26 Жовтня 1245 року він уже виїхав з своєї резиденції і за кілька днів був у Києві, де в Видубицькім монастирі наказав відправити службу Божу за себе — „видя бЂдy страшьну и грозну”42.

Але незважаючи на побоювання, хан Батий прийняв Данила, як на свої звичаї дуже привітно, літописець так переказує слова його: „Данило! чому ти скорше не прийшов? але то добре, що тепер бодай прийшов! чи пєш ти чорне

молоко, наше питє, кобилячий кумуз (кумис)?” Данило відповів: „досї не пив; а нинї як кажеш минї, то пю”. Хан сказав: „Ти вже тепер наш Татарин, пий наше питє!”, але потім прислав вина: ”не звикли ви пити молока, пий вино!⁴³ ”

Літописець відзначає, що цей візит тяжко сприйнятим самим князем,

адже він християнський володар мусив підкоритися язичнику.

Показана йому честь в Орді галицьким літописцем була відчута як тяжка обида: „О злЂє зла честь татарьская!” кличе він, „Данило Романович, великий князь, що володїв з своїм братом Київом, Володимиром, Галичом і иньшими краями, — тепер сидить на колїнах, зветь ся холопом, дани від нього хочуть, житя він не надїєть ся, погрози мусить слухати”... З гірким чутєм повторяє він слова Бату, сказані Данилови, коли частував його кумисом: „ти вже тепер наш, Татарин, пий же наше питє! ''

Князь Данило був у хана Батия три тижні й дістав підтвердження своїх прав на всі свої землі, але за це мусив визнати себе „холопом татарським”, васалом татарського хана. ”І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини: плакали ся з його обиди, але й ще більше тішилися, що вернув ся цїлий” ⁴⁴.

Князь Данило Галицький задумав позбутися васальної залежності від татарського хана. Для цього він почав розбудовувати свої землі, укріплюючи старі і будуючи нові фортеці.

Також він почав шукати союзників на заході, думаючи створити велику антитатарську коаліцію.

Хоч і важко було князю підкорятися волі хана, і він вважав для себе це принизливим, але його подорож до Батия і підтвердження прав,підняли авторитет Данила в очах західно-европейських володарів, які боялися нового татарського походу, про який було проголошено на ліонськім соборі устами загадкового „руського епископа Петра”⁴⁵.

Папські посли до татар Плано Карпіні з товаришами, що їдучи до татар і зустріли Василька в Ленчиці у Конрада Мазовецького, потім на запрошення князя Василька гостювали у нього в перших днях 1246 року і при цьому намовляли самого князя Василька і руських єпископів до унії, читаючи їм папську буллу про злуку церков.

Князь Василько відповів, що без князя Данила не зможе цієї справи вирішити. Зустрівши князя Данила на Подонні коли він повертався з Улусу Батия, Плано Карпіні і з ним мав переговори.

Звичайно, що сама унія мало цікавила князів, їх більше зацікавив цей союз з метою створення антитатарської коаліції.

Папа Римський, який збирав собор в Ліоні, з метою оголосити хрестовий похід міг стати тим каталізатором, який би допоміг Русі позбутися залежності татар.

Коли Плано Карпіні, вертаючись з Орди, знову побував у Романовичів (літом 1247 р.), він довідався, що вони вислали до нього свого посла ⁴⁶.

Є серія папських булл з 3 травня 1246 р. , яка була результатом реляцій Плано Карпіні про його конференції з Васильком і руськими князями, або того посольства, коли воно встигло вже прибути .

Папа Римський заявляє тут „руському королеви”, що приймає його самого і його державу під протекцію св. Петра і всякому, хто б хотів його скривдити, грозить гнівом божим і своїм, зрештою про висловлені до нього „прошення” говорить він загально, обіцяючи їх скільки зможе сповнити, а з своїм легатом поручає найти компроміс в справах релігійних і висловити йому свою гадку що до татар⁴⁷ .

Коронація Данила Галицького означала, що він пориває з татарським ханом, перестає бути його васалом і заявляє про своє право не тільки на Галицьке-Волинське князівство, а і на всі землі Київської русі крім північних, тому війна з татарами була неминуча⁴⁸.

На той час хан Бату важко захворів і навколо нього розгорнулася боротьба за його спадщину.

Тому на першому етапі, війни виступаючи в союзі з Литвою, король Данило Романович зумів завдати кілька поразок еміру Куремсі, також відбулися воєнні походи на Болохівську землю, яка знаходилася у верхів’ях р. Буг і Случі.

Тамтешні жителі підтримували татар постачаючи їм продовольство, корм для коней, збирали для них інформацію. Король Данило Романович розумів, що подібний анклав жителів, які напряму підкорялися татарам є небезпечним, тому він доклав всіх зусиль для його розгрому.

Зокрема в 1253-1254 рр, в зиму відбувся похід у Ятвязьку землю проти князя Стекинта. У ході цієї війни княжич Лев за наказом короля Данила швидким маршем перекидує військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком. В зиму 1254 -1255 рр. відбувся ще один каральний похід у Болохівську землю князі якої,як ординські данники підтримали хана Куремсу, цей похід також очолював Лев Данилович. Ще один похід відбувся в 1256 році.

В ході цих війн королю Данилу Романовичу і його сину вдалося знищити цього небезпечного внутрішнього ворога ,що підтверджує літопис, тому що після 60 рр. XIII ст. згадок про Болохівську землю в літописі вже не зустрічаються, що дає змогу визнати за беззаперечним цей факт⁴⁹.

Проте ситуація змінилася, коли у 1258 р. брат Бату Берке став ханом Золотої Орди.

Розпочинаючи усобицю з Хулагуїдами за Азербайджан, хан Берке вирішив навести порядок у своїх тилах. Тому на Волинь було послано одного з кращих ординських полководців Бурундая.

У 1258 р.“приде Боуранда со силою великою”⁵⁰ .Ординська загроза налякала Європу і Папа Інокентій ІV докладав всіх зусиль щоб об’єднати всі сили християнської Європи, для хрестового походу.

Розпочалися активні переговори з руськими князями, які мали стати авангардом майбутньої коаліції. Крім того, Папська курія вдалася до мобілізації власних наявних сил.

У Прибалтиці розгортав свої загони Тевтонський Орден, лицарі якого вели боротьбу з пруссами. Проте за таких умов і пруські язичники відходили на задній план, адже татари становили куди більшу загрозу

В січні 1248 р. на переговорах з галицько-волинським князем Данилом Романовичем і новгородським князем Александром Ярославичем папські представники просили руських князів попередити Тевтонський Орден про татарський наступ, який за розвідданими Римської курії невдовзі мав розпочатися.

Хан Берке не мав намірів повторно завойовувати Галицько-Волинську землю.

Він готувався до боротьби за Азербайджан і не міг втягуватися у довгу виснажливу боротьбу. Для швидкого підкорення руських земель він вислав одного з найкращих своїх темників Бурундая.

Татарська розвідка діяла дуже оперативно, а сам полководець проявив значні дипломатичні здібності для розірвання союзу між Литвою і Галицьео – Волинським князівством. Бурундай оголосив через своїх послів: “идоу на Литвоу ѡ же еси миренъ поиди со мною” ⁵¹. Литва була найбільш реальним і дієвим союзником короля Данила, з її допомогою він воював проти хана Куремси та його васалів болохівських князів.

Іти з татарами проти своїх основних союзників було небажаним для князів , але потрібно було виграти час і вберегти свої землі від татарського розорення. Тому до Бурундая приєднався лише князь Василько Романович, але й той, побоюючись репресій з сторони Бурундая, залишив дружину та сина з королем Данилом.

Участь галицько-волинських військ у війні з Литвою вирішила долю князя Романа Даниловича, який тримав Новогрудське князівство. “… ѩ Вышелгъ сна его Романа” ⁵². Литва розцінила участь волинського війська в поході татар, як зраду союзним домовленостям і розпочала війну проти Галицько- Волинського князівства.

Король Данило Романович був змушений розпочати бойові дії проти князя Войшелка. Його військо зосередилося поблизу Мельника, так король Данило втратив свого єдиного реального союзника і сина Романа, інші ж його союзники тільки заявляли про свої наміри, проте не поспішали прийти йому на допомогу.

Король Данило очікував на допомогу з Заходу тому, що своїх сил не вистачало для боротьби. Вже в грудні 1259 р. Папа Римський рекомендував Тевтонському Ордену боротися з татарами разом з усіма прикордонними християнськими державами .

Невеликі загони Ордену брали участь в бойових діях тому король Данило в очікуванні підмоги перебував в околицях Холму в Забужжі ⁵³, бо Папа Римський у січні 1260 р. оголосив під захистом святого престолу й ті орденські землі, які будуть надані Ордену руськими князями.

При можливих відвойованих Орденом у татар нових територій їх приєднання могло відбутися тільки за згодою їхніх колишніх християнських

володарів ⁵⁴.

У березні 1260 р. всі сили Ордену з прибулими волонтерами були зібрані на південних кордонах під командуванням магістра Гартмана фон Грумбаха.

Також прибували загони тамплієрів та іоаннітів, а також загони Ордену Калатрава,їх було мало тому, що вони воювали з маврами в Іспанії. Чисельність всіх цих сил булла невеликою і вони вирішили не виступати на допомогу королю Данилу побоюючись розгрому.

Зусилля Папи Римського збільшити це військо були невдалими тому, що християнську володарі мали свої проблеми, до того ж вони побоювалися агресії татар.

У вересні 1260 р. Папа Римський обмежився попередженням короля Чехії Пшемисла Оттокара ІІ та маркграфа Бранденбургу Іогана І, вимагаючи від них не перешкоджати братам жебруючих орденів домініканцям і францисканцям вербувати волонтерів у Пруссію та Лівонію .

Та ці заходи не принесли збільшення сил коаліції, тим часом Бурундай діяв швидко, не даючи часу на зібрання сил антитатарської коаліції.

Бурундай не задовольнився тим, що укріплення Володимира та інших міст були зруйновані. Він змусив князя Василька Романовича взяти участь у поході на Холм, намагаючись так розсварити братів і ослабити руські війська. Місто було добре укріплене, а його кам’яні вежі і стіни − достатньо потужні. За князем Васильком Романовичем слідкували ординські достойники “Коуичиѩ , Ашика Болюѩ и к томоу толмач розоумѣ юща

Роусскыи ѩ зь” ⁵⁵.

Князь Василько Романович мусив вимагати здачі міста у бояр Костянтина та Луки Івановича, які його обороняли. Оборонці зрозуміли з поведінки князя, що татари, певно, не штурмуватимуть Холм, тому що відповідь їхня була призначена, радше, для вух ординських достойників: “поѣ дь прочь аже боудеть ти каменемь в чело, ты оуже не братъ еси братоу своему, но ратьныи есь” ⁵⁶.

Метальна артилерія на стінах Холму була тим фактором, яка змусила ординського воєначальника відступити від міста.

Згодом татари вирушили проти польських князів, їхня розвідка вже знала, що в польських землях перебуває сам король Данило і польські князі збираються виступити йому на допомогу. Тому Бурундай вирішив завершити похід перемогою, яка би відбила бажання у польських правителів мати справу з татарами.

Татари знали, що зібрані великим магістром війська не зможуть виступити на допомогу ні польським князям, ні королю Данилові. Татарським розвідникам вдалося підбурити до виступу прусських язичників.

Прусси, скориставшися проблемами Ордену та його союзників, розгорнули велике повстання під проводом Геркуса Мантиса. Повстання не випадково розпочалося 20 вересня 1260 р., 22 січня 1260 р. Хрестоносці потерпіли поразку під Кенігсбергом. Незабаром були обложені Торунь, Кенігсберг, Кульм та Ельбінг.

У 1262 р. пруси вторгнулися в мазовецькі землі, Геркусу Мантасу вдалося у 1260–1264 рр. завдати хрестоносцям декілька відчутних поразок ⁵⁷.

Усі війська хрестоносців надовго зав’язли в цій боротьбі, вже в 1265 р. вони звернулися за допомогою до німецьких князів.

Тільки у 1274 р. хрестоносцям вдалося розгромити пруссів. За таких умов допомогу хрестоносці і союзні мазовецькі князі не могли надати королю Данилові.

Татари оточили Сандомир “и ѡ бьстоупиша исо всѣ сторонѡ и ѡ городиша и коло своимъ городом, и порокъ поставиша и пороком же бьющтмъ не ѡ слабно днь и нощъ, а стрѣ ламъ не дадоущимъ выникноути изъ заборолъ. И биша по четырѣ дни.

В четвертыи же днь сбиша заборола с города. Татаровѣ же начаша лествицѣ приставливати к городоу и тако полѣ зоша на горо напередь же возлѣ зоста два Татарина на городъ с хороуговью…” ⁵⁸.

Після прориву зовнішньої лінії оборони залишки захисників кинулися до дитинця, і багато людей загинуло на мосту через рів.

Пожежа охопила місто, люди рятувалися в кам’яних церквах, здавались татарам і покидали місто.

Після цього татарське військо покинуло польські землі і, ніде не затримуючись, рушило на Нижню Волгу. Хан Берке прийняв рішення про вторгнення в Азербайджан і йому був потрібний Бурундай з військом.

Війна з Золотою Ордою у 1258–1260 рр. завершилася поразкою короля Данила Романовича. Хану Берке вдалося відновити панування ординців у Галицько-Волинській державі, це заслуга полководця Бурундая, який підірвав обороноздатність та зміг розірвати політичні союзи з найближчими сусідами,що поставило під сумнів спробі короля Данила створити антитатарську коаліцію.

Татари змусили волинських князів разом із ними атакувати литовські землі, розгорнули велике повстання пруссів, зв’язавши цим сили Тевтонського Ордену, і жорстоким штурмом та різаниною в Сандомирі стримали польських князів⁵⁹.

Король Данило Романович не встиг прикрити свої південно-східні кордони низкою потужних фортець із кам’яними стінами та метальною артилерією, як було в Холмі.

Його західні союзники занадто повільно збирали свої сили, певною мірою через позицію Папи Олександра ІV, який на відміну від свого попередника Інокентія ІV, не зміг оцінити історичної перспективи укладеного союзу, а свою енергію спрямував на другорядні питання – прийняття в руських церквах латинської меси замість літургії св. Іоанна Златоустого ⁶⁰.

Така неузгодженість дій союзників з вини Папи Римського спричинила певні непорозуміння між королем Данилом Романовичем та князем Міндовгом, які почалися ще до походу Бурундая, при чому значна вина саме Олександра ІV, призвела до того, що всі заходи короля Данила, які він втілював у життя протягом 1247–1258 рр., виявилися марними, а самому королю Данило довелося емігрувати в Угорщину, звідки він повернувся аж пізньої осені 1262 р., коли монголи надовго осіли в Азербайджані ⁶¹.

Однак доти князеві Василькові Романовичу довелося воювати з Литвою. Галицькі та волинські міста лежали в руїнах і без укріплень. Тевтонський Орден і мазовецькі князі воювали з пруссами, а Папська Курія так нічого й не зробила, щоби залучити до боротьби з татарами інші європейські країни.

До причин поразки відноситься і мала чисельність військ в порівнянні з татарами, адже об’єднане галицько-волинське вiйсько з ополченням (виходячи з числа удiлiв, якi входили в Галицько-Волинську землю i

приймаючи мобiлiзацiйнi можливостi 1241 р. в Теребовельському князiвствi в 3300 воїнiв) в часи короля Данила Романовича та його сина Лева Даниловича могло виставити до 30 тис. польової ратi. У ХIII ст. бiльше вiйська не мiг виставити жоден князь⁶².

Для боротьби з угорцями чи сусiднiми польськими князями цих сил вистачало. Але проти потужних ударiв татарського вiйська, яке могло зосередити в одному місці 60-120 тис., цих сил виявилося замало.

Поразка у війні з татарами в 1258–1260 рр. спричинила до того, що наступники короля Данила Романовича після його смерті змушені були залишатися й надалі татарськими васалами.

Несприятливі обставини на міжнародній арені не дозволили королю Данилу втілити свій план по позбавлення залежності від Білої орди, в 1264 році після тяжкої хвороби він помирає в місті Холмі . Лише його наступники, зокрема вже у 1301 р. прийняттям королівської корони внук Данила Романовича – Юрій Львович − відзначив звільнення від ординської опіки ⁶³.

І хоча остаточний розрив з татарами настав у середині ХІV ст. – на землях Галицько – Волинського князівства це відбулося раніше, ніж в інших землях, і це було наслідком політики короля Данила Романовича, який заложив той фундамент боротьби, який допоміг Південно- Руським землям позбутися політичної і економічної залежності від Білої Орди, яка полягала в сплаті десятини від майна, хутром і зерном. Також була людська десятина, яка полягала в тому, що забирали чоловіків для служби в армії. Політична же залежність була в тому, що князі мали діставати ярлик, підтвердження своїх прав і надавати свої армії для походів татар.