2. Кодифікація радянського права в 20-ті роки.

Перша кодифікація радянського законодавства — загальна назва кодифікаційних робіт, здійснених в УСРР, РСФРР та інших радянських республіках у 20-і pp.  Була своєрідним «матеріальним втіленням» курсу на революційну законність, проголошеного з переходом до нової економічної політики, свідченням відмови від правового нігілізму перших післяреволюційних років. Кодифікація зумовлювалася необхідністю зафіксувати в систематизованому вигляді прав, форми нових сусп. відносин, а також внутр. потребами системи радянського законодавства (наявністю у ній істотних суперечностей, прогалин тощо). Підготовка нових кодексів розпочалася напередодні Генуезької конференції 1922 і певною мірою пов'язувалася також з можливим вступом рад. республік до світ, співтовариства. Перші підготовчі заходи щодо збору та узагальнення матеріалів для майбутньої широкої кодифікації були здійснені в УСРР ще в березні 1920. Активні ж кодифікаційні роботи розпочалися лише в кінці 1921. За 2—3 роки створено кодекси та ін. рівнозначні їм законод. акти з осн. галузей рад. права: Кримінальний кодекс УСРР 1922, Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922, Положення про судоустрій УСРР 1922, Цивільний кодекс УСРР 1922, Земельний кодекс УСРР 1922, Кодекс законів про працю УСРР 1922, Кодекс законів про народну освіту УСРР 1922, Закон про ліси УСРР 1923, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1924, Тимчасові будівельні правила УСРР 1924, Ветеринарний кодекс УСРР 1925, Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925. Стрімке зростання загальносоюзного законодавства, прийняття Конституції СРСР 1924, відповідні зміни до Конституції УСРР 1919, а головне — зміни в сусп. відносинах у зв'язку з завершенням відбудов, періоду і проголошенням курсу на індустріалізацію та колективізацію країни породили в 1926—27 другу хвилю кодифікації. У цей час прийнято: Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926, Адміністративний кодекс УСРР 1927, Кримінальний кодекс УСРР 1927, нову редакцію Крим.-процес, кодексу УСРР, а також внесено значні системні зміни до Зем. кодексу. На останньому, третьому, етапі кодифікації вже в умовах поступової відмови від непу Тимчасові буд. правила замінив Статут цивільного будівництва УСРР 1928, прийнято Гірничий кодекс УСРР 1928, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1929 і нову ред. Положення про судоустрій УСРР. Логічним завершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929—30 семитомника Отже, незважаючи на зовнішню схожість з буржуазними кодексами, радянське зак-во 20-х рр. міцно стояло на сторожі «інтересів диктатури пролетаріату». А текстуально однакові статті рад. і західно-європ. кодексів використовувалися з різною класовою метою, у діаметрально відмінних соціальних умовах і застосовувалися судами, шо стояли на принципово різних позиціях. Водночас цей процес об'єктивно відповідав тим істор. соціально-екон. умовам, що склалися у період непу. Кодифікація створювала більш ліберальний режим, суттєво розширювала права й свободи особистості, забезпечувала певну стабілізацію супільства, відбивала в законодавстві той «переворот у поглядах на соціалізм», який відбувся у зв'язку з переходом до непу.

Модуль 5

1. Визначення історичного значення Брестського мирного договору для України

Берестейській мир— мирний договір між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бресті (Бересті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18.

Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала радянській Росії. 3.12.1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15.12. обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзупрограють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру. На нараді керівників провідних партій— есерів і соціал-демократів— було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського,М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордних справ Росії Л.Троцький змушений був заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 Радянської України (див. Перший (харківський) з'їзд рад 1917).

Після відновлення переговорів 1 лютого 1918р. Л.Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники українського радянського уряду Ю.Медведєв і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV УніверсалуУЦР (див. Універсали УЦР) і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918р.) мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918р., Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір.

Договір від 9 лютого 1918р. врятував Україну від поглинення радянською Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.

Брестський договір був великим успіхом молодої української дипломатії. Він поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави.

Брестських договір визначив долю радянської влади в Україні. 18 лютого розпочався загальний наступ німецько-австрійських військ на Східному фронті від Балтійського моря до Чорного. На території України ці війська наступали як союзні Центральній Раді.

Модуль 5

2.  Ризький договір 1921 р. та його наслідки для України

3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з радянським урядом. Представники двох держав з'їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. Становище Директорії, без участи якої вони велися, погіршувало те, що Антанта твердо стояла на становищі: України нема, а є лише «південь Росії». Франція — настрашена успіхами більшовиків у Польщі та в Криму — хотіла допомогти Польщі коштом України. Коли голова Дипломатичної Місії в Варшаві, А. Лівицький, одержав відомості про переговори Польщі з Москвою, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував теж розпочати з нею мирові переговори, але радянський комісар закордонних справ Чічерін відповів, що існує тільки «Незалежна Українська Радянська Республіка», яка бере участь в ризьких переговорах на боці Москви. Ця відповідь радянського комісара закордонних справ показала, які наслідки для України матимуть переговори в Ризі.

Не зважаючи на відповідь Чічеріна, уряд УНР делегував до Риги для участи в дипломатичних переговорах проф. С. Шелухина. Його поінформовано в Дипломатичній Місії у Варшаві, що нібито поляки не визнають радянського українського уряду. Але виявилося, що ця інформація була неправдива: Польща визнала радянський уряд на Україні — і представництва УНР не було на Ризькій конференції.

До Риги виїздила також делегація від ЗОУНР у складі: К. Левицького, О. Назарука, Е. Брайтера і Л. Мишуги. Вона вислала конференції протест проти трактування питання Галичини, як внутрішнього питання Польщі, і протест проти мирового договору щодо Східної Галичини Цю делегацію теж не допущено до участи в конференції.

12-го жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Україною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип`ять Радянську Україну представляли — Йоффе та Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) встановлено було перемир`я.

Радянський уряд використав перемир`я для підготовки наступу по всьому фронту. 10-го листопада більшовицька кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв відступити за Збруч. 16-го листопада була розбита в Криму армія Врангеля. Українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому закінчилася регулярна визвольна боротьба за волю України.

18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та радянській Росією. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Роси. Доля Галичини не була вирішена. 1923 року Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям. Таким чином, Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально. Так з 1921 року нібито ліквідовано Україну. Всі частини опинилися під різними окупаціями: з 1918 року Буковина — під румунською окупацією, з 1919 року Закарпаття — під чеською, з 1921 року Наддніпрянська Україна — під російсько-радянською та польською. Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

Історія України переходить до нового етапу. З часу Ризького договору починається історія під владою окупантів, історія боротьби за своє національне «я», за свою національну культуру й свободу. З другого боку — починається історія української еміграції. Доля всіх цих частин українського народу — і під чужинецькою окупацією, і в різних країнах розселення — складалася по-різному, але залишалася спільною і спільними залишались національна свідомість і прагнення мати свою державу.

Модуль 6

1. Обставини Прийняття, Зміст Та Історичне Значення IV Універсалу

Початок січня 1918 р. характеризувався досить складним політичним становищем в Україні. Російська радянська армія під командуванням В. Антонова-Овсієнка розпочала загальний наступ на УНР. Її чисельність, за різними оцінками, була від 35 до 60 тисяч чоловік.

 Цей наступ мав усі ознаки агресії та окупації. Досить прислухатись до горезвісного наказу №14 одного з більшовицьких командирів М. Муравйова: "Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів". Більшовицький наступ підтримували загони червоної гвардії (близько 100 тисяч).

 В багатьох містах відбувалися повстання збільшовизованих солдатів та червоногвардійців [Одеса, Катеринослав, Миколаїв, Херсон та інші]. Впродовж січня більшовицькі війська зайняли майже всю Лівобережну Україну.

 За цих складних обставин, які вщент зруйнували усі плани УНР, у тому числі і скликання на 9 січня Українських установчих зборів, перед Центральною Радою постали три головні завдання: 

1. Мобілізувати та організувати український народ для відпору агресору. 

2. Формально відмежуватись від більшовицького режиму. 

3. Створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. 

Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал - ухвалений на засіданні Малої Ради шляхом поіменного голосування після триденних дискусій 22 січня 1918 р. В IV Універсалі констатувалося повне знесилення України чотирма роками війни. Звинувачувалось у грабежах та насильництвах більшовицьке військо, яке за вказівкою Петрограда насунуло в Україну і "веде криваву боротьбу з нашим народом і Республікою" тощо.

 Виходячи з цього Центральна Рада в IV Універсалі: 

1. Проголосила УНР самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка хоче жити у злагоді й приязні з усіма сусідами. 

2. Приписувала вищому виконавчому органові, який віднині почав іменуватися Радою Народних Міністрів, вести мирні переговори у Брест-Литовському цілком самостійно й укласти мир, щоб УНР розпочала своє господарське життя у спокої і згоді, розпустила армію і на її місці створила народну міліцію.

 3. Проголошувала тверду й рішучу боротьбу з більшовиками. 

4. Обіцяла після повернення солдатів з фронтів переобрати волосні і повітові ради, міські думи, а до цього часу встановити на місцях таку владу, до якої мали б довір'я всі революційно-демократичні верстви народу. 

5. Робила акцент, що закон про соціалізацію і передачу землі трудовому народові без викупу вже розроблено і він буде розглянутий на IX сесії Української Центральної Ради через кілька днів, а сама передача землі відбудеться ще на початку весняно-польових робіт. Ліси, води, надра мали перейти у підпорядкування УНР. 

6. Давала вказівку Раді Народних Міністрів негайно приступити до переведення всіх фабрик і заводів з воєнного на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних народу, прибрання до рук найважливіших галузей торгівлі, монополізацію залізної, вугільної, тютюнової промисловості, встановлення державного контролю над усіма банками.

 7. Проголосила боротьбу з безробіттям і курс на соціальне забезпечення скалічених та потерпілих від війни.

 8. Визнала дійсними всі свободи, проголошені в III Універсалі, і права всіх націй в УНР на національно-персональну автономію. 

9. Закликала народ якнайпильніше провести вибори до Українських установчих зборів, які могли взяти на себе функцію найвищого господаря і впорядника української землі, закріпити свободу, лад і добробут народу тощо.

 Отже, проголошення IV Універсалу ознаменувало завершення еволюції українського національного руху від автономізму-федералізму до самостійництва, до повного розриву з імперським центром. 

В цьому якраз полягає найбільше значення цього вікопомного державотворчого акта, який давав гасло, що могло об'єднати антибільшовицькі національно-демократичні сили, і ставав межею між автономістичним та самостійницьким етапом діяльності Центральної Ради.