1. Кочові племена на теренах України (кіммерійці, скіфи, сармати).

Кіммерійці (кінець 2 - початок 1 тис. до н. э.) перші кочові племена на території У, назви яких збереглися у давньогрецьких (Гомер у “Одиссеї”) та ассирійських джерелах, які належали до іраномовних груп населення. Саме вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.

Скіфи - войовничі іраномовні племена кочовиків-скотарів, що у 7 сторіччі до н. э. витіснили кіммерійців зі степу півдня. Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо – рабів, скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші. В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу – Велику Скіфію. З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм.

Вони ставилися з повагою до померлих, а в гробницях царів знаходили дорогі предмети. Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дона.

У III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я прийшли сармати, які витиснули скіфів. Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї панували сармати. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, займались ремеслом.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше - зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

2. Особливості литовського володарювання на українських землях хііі -хіv ст..

У 13-14 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоордынским ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма. За князя Гедиміна (1316—1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави. Політика Литви на захоплених землях - «старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо. Литовці зазнають впливу давньоруської мови і культури, православної релігії, правової системи часів Київської Русі. Литовці запозичили структуру управління, військову організацію, судову систему часів Київської Русі.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392— 1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви.

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвитку, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх прав, вільностей і традицій…»

БІЛЕТ № 4 .