблем фізичної культури і спорту. В Київському інституті удосконалення лікарів відкривається кафедра фізичної реабілітації та мануальної терапії, а в областях – реабілітаційні лікарі, центри та відділення. Важливим заходом для подальшого розвитку ЛФК, реабілітації в Україні, підготовки висококваліфікованих фахівців було створення в 1994 р. спеціальної ради із захисту докторської дисертації у Дніпропетровській державній мед академії і заснування журналу «Медична реабілітація, культурологія, фізіотерапія». У 1992 р. створений національний комітет спорту інвалідів України, а через рік в усіх областях нашої країни було організовано центри спорту для інвалідів, де 9,1 тис. спортсменів інвалідів. Вони брали участь у параолімпійських іграх в Атланті.
З 1994 р. в Українському державному університеті фізвиховання і спорту та в фізкультурних інститутах України працюють кафедри фізичної реабілітації. У 1997 р. у Львові інститут фізичної культури розробив кваліфікаційну характеристику професії «Фахівець фізичної реабілітації».
Загальні питання реабілітації.
1. Завдання, мета і принципи реабілітації.
2. Види, періоди і етапи реабілітації.
3. Фізична реабілітація.
4. Механізм лікувальної дії фізичних вправ.
5. Засоби і форми ЛФК.
6. Рухові режими.
7. Масаж.
1. Термін "реабілітація" має широке змістове розуміння і вживається в усіх сферах діяльності людини -- політичній, юридичній, розумовій, спортивній та інших. У медицині вона визначається як процес відновлення здоров'я і працездатності хворих та інвалідів.
Комітет експертів з реабілітації ВООЗ (1963) наголосив, що реабілітація -- це процес, "метою якого є запобігання інвалідності під час лікування захворювання і допомога хворому у досягненні максимальної фізичної, психічної, професійної, соціальної та економічної повноцінності, на яку він буде здатний в межах існуючого захворювання". Реалізація цієї мети можлива у разі залучення до реабілітаційного процесу державних і соціально-суспільних закладів.
Таким чином, реабілітація -- це суспільно необхідне функціональне і соціально-трудове відновлення хворих та інвалідів, що здійснюється комплексним проведенням медичних, психологічних, педагогічних, професійних, юридичних, державних, суспільних та інших заходів, за допомогою яких можна повернути потерпілих до звичайного життя і праці, відповідно до їх стану. Пріоритет медичного аспекту реабілітації незаперечний з огляду на те, що органи соціального забезпечення, народної освіти, громадські організації, зважаючи на стан здоров'я певної особи у подальшому проводять свої реабілітаційні заходи. До останніх відносять: конструювання та виготовлення технічних пристроїв, протезів, засобів пересування; будівництво санаторних та інших закладів, виробничих майстерень; юридично-правове і соціальне забезпечення життя, праці та побуту реабілітованих і виконують це фахівці з університетською, технічною та іншою освітою. Тому при подальшому викладі навчального матеріалу у підручнику будуть висвітлюватись переважно медичні аспекти реабілітації, що входять до програми навчання студентів вищих навчальних закладів з фізичної культури і спорту щодо застосування фізичних вправ, природних чинників, масажу з метою лікування, відновлення здоров'я і фізичної працездатності хворих, попередження інвалідності або зменшення її проявів та профілактики захворювань засобами фізичної культури.
Реабілітації підлягають хворі з травмами і деформаціями опорно-рухового апарату, серцево-судинними, неврологічними і психічними захворюваннями; набутими і вродженими дефектами; після хірургічних втручань; інфекційними і хронічними захворюваннями і, загалом, ті особи, які потребують поступової адаптації до фізичних і психічних навантажень професійного і побутового характеру, праці з меншим обсягом навантажень чи перекваліфікації, розвитку навичок самообслуговування, вироблення постійної компенсації при незворотних змінах.
Завдання, мета і принципи реабілітації
Головними завданнями реабілітації є: а) функціональне відновлення (повне або компенсація при недостатньому чи відсутності відновлення); б) пристосування до повсякденного життя і праці; в) залучення до трудового процесу; г) диспансерний нагляд за реабілітованими.
Основна мета реабілітації --адаптація до праці на попередньому робочому місці або реадаптація, тобто праця з меншими нервово-психічними і фізичними навантаженнями на новому робочому місці, але на тому самому підприємстві. В інших випадках метою реабілітації буде перекваліфікація і праця на тому ж підприємстві, а у разі неможливості -- перекваліфікація у реабілітаційному центрі і працевлаштування відповідно до нової професії і стану людини. У педіатрії мета реабілітації не зводиться тільки до повернення дитини до стану перед захворюванням і у дитячий колектив, але й до розвитку її фізичних і психічних здатностей, відповідних віку.
Реабілітація буде малоефективною, якщо не дотримуватись декількох основних її принципів:
1. Ранній початок реабілітаційних заходів. Це допомагає швидше відновити функції організму, попередити ускладнення і у випадку розвитку інвалідності -- боротися з нею на перших етапах лікування.
2. Безперервність реабілітаційних заходів. Цей принцип є основою ефективності реабілітації, тому що тільки безперервність та поетапна черговість реабілітаційних заходів -- запорука скорочення часу на лікування, зниження інвалідності і витрат на відновне лікування, довготривале матеріальне утримання інвалідів.
3. Комплексність реабілітаційних заходів. Під керівництвом лікаря, реабілітація проводиться й іншими фахівцями: соціологом, психологом, педагогом, юристом та ін.
4. Індивідуальність реабілітаційних заходів. Реабілітаційні програми складають індивідуально для кожного хворого чи інваліда з урахуванням загального стану, особливостей перебігу хвороби, вихідного рівня фізичного стану, особистості хворого, віку, статі, професії тощо.
5. Необхідність реабілітації у колективі. Проходження реабілітації разом з іншими хворими чи інвалідами формує у пацієнта почуття члена колективу, морально підтримує його, нівелює дискомфорт, пов'язаний з наслідками захворювання. Добре ставлення оточуючих запалює і надає впевненості у своїх силах і сприяє швидшому одужанню.
6. Повернення хворого чи інваліда до активної праці -- є основною метою реабілітації. її досягнення робить людину матеріально незалежною, морально задоволеною, психічно стійкою, активним учасником громадського життя.