1. Політика Директорії унр

Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність.

Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча - Трудовому конгресу, виконавча - Раді народних міністрів, а на місцях - трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.

З 21 по 29 січня 1919 р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесіях Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 р., через 1,5 місяці після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ залишила Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом - на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км - між поляками і більшовиками.

Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямів політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра - на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою - до союзу з Антантою.

Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному:

- видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв'язували земельні питання, здійснювалися каральні акції;

- обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права;

- ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д.

Директорія втрачала підтримку українського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.

Невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна (білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї незалежності України і боролися за відновлення "єдиної і неподільної Росії").

Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. На бік більшовиків перейшли загони Махна, "зелених", Григор'єва.

Отже, 2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

2. Повалення Тимчасового уряду, проголошення другим Всеросійським з’їздом рад у жовтні 1917 р. радянської влади в Петрограді різко змінили політичну ситуацію в Україні. Українська Центральна Рада, не підтримавши Тимчасовий уряд, і, водночас, засудивши більшовицький переворот, тим самим не визнала легітимною владу Рад робітничих і солдатських депутатів у Росії. Така позиція Центральної Ради і, особливо, проголошення нею національної держави — Української Народної Республіки — підштовхнули більшовиків України (всі вони були членами Російської соціал-демократичної робітничої партії більшовиків, бо подібної української партії ще на той час не існувало) до активних дій щодо встановлення влади, аналогічної петроградській.

На Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбувся 15 грудня у м. Києві, більшовики не досягли бажаного результату. По-перше, їх було мало — лише 130 (за іншими даними — 60) із 2000 делегатів з’їзду, що відображало їх справжній вплив в Україні. По-друге, організаторам з’їзду дуже зашкодив ультиматум Ради Народних Комісарів Росії, надісланий напередодні Центральній Раді. Цей петроградський документ закінчувався прямою погрозою: якщо за дві доби не надійде задовільна відповідь, «то Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні». Посилання на ще існуючу тоді в Україні радянську владу яскраво свідчило про те, де і в якому напрямку планувався подальший хід подій в Україні. Проте замість обрання нової Центральної Ради, підконтрольної РСДРП(б), з’їзд висловив діючій Центральній Раді повну довіру. Делегати-більшовики та ліві російські соціалісти-революціонери, переконавшись у неможливості легітимним шляхом встановити радянську владу в Києві, провели у Харкові об’єднаний з’їзд Рад Донецького та Криворізького басейнів, який проголосив себе першим Всеукраїнським з’їздом Рад. Було також заявлено про утворення радянської республіки під назвою Українська Народна Республіка, обрано Центральний Виконавчий Комітет України і Народний Секретаріат, тобто перший радянський уряд, що мав протистояти Генеральному Секретаріатові Центральної Ради.

Виконуючи умови Брестського миру, Раднарком Росії змушений був визнати незалежність проголошеної Центральною Радою Української Народної Республіки. Протягом березня 1918 р. з України було виведено російські збройні сили. ЦВК і Народний Секретаріат України залишили 1 березня Київ (вони перебували тут з 30 січня за підтримки військ М. Муравйова), 10 березня — Полтаву,  21 березня — Катеринослав, після чого радянський уряд України опинився на території РСФРР, в м. Таганрог. Народний Секретаріат 18 квітня 1918 р. було реорганізовано в Бюро для керівництва повстанською боротьбою в Україні.

Наступна спроба поширити радянську владу в Україні стала можливою після анулювання 13 листопада 1918 р. Брестського договору, умови якого стримували радянську Росію, оскільки зобов’язували її встановити мирні відносини з Україною. На території РСФРР в м. Суджа Курської губернії 28 листопада 1918 р. утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, від імені якого діяли збройні сили радянської Росії в Україні.

Протягом січня 1919 р. значна частина території України перейшла під контроль Червоної Армії. З січня в Харкові почав роботу Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, на одному з перших засідань якого зазначалося, що він (уряд) «створений за постановою ЦК РКП, є його органом і проводить вг розпорядження та накази ЦК РКП(б) безумовно». Декретом від 6 січня 1919 р. було затверджено офіційну назву радянської держави в Україні — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а декретом від 29 січня Тимчасовий уряд реорганізовано в Раду Народних Комісарів УСРР (РНК УСРР).

Але й цього разу радянська влада не змогла закріпитись в Україні. Наприкінці літа 1919 р. радянські війська підтиском переважаючих сил армій УНР (з Правобережжя) та Денікіна змушені були залишити її територію. За наказом Раднаркому Росії в середині серпня припинили свою діяльність в Україні ВУЦВК і Раднарком УСРР.

Чергова спроба встановити радянську владу в Україні виявилася вдалою завдяки успішному наступу армії Радянської Росії проти армії Денікіна взимку 1919-1920 рр. Тепер радянські війська діяли від імені створеного за межами України 11 грудня 1919р. Всеукраїнського революційного комітету. Всеукрревком переїхав до Харкова, який (до 193^ р.) став столицею України.

Початок міжнародно-правового визнання радянської влади в Україні було покладено Ризьким перемир’ям 12 жовтня.

1920 р. між РСФРР і УСРР з одного боку, і Польщею — з другого, що було підтверджено там же, в Ризі, 18 березня 1921 р. За умовами договору Польща визнавала радянську владу в Україні, а друга сторона (УСРР і РСФРР) — поступалась на користь Польщі західноукраїнськими землями.

Модуль 10