Глава 1

Історія психологічної діагностики

Вивчення історичного шляху науки - необхідна умова розуміння її сучасного стану та актуальних завдань, прогнозу її перспективних тенденцій. Виникнення і розвиток психодіагностики не може бути пояснено, виходячи із самої по собі внутрішньої логіки розробки загальнопсихологічних проблем. Громадські запити стимулювали появу і швидке поширення прикладної психології (і психодіагностики як її складової частини), гострий інтерес до методів, перспективним з точки зору практика. Історія науки - це й історія змін соціально-економічних умов життя людей; наука вплетена в життя суспільства, вона являє собою одну з форм людської діяльності і детермінується розвитком суспільства. Це відноситься і до психологічної діагностики.

Знаючи витоки психологічної діагностики, причинний обумовленість її етапів і закономірності історичного шляху, психолог починає усвідомлювати головні напрямки її розвитку, характер змін, що відбуваються, краще орієнтується в актуальних проблемах, адекватніше оцінює її можливості у вирішенні різних практичних задач. Історичне бачення, включення сучасних знань в історичний контекст допоможе новим поколінням учених не повторювати старих помилок, позбавлятися від минулих помилок і ефективно використовувати ті перспективні ідеї і розробки, які були у попередників.

Не менш важливо знати історію психодіагностики суспільству, тим його представникам, які в своїй діяльності звертаються за допомогою до професійних діагностам. Неможливо ставити перед останніми адекватні завдання, абстрагуючись від становлення та розвитку концепцій і методів психодіагностики, невірно оцінюючи її можливості. Так, в історії психодіагностики вже був період, коли невиправдано високі очікування щодо неї призвели до розчарувань і різкої критики з боку суспільства за неможливість відповідати вимогам практики. Це період так званої

«Епідемії тестування» (20-і рр.. XX ст.), Коли величезний попит з боку комерційних і освітніх організацій привів до появи наспіх розроблених методик і невдалим спробам підбору персоналу, коли на багато підприємств наймали некваліфікованих працівників. Наслідком цього стали втрата довіри і ослаблення уваги до психодіагностики.

Звернення до історичного досвіду дозволяє не тільки не повторювати минулих помилок, але й вибирати найбільш перспективні напрямки розвитку, спираючись на аналіз сучасних проблем в історичній перспективі, в контексті цілісного історичного процесу. А це - запорука ефективності, практичної дієвості психодіагностики.

§ 1. Витоки психодіагностики

Необхідність відчувати й оцінювати індивідуально-психологічні особливості людей для вирішення різноманітних практичних завдань була зрозуміла дуже давно, на зорі історії людства. Так, ще в третьому тисячолітті до нашої ери в Стародавньому Китаї існувала система перевірки осіб, які бажали зайняти місця державних чиновників, а в Стародавньому Вавілоні оцінювалися деякі якості випускників у школах для підготовки писарів. Однак історія наукової психодіагностики почалася значно пізніше. Психодіагностика як прикладна наука сформувалася не відразу, а пройшла значний шлях розвитку та становлення. Розглянемо основні етапи цього шляху.

Психологічна діагностика виділилася з психології і почала складатися на рубежі XX ст. під впливом вимог практики. Її виникнення було підготовлено кількома напрямками в розвитку психології.

Першим її джерелом стала експериментальна психологія, оскільки експериментальний метод лежить в основі психодіагностичних методик, розробка яких і становить одну із завдань психодіагностики. Психодіагностика зросла з експериментальної психології. А її виникнення в 50-70-і рр.. XIX ст. пов'язано із зростанням впливу природознавства на область психічних явищ, з процесом «фізіологізаціі» психології, що складався в перекладі вивчення психічних фактів в русло експерименту і точних методів природничих наук. Першими експериментальними методами психологію забезпечили інші науки, головним чином фізіологія.

Початком виникнення експериментальної психології умовно вважається 1879 р., так як саме в цьому році В. Вундт заснував у Німеччині першу лабораторію експериментальної психології [101; 125]. В. Вундт (1832-1920), намічаючи перспективи побудови психології як цілісної науки, припускав розробку в ній двох непересічних напрямків:

♦ природно-наукового, спирається на експеримент;

♦ культурно-історичного, в якому головну роль покликані відігравати психологічні методи вивчення культури («психологія народів»).

За його теорії природно-наукові експериментальні методи можна було застосовувати тільки до елементарного, нижчого рівня психіки. Експериментальному дослідженню підлягає не сама душа, а тільки її зовнішні прояви. Тому в його лабораторії в основному вивчалися відчуття (зорові, слухові, відчуття кольору, тактильні) і викликані ними рухові акти-реакції, а також відчуття часу, об'єм і розподіл уваги. За зразком лабораторії В. Вундта стали створюватися подібні експериментальні лабораторії та кабінети не лише в Німеччині, а й в інших країнах (Франції, Голландії, Англії, Швеції, Америці).

Розвивається експериментальна психологія впритул підійшла до вивчення більш складних психічних процесів, таких, як мовні асоціації. Вони і стали предметом дослідження Ф. Гальтона (1822-1911). Англійська антрополог Ф. Гальтон в 1879 р. опублікував результати своїх експериментів асоціативних [118]. Склавши список з 75 слів, він відкривав їх по одному і включав секундомір. Як тільки випробуваний відповідав на слово-подразник словесної асоціацією, секундомір зупинявся. Так вперше хронометрія була використана для дослідження розумової діяльності.

В. Вундт відразу ж після публікації Ф. Гальтона використовував асоціативну методику у своїй лабораторії, хоча і вважав вищі функції не підлягають експерименту. Отримувані в дослідах індивідуальні відмінності в часі реакції пояснювалися характером асоціацій, а не індивідуальними особливостями піддослідних [100].

Автором, який створив перший власне психологічний експериментальний метод, був Г. Еббінгауз (1850-1909), який вивчав закони пам'яті, використовуючи для цього набори безглуздих складів (штучних сенсомоторних елементів мови, що не мають конкретного значення) [97]. Він вважав, що отримані їм результати не залежали

від свідомості випробуваного, інтроспекції (спостереження індивіда за тим, що відбувається в його психіці) і, отже, більшою мірою задовольняли вимогу об'єктивності. Цим методом Г. Еббінгауз відкрив шлях експериментальному вивченню навичок.

Американський психолог Дж. Кеттелла (1860-1944) досліджував обсяг уваги і навички читання [118; 125]. За допомогою тахістоскопа (приладу, що дозволяє пред'являти випробуваному зорові стимули на короткі відтинки часу) він визначав час, необхідний для того, щоб сприйняти і назвати різні об'єкти - форми, літери, слова і т. д. Обсяг уваги в його дослідах складав величину порядку п'яти об'єктів. Проводячи експерименти з читанням букв і слів на обертовому барабані, Дж. Кеттелла зафіксував феномен антиципації («забігання» сприйняття вперед).

Так на рубежі XX ст. в психології утвердився об'єктивний експериментальний метод, який почав визначати характер психологічної науки в цілому. З впровадженням в психологію експерименту і появою завдяки цьому нових критеріїв науковості її представлень створилися передумови для зародження знань про індивідуальні розходження між людьми.

Диференціальна психологія стала ще одним джерелом психодіагностики. Поза уявлень про індивідуально-психологічних особливостях, які вивчає диференціальна психологія, неможливо було б виникнення психодіагностики як науки про методи їх вимірювання.

Але виникнення психодіагностики не було підсумком простого логічного розвитку експериментально-психологічного та диференційно-психологічного вивчення людини. Вона складалася під впливом запитів практики, спочатку медичної та педагогічної, а потім і індустріальної. Однією з основних причин, що зумовили зародження психодіагностики, потрібно вважати висунуту лікарською практикою потреба в діагностиці та лікуванні розумово відсталих і душевнохворих людей. Роботи французьких лікарів Ж. Е. Д. Ескіроля і Е. Сегена, що займалися проблемами розумової відсталості дітей, внесли певний внесок у розробку методів, які допомагали визначити розумову відсталість [70].