4. Правові засади соціального партнерства

Правовою основою соціального партнерства в Україні є національні законодавчі та нормативні акти, які регулюють соціально-трудові відносини. Це законодавство розроблялося на основі ратифікованих Україною конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці (МОП). Слід зазначити, що у МОП і у західних країнах для означення явища, яке ми називаємо соціальним партнерством, використовуються такі терміни як соціальний діалог, дво або тристоронні консультації суб'єктів трудових відносин.

Оскільки МОП — це спеціалізована установа, що проголосила своєю метою вивчення і покращання умов праці та життя трудящих шляхом вироблення конвенцій і рекомендацій з питань саме трудового законодавства, то всі її конвенції і рекомендації стосуються соціально-трудових відносин, зокрема соціально-договірного процесу в світі. Зокрема це такі: конвенція "Про свободу асоціації та захист права на організацію" (1948 p.), "Про право на організацію і проведення колективних переговорів" (1949 p.), "Про представників працівників" (1971 p.), "Про трудові відносини на державній службі" (1978 p.), "Про проведення колективних переговорів", "Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця" (1992 р.) та інші, а також відповідні рекомендації.

В Конвенції МОП "Про колективні переговори" (1981 р.) зазначається, що термін колективні переговори можна застосовувати до всіх видів переговорів між підприємцями і трудящими (або їхніми представницькими організаціями) з метою:

а) зафіксувати умови праці і найму;

б) врегулювати відносини між підприємцями і працівниками;

в) врегулювати відносини між організаціями трудящих і організаціями підприємців.

Розбудова правових засад соціального партнерства в Україні почалася з прийняття в 1991 р. Закону України "Про зайнятість населення". Ст. 17 цього Закону передбачено для підготовки погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості створення координаційних комітетів сприяння зайнятості з представників профспілок, органів державного управління та підприємців. Першим органом соціального партнерства став Український координаційний комітет сприяння зайнятості населення — постійно діючий тристоронній орган, утворений на громадських засадах з метою підготовки і прийняття погоджених рішень з питань політики зайнятості в країні.

Наступним кроком розбудови системи соціального партнерства на національному рівні стало створення за Указом Президента України від 08.02.1993 р. Національної ради соціального партнерства (НРСП) — постійно діючого тристороннього органу, що діє на державному, галузевому (міжгалузевому) і територіальному рівнях. До складу НРСП входили по 22 представники від уряду, об'єднань роботодавців і профспілок України. Основними завданнями НРСП були: підготовка рекомендацій Президентові України щодо напрямів державної соціальної політики; розгляд проектів законів, постанов Кабінету Міністрів України з питань соціально-трудових відносин, пропозицій щодо ратифікації Україною конвенцій Міжнародної організації праці; узгодження шляхом тристоронніх консультацій позицій сторін у соціально-трудовій сфері з метою забезпечення поєднання інтересів роботодавців та працівників; пошук компромісів між соціальними партнерами для запобігання конфліктам; розробка пропозицій щодо Генеральної угоди та галузевих тарифних угод, організація і проведення консультацій під час їх укладання; аналіз виконання Генеральної угоди, розробка відповідних рекомендацій щодо усунення розбіжностей між сторонами; проведення досліджень, підготовка висновків з цих питань тощо.

Головною метою Національної ради соціального партнерства було створити засади для формування основ нового менталітету і поведінки соціальних партнерів на всіх рівнях від національного до виробничого: соціальний діалог, консультації, переговори, запобігання соціально-трудовим конфліктам та правове врегулювання їх.

В Україні діяльність НРСП фінансувалася державним бюджетом.

Подальшим кроком стало прийняття в липні 1993 р. Закону України "Про колективні договори і угоди", розробленого з частковим урахуванням міжнародного досвіду, норм і положень конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці. Цим законом визначені сфери укладання колективних договорів і угод, суб'єкти переговорів, порядок ведення колективних переговорів і врегулювання розбіжностей, процедура підписання колективних договорів і угод, відповідальність сторін та інші норми.

Помітно впала активність НРСП у 2000-2004 рр. У засіданнях, що проходили з кожним роком все рідше, замість членів ради в кращому випадку брали участь їх заступники за посадою. У 2005 р. взагалі не відбулось жодного засідання НРСП. Як результат наприкінці 2005 року Указом Президента України “Про розвиток соціального діалогу” замість НРСП було створено новий консультативно-дорадчий орган в сфері соціального діалогу – Національну тристоронню соціально-економічну раду (НТСЕР).

23.12.2010 р. прийнято Закон України "Про соціальний діалог в Україні" (ВИКОРИСТАТИ КОНСПЕКТ, ХТО КОНСПЕКТУВАВ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ В САМОСТІЙНІЙ РОБОТІ).

У лютому 2012 року розпочала свою діяльність новоутворена Національна тристороння соціально-економічна рада у статусі постійно діючого органу для ведення соціального діалогу. Схвалено Типове положення про територіальну тристоронню соціально-економічну раду.