13. Рівні, види й функції політичної культури.

чотири рівні такої культури:

• номінальні політичні знання та вміння використовувати їх у повсякденній суспільно корисній діяльності;

• глибокі суспільно-політичні знання та вміння реалізову­вати їх у конкретній і активній політичній діяльності;

• політична культура, притаманна політичному діячеві ве­ликого регіону чи національного масштабу;

• політична культура людини, для якої політична діяль­ність фактично професійна (президент, глава уряду, спі­кер, народний депутат, член уряду, лідер партії, об’єднання тощо).

У демократичній політичній культурі вирізняють два основ­них види культури — консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну.

В автократичній політичній культурі так само вирізняють два види культури — авторитарну (що не підтримує і не заохо­чує окрему людину й різні суспільні сили до активності в сус­пільно-політичній діяльності) і тоталітарну (коли існує культ вождів і лідерів, їхня роль штучно підтримується і пропагуєть­ся).

У житті суспільства політична культура виконує кілька важ­ливих функцій.

• Пізнавальну. Політична культура озброює людей знання­ми, необхідними для діяльності в будь-якій, але переваж­но політичній сфері. Це дає змогу людині (особистості, громадянинові) самовдосконалюватися, саморозвиватися, формувати активну громадянську позицію. Фактично ця функція є основоположною, значною мірою такою, що зу­мовлює реалізацію інших.

• Ідентифікаційну. Вона полягає у тлумаченні потреб лю­дини з огляду на її групову (соціальну, етнічну, конфесій­ну) належність та відповідну участь в обстоюванні інтере­сів цієї спільноти.

• Орієнтаційну. Характеризує прагнення людини до зміс­товного відображення політичних подій і явищ при реалі­зації прав та свобод у конкретній соціальній, політичній системі.

Виховну. Сприяючи інтелектуальному розвитку людини, політична культура формує стійкий інтерес і зацікав­леність у суспільно корисній, суспільно-політичній роботі. Такий інтерес є найактивнішим збудником підвищення політичної активності людини.

• Регулювальну. Вона виявляється у безпосередньому чи опосередкованому впливі на поведінку людини, організа­ції, оцінюванні суб’єктів політики, політичного процесу і прийнятті певних рішень.

• Комунікативну. Завдяки політичній культурі напрацьо­вані в суспільстві досвід, традиції передаються від по­коління до покоління.

• Інтегруючу. Політична культура за будь-яких обставин і умов є базисною основою суспільства, його політичної сис­теми, сприяє консолідації громадян, політичних сил, ство­рюючи в такий спосіб засади для підтримки існуючого політичного режиму, системи влади.

• Соціалізації. Політична культура сприяє відповідному за­своєнню норм — регуляторів суспільно-політичного жит­тя. Йдеться про правові, соціальні та психічні норми полі­тичної поведінки, властиві конкретному суспільству системи цінностей політичної культури.

Концепції політичної участі й політичне поводження

элементы политического поведения 

- потребности индивида или группы, участвующей в деятельности; - мотивы, которыми руководствуется субъект; - установки, ценности, ориентации, убеждения и цели субъекта; личностные особенности роли, стиля принятия решений; стиля межличностных отношений; когнитивный стиль; - собственно действия и поступки; - обратную связь между поведением и условиями, его сформировавшими. Поведение начинается с тех стимулов, которые посылает субъекту политического поведения внешняя среда. И сама политическая система, и ее отдельные институты предъявляют определенные требования к поведению граждан. Так, в одних условиях от них ожидается высокая активность, в других, даже если это требование декларируется, на деле условия, складывающиеся в политическом пространстве, отнюдь не поощряют граждан к выступлениям даже на стороне системы. Следует также учитывать и роль группового климата, воздействие ближайшего окружения на принятие человеком решения о том или ином политическом действии. Так, решение баллотироваться в депутаты Думы разные кандидаты принимают под воздействием разных стимулов: для одних необходимо получить депутатскую неприкосновенность, чтобы укрыться от преследования со стороны закона. Так же как и политиков, обычных граждан стимулируют к политическому поведению разнообразные воздействия среды, среди которых есть и общие для всех, и - сугубо личные. Но все эти внешние для человека воздействия не работают автоматически. Они дают эффект, только будучи пропущенными через внутренний мир личности. Среди внутриличностных факторов, определяющих поведение в политике первыми выступают потребности.

Политическая психология различает две основные формы поведения людей. С одной стороны, это повеление, полностью или в основном зависящее от собственной воли и сознания индивидов - произвольное, осознанное, рациональное поведение. С другой стороны, - поведение, зависящее не от самих индивидов, а от тех форм, в которых проявления свободы воли или желаний индивида оказываются, в той или иной степени, ограниченными прямым или косвенным влиянием других людей или обстоятельств. Анализ массового стихийного поведения подразумевает два основных направления. Во-первых, это детальное рассмотрение конкретных практических субъектов такого стихийного поведения. К конкретным субъектам такого рода обычно относятся три вида массовых общностей: 1) толпа; 2) "собранная публика"; 3) "несобранная" публика. . К формам стихийного поведения. относятся, прежде всего, две - хотя бы в силу их максимальной заметности и опасности возникающих в результате последствий. Во-первых, это стихийная массовая паника. Во-вторых, это столь же стихийная массовая агрессия. Поведение групп, обозначаемых в толковых словарях разных языков мира как "множество сошедшихся вместе людей", "скопище", "сборище" или "нестройное, неорганизованное скопление людей", часто имеет очень серьезные последствия для политической жизни общества.