Міністерство освіти та науки України

Національний юридичний університет України

імені Ярослава Мудрого

Кафедра історії держави і права України та зарубіжних країн

Курсова робота

З історії держави і права України та зарубіжних країн

На тему: «Галицько-Волинське князівство»

Студента 1 курсу, 19 групи

ІПКОПу

напряму підготовки 6.030401 «Правознавство»

спеціальності 6.030402 «Правознавство»

Бєлянського І. А.

Керівник: кюн, асистент Пономарьова Г.П

Національна шкала_________­­­­________

Кількість балів ____ Оцінка: ECTS____

Члени комісії ___________ ____________

___________ ____________

м. Харків – 2015 рік

План

1. Створення Галицько-Волинського князівства

2. Центральні органи влади: управління в Галицько-Волинському князівстві

2.1. Князь

2.2. Боярська Рада

2.3. Віче

2.4. Феодальні з’їзди в Галицько-Волинській Русі

2.5. Виникнення та розвиток центральних органів управління

3. Система місцевого управління

4. Військо і судова система Галицько-Волинського князівства

5. Висновок

6. Список використаної літератури

Вступ

Наприкінці XII – на початку XIII ст. на Русі визначилися три центри, кожний з яких вирішальною мірою впливав на політичне життя навколишніх земель: у Північно-Східній і Західній Русі – Владимиро-Суздальське князівство, у Південній і Південно-Західній Русі – Галицько-Волинське князівство, у Північно-Західній Русі – Новгородська феодальна республіка.

Галицько-Волинське князівство створене в 1199 році Романом Мстиславичем, яке проіснувало до 1340 року, відіграло особливу роль у формуванні української народності.

Державний лад Галицько-Волинського князівства хоча й відрізнявся своєрідністю, зумовленою особливостями його соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств Південно-Західної Русі. Навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, Галицько-Волинське князівство значною мірою зберігало риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі.

Створення Галицько-Волинського князівства

В кінці X – в першій половині XI ст. адміністративним центром земель Волині було м. Володимир, яке заснував своїм іменем князь Володимир Святославович. Він передав управління цією землею сину Всеволоду. З часом місто Володимир стало центром єпископства, тому й важливим центром культури.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині частково розпалася на окрему князівську династію. На Волині її заснував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович, який був князем протягом 1136-1146; 1146-1194 років. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславович, опирався на свої Волинські володіння в боротьбі за утвердження на київському престолі.

Боротьба за укріплення Волинського князівства була нелегкою і вона в окремі моменти історії перетворювалась на своєрідну диференціацію маленьких удільних князівств. Після смерті в 1170 р. Мстислава Волинь була розділена між його синами: Роман став князем Володимира, Володимир – у Бересті, Святослав – у Червені. «Але тільки настирна об’єднуюча політика Романа Мстиславовича забезпечувала єдинство Волинської землі».

Трохи по-іншому склалася доля Прикарпаття. Тут вже в 1084 році виникли три князівства, в яких правили брати Ростиславовичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславович володів Перемишлянським князівством, до якого входили землі над Сяном, Верхнім Дніпром до річки Стрий. Васильку Ростиславовичу належало Теребовлянське князівство. В 1099 році Володар з Васильком одержали перемогу над військом угорського короля у битві під Перемишлем і цим на деякий час стримувало напади Угорського королівства на Підкарпаття. Син Володаря – Володимирко об’єднав перемислянську і звенигородську землі в складі одного князівства. В 1144 році не зважаючи на народні виступи, Володимирку вдалося приєднати і Звенигородське князівство. Найбільшої сили Галицьке князівство набуло за часів правління Ярослава Осмомисла, його володіння простягалось далеко на південь.

Цей період Київської Русі відомий як період розпаду, характеризується виділення самостійного князівства. Цей період носив характер міжусобних війн між князями. Але не зважаючи на це, Галичина і Волинські землі постійно підтримували тісні економічні та культурні взаємовідносини. Ці відносини стали основою, передумовою об’єднання Волині і Галичини. Після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на прохання галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Тільки в 1199 році після смерті останнього представника династії Ростиславовичів, Роману Мстиславичу вдалося добитись об’єднанню Волині і Галичі в єдине князівство.

З вище наведеного історичного опису можна зробити висновок про передумови об’єднання західних земель одне князівство, основними з яких є:

• Економічні (постійні довготривалі зв’язки між Волинню та Галичем);

• Культурні (подібність в культурному плані цих земель);

• Політичні (особливо в міжнародній сфері;зокрема в плані військового захисту земель, який буде найоптимальнішим в єдності);

• Крім того прагнення панувати, домінувати серед князівського простору колишньої Давньоруської держави.

І все ж таки мимоволі ставиться питання чому ми вивчаємо історію Галицько-Волинського князівства, як окрему сторінку історії України, що допомогло цим землям досягнути такої могутності, сили і височини у всіх аспектах. З огляду на цю проблему потрібно підкреслити передумови розвитку Галицько-Волинського князівства. Перш за все це відноситься сильному положенню, що значно семітувало таку проблему всіх руських князівств того часу як напади монголо-татар. Історія показує (на прикладі Данила Галицького), що західні землі досить вдало відстоювали свої володіння. Також в Галицько-Волинського князівства було дуже вигідне економічне географічне положення в плані перетину торгових шляхів зокрема основні з них від Балтійського до Чорного моря проходив через усю територію, а це як показує історія в деяких випадках є визначальною умовою економічного зросту територій і налагодження контактів з іншими державами.

До того ж не мало важливим є той факт, що на території Галицько-Волинського князівства були значні поклади солі, не варто і підкреслювати, що сіль на той час була засобом збагачення багатьох суб’єктів торгівельних стосунків , але є й регресивні фактори, що гальмували розвиток досліджуваних земель.

Більшість з них стосувалися політичного устрою. Але про це пізніше…

Центральні органи влади і управління в Галицько-Волинському князівстві

2.1. Князь

Князь XII початок XIII століття відкрили нову сторінку в історії Західної Русі. Як уже було сказано в цей період проходить подальший зріст продуктивних сил в Галицькій землі та Волині. Але обособленість цих земель гальмували розвиток землеробства, скотарства, ремесла і торгівлі.

Зріст економічних зв’язків між Галицькою землею і Волинню постійно вимагали їх об’єднання в одне князівство. Об’єднання викликали також і зовнішні фактори: необхідність земель Західної Русі захищатись від нападу сусідніх польських, угорських та інших держав. В 1199 році Галицькі і Волинські землі були об’єднані в Галицько-Волинське князівство з центром у місті Галич. До складу Галицько-Волинського князівства в XII – XII ст. входили наступні землі: Центральна Галичина, що розміщувалась на північно-східних Карпатських Пр, південна, що охопила низовину Дністра: Прути, що простягались до Чорного моря і Дунаю, і на кінець Волинська земля, що зайняла височину і середні течії рік Західного Бугу, Стирі, і височину Прикарпаття.

З цього часу Галицько-Волинські князі, борячись проти феодальної роздробленості, прагнуть до укріплення єдиної Галицько-Волинської Держави. В цей період Галицько-Волинське князівство було самостійним, тому і характеристика політичного устрою Галицько-Волинської Русі в основному буде відноситись до періоду утворення об’єднаного князівства.

Галицько-Волинські князі боролися за сконцентрування влади в своїх руках. Будучи верховними правителями багатого і могутнього князівства, вони добивались від місцевих князів Галичини і Волині відповідного підкорення. По відношенню до місцевих князів, Галицько-Волинські князі були сюзеренами, але нового політичного верховенства їм досягти не вдалося. В цьому їм завадило досить сильне і більш-менш об’єктивне боярство, особливо у цьому відношенні виділяються галицькі бояри.

Але Галицько-Волинські князі виражали інтереси класу феодалів в цілому були об’єктивні з боярською спільністю класових інтересів, землеволодіння, єдиною політичною експлуатацією феодально-залежного населення і збереження економічно-політичної влади над племенами, тим не менш вони не могли сконцентрувати в своїх руках всю повноту політичної влади.

З часу прийняття рішень Люблінського з’їзду («Каждий да держит отчину свою») Волинська земля перетворилася у вотчину князів.

В Галицькій землі князі при спробі утворити свою вотчину, стикались з заявою бояр, що князі прийшли на боярську вотчину, тому тут мало місце різне розчленування князів і їх родів, що прийшли чи призивалися на Галицьку землю. Взаємовідносини між князем і місцевими боярами по відношенню до різних груп в самому боярстві, розуміється, визначалися і стійкістю, і довго тривалістю влади того чи іншого князя в Галицькій Русі.

Влада галицького князя по відношенню до інших місцевих князів була владою сюзерена. Галицькі князі роздавали міста і маленькі містечка своїм братам і синам на началах сюзеренітету-васалітету. Але якщо князі-васали відносилися до галицького князя як до сеньйора, то місцеві бояри дивилися на нього по-іншому.

Місцеві галицькі бояри, будучи крупними землевласниками, думали, що князівська влада їм потрібна, як захист інтересів феодалів в справі експлуатації з одної сторони і захистом їхніх володінь від агресивних зовнішніх ворогів з другої. Само собою розуміється, що в таких умовах Галицько-Волинський князь не міг ні кроку зробити без відома місцевих бояр.

Галицькі князі були керівниками політичного життя свого князівства. Спираючись на військову силу, вони прагнули зберегти своє землеволодіння, верховенство в сфері державного управління. Вони призначали посадових осіб у містах і областях свого домену і наділяли їх земельними володіннями під умовою служби. Але і в своєму домені Галицькі князі, роздаючи посади, вже не мали враховувати як на те чи інше призначення дивляться бояри.

Галицькі князі прагнули упорядкувати фінансово-адміністративну систему. Збір різноманітних доходів, торгівельних і судових податків, доходів з земель князівського домену, безперечно вимагали укріплення фінансово-адміністративної системи. Головне, ця частина управління надійно утримувалась князями. В цей час не було розчленування князівських доходів від загальнодержавних. Галицькі князі мали і деяку законодавчу владу. Вони видавали грамоти про передачу спадщини, про наділення своїх васальних земель грамоти про призначення на посади і так далі. Але така законодавча творчість не була обширною, а до того ж законодавча влада князів часто дозволялась боярами. На ряду з князівськими грамотами Б.Р. Греков вказував: «Не може бути і найменшого сумніву, що в Червоній Русі «Руська Правда» була кодексом діючого права не тільки під час самостійності Галицької Русі, але і через деякий час після втрати цієї самостійності». З усього сказаного про владу і право Галицько-Волинських князів можна зробити висновок, що вони володіли визначними адміністративними, військовими, судовими, законодавчими повноваженнями. Вони, безперечно, виражали інтереси класу феодалів, що знаходилися при владі.

В Галицько-Волинському князівстві складається феодальна монархія. Розвиток продуктивних сил країни і феодально-залежного селянства внесли в життя таку форму держави, яка відображала б існуючі інтереси класу феодалів і охороняла б його. Такою і була ранньофеодальна монархія, що була породжена феодалізмом, який розвивався.

Професор С.В. Юшков у своєму дослідженні характеризує ранньофеодальну монархію наступними рисами: «перш за все вона представляє комплекс окремих держав, що пов’язані відносинами сюзеренітету-васалітету. Діяльність феодального монарха направляється радою з верхівки феодалів (феодальною курією). Для рішення найбільш важливих питань скликалися феодальні з’їзди. В устрої створюється система двірцевовотчинного управління, а на місцях – система «кормління»¹. Така характеристика є найбільш влучною. Наприклад: князь Роман протягом всього правління вів війну з боярами, укріпляючи таким чином єдинство Галицько-Волинської землі. Таким чином, розширення функції князівської влади свідчить про ріст і посилення Галицько-Волинського князівства.

Князь без сумніву, виражав інтереси класу феодалів в цілому. Князі відстоювали об’єднане феодальне князівство, а не роздробленість, спираючись при цьому на дрібних і середніх феодалів, захищали його від іноземних захоплювачів – в цьому і зосередилась прогресивна роль діяльності Галицько-Волинського князівства. Йому властиве було спільне правління двох великих князів – дуумвірат Данила, котрий безпосередньо «Ішов» Галичину, Дорогичинську, Бельськ та Хотинську землі на Волині та Василька, який «мав під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з’явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але задум не був реалізований по причині міжусобиць.

Однак сини Юрія – Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішніх питаннях. У спільній грамоті 1316 року вони називають себе «князями всієї Русі».

Взаємовідносини Галицьких князів з боярами

Владу Галицьких князів неможливо всесторонньо висвітлити не вияснивши їх взаємовідносини з галицькими боярами. Головною особливістю феодальної влади в Галицькому князівстві було те, що влада по-суті була зосереджена в руках крупного боярства. Боярська знать перетворилась у значну політичну силу, що протиставляла себе князівській владі, а в деяких випадках відверто виступали проти неї. Боротьба між князями і крупними боярами була боротьбою між окремими групами всередині господарського класу феодалів за владу, «за ренту», за доходи від експлуатації феодально-залежного селянства.

В XI на початку XII століття крупне галицьке боярство настільки посилилось, що вступило у відкриту боротьбу з князівством.

Як тільки стояло питання про порушення князем верховенства бояр, вони одразу ж знаходили причину для усунення князя.

Внутрішньокласова боротьба бояр між собою і особливо з князем без сумніву відображалася в статусі трудових мас. Селянство неодноразово підіймало повстання проти посилення експлуатації і грабежів галицьких бояр і іноземних захоплювачів, хоча в літописі про це сказано дуже мало. Під час панування татарського іга над Руссю заколоти трохи стихли, але потім в XIV ст знову відновилися і сприяли в кінці кінців розпаду Галицько-Волинського князівства на ряд міських уділів.

Але боротьба між окремими групами бояр і князем не змінювала відношення феодалів як пануючого класу до селянства. В основі її лежало прагнення тієї чи іншої групи феодалів захистити свою панівну роль в князівстві.

Взаємовідносини князя з церковно-монастирською феодальною знаттю

Верховенство князівської влади мало визнати і верхівки церковно-монастирської феодальної знаті. Самостійна митрополія в Галицько-Волинській Русі було запроваджена на початку XIV ст. До цього часу всі єпископи безпосередньо підлягали митрополиту. Галицький князь видав грамоти, в яких містилася детальна характеристика особи, що рекомендувалось на посвячення в митрополити. Вони мали право брати участь в Раді бояр.

Але хоча єпископи в Галицькій Русі і призначалися князем, вони розділили політичні погляди бояр і нерідко стояли на чолі боярських заколотів, направлених проти самого князя. Так, наприклад, літописець розповідав, що коли князь Данило отримав доручення ханського посланника Бурундая здати місто Західної Русі, він послав до нього свого брата Василька, сина Лева замість себе «владику свого Івана». В такому випадку єпископ наділявся правами посла і виступав не як другорядна особа, а як представник князя Західної Русі. Отже, єпископам юридично і фактично надавалися великі права. Він був однією з найважливіших осіб в князівстві і не тільки у справах культу. Якщо прийняти до уваги політичну ситуацію Галицько-Волинського князівства, де князівську владу здійснював не тільки князь, а й спілка бояр, стане зрозумілішим, чому єпископи в більшості випадків стояли на стороні правлячої верхівки феодальної знаті. В такій обстановці князь, зазвичай, не завжди міг покластися на духовенство.

Взаємовідносини Галицько-Волинських князів з князями Русі

Західна Русь з XI ст. аж до захоплення іі Польщею зберегла відносини солідарності з іншими князівствами, землі, які в минулому входили до складу Давньоруської держави. Про це свідчать деякі історичні факти, що згадуються літописцями. Коли київський князь Святополк звернувся до володимирського князя Давида за допомогою в боротьбі з половцями (1108 р.), в 1148 р. суздальський князь Ростислав , ображений батьком, звернувся за допомогою до Ізяслава, який став на сторону Ростислава і послав його в місто, руські князі допомогли один одному. В 1215 році угорський король Андрій ІІ за допомогою папи Інокентія ІІІ укріпив владу свого сина в Галичині. В Галицькій землі почався народний рух проти злочинної політики і пов’язаного з угорськими політиками боярства угорських захоплювачів. Не маючи достатніх сил для звільнення від влади угорських правителів, горожами Галицької землі призвали до себе на допомогу новгородського князя Мстислава Удалого. Його військо разом з військом київського князя перемогли угорські полки і звільнили Галич. В 1239 році Володимир звернувся з проханням допомогти йому в боротьбі з князем Михаїлом. Данило, як пише літописець: «велено скоро собрать полки…»

Взаємовідносини Галицько-Волинських князів з золотоординським ханом

Монголо-татарські загарбники, розорявши землі феодально роздробленої Русі, намагалися підкорити своїй владі руські князівства. Вони встановили на Русі своє господство, провели перепис населення і зібрали з нього дань. Збори деколи супроводжувалися грабежем населення всієї Русі, «основною метою яких було тримати в підлеглості Русь»².

Таким чином, на Русі встановлюється монголо-татарське іго. Наслідком монголо-татарського завоювання було те, що західні землі Русі опинилися відірваними від інших руських земель. Монголо-татари прагнули зберегти феодальну роздробленість, підтримували і розвивали міжусобиці між князями окремих князівств, ослабляючи цим їх політичну силу, розбивали міста. Вони здійснювали все для того, щоб не допустити політичного об’єднання Русі і створення централізованої влади. Після завоювання монголо-татарами руських земель, галицькі князі деякий час трималися в стороні від орди, були до деякої міри незахищеними від неї. Тільки в 1250 році, як свідчить літописець, хан вимагав приїзду Данила до себе. Він як і руські князі мусив переносити приниження. Але він не зміг змиритися з подібним положенням. Повернувшись додому, він почав посилено будувати нові і зміцнювати старі фортеці і одночасно вів переговори з Західними князівствами про боротьбу за визволення з монголо-татарського іга. Користуючись внутрішніми міжусобицями в ханській орді, Данило хотів зберегти незалежність Балоновської землі. Але в результаті все Галицько-Волинське князівство опинилося під владою татар.

В XIV ст. в період між князівської боротьби польські князі з метою захоплення руських земель напали на Галицько-Волинську Русь з заходу, а монголо-татарські орди зі сходу. Особливо постраждало населення. Роздроблена Західна Русь, що знаходилася між Золотою Ордою, Польщею, Угорщиною та Литвою була розгромлена, землі захоплені, а в кінці XIV ст. розділені між Литвою, Польщею та Угорщиною.