Висновки

Підводячи підсумки дослідження, яке присвячене такому соціокультурному феномену, як молодіжні рухи, відмітимо наступні висновки.

Аналіз відомих підходів і розробок в осмисленні поняття молодіжного руху як такого, оцінок змісту, специфіки і культурної значимості окремих його проявів показав, що, «молодіжний рух» як категорія наукового аналізу має достатньо широкі рамки співвідношення (наприклад, як ціле по відношенню до частини, як загальне по відношенню до окремого і єдиного і т.п.) і охоплює собою не лише «молодіжні групи», «молодіжні організації», «молодіжні об’єднання», але також багато інших елементів (наприклад, такі, як «молодіжна політика»). Таким чином, молодіжний рух – це і (в широкому значенні) сукупність об’єктивних та суб’єктивних процесів розвитку молоді, спосіб реалізації соціальної активності молоді, прояв її соціальної об’єктності, і (у вузькому значенні) сукупність масових чи групових молодіжних діянь, направлених на реалізацію своїх (як правило, що виходять за рамки офіційних культурних установок) інтересів. Приймаючи ці визначення в якості основотворчих, суттєвих характеристик молодіжних рухів, ми можемо досить об’єктивно визнати інноваційний, в якомусь сенсі культуротворчий потенціал цього феномену (особливо це стосується інституту національного розвитку деяких його організаційних форм).

Якщо розглядати молодіжні рухи як контркультурні явища (а саме так оцінюють прояв молодіжних рухів багато зарубіжних і вітчизняних дослідників), то саме в них безпосередньо і реалізуються соціально-культурні установки молоді. Необхідно відзначити, що в сучасній культурології (як, втім, і в інших гуманітарних наукових областях) поняття контркультури використовується як для позначення соціально-культурних установок, що протистоять фундаментальним принципам, які панують у конкретній культурі, так і щодо молодіжних (як правило, західних ) рухів другої половини XX століття, що відбили критичне ставлення молодого покоління до сучасної культури і відкидання її як «культури батьків». Примітно, що в цьому питанні дослідниками нерідко ототожнюються поняття «контркультурного молодіжного руху» і «молодіжної субкультури». Здається, що поняття ці необхідно строго розмежувати. Слід розглядати контркультурні молодіжні рухи як неминучий наслідок соціального конфлікту, як відкрите протистояння поколінь. Молодіжні контркультурні рухи – є соціально обумовленим феноменом, оскільки, з одного боку, вони культивують протест проти суспільства дорослих, його цінностей і авторитетів, але, з іншого боку, саме вони покликані сприяти адаптації молоді до того ж суспільства.

Молодіжна субкультура – частіше нейтральна по відношенню до загальної моделі культури, в рамках якої вона виникла і існує. Молодіжна субкультура виступає як певне значуще середовище, створює певну картину світу і передається шляхом соціалізації в ній нових членів. Область значень цього середовища, її традиції, норми і цінності спрямовані на задоволення визначених потреб. Перш за все, потреб, які не мають можливості бути задоволеними в рамках загальної культури. Молодіжна субкультура – це, по суті, найбільш компромісний спосіб сублімації асоціальних і несоціальних імпульсів, соціокультурно не схваленої поведінки. Молодіжні субкультури виникають як би в «порожнечах» існуючої культури, вбираючи в себе елементи «залишені за бортом» культурою суспільства. Вихідними мотивами виникнення субкультурних молодіжних утворень найчастіше виступають гостра потреба молоді у соціальному прийнятті, пошуки себе, свого місця у світі, потреба в самореалізації, самовираженні. Молодіжна субкультура як область культурної творчості, надає більш широкий спектр можливостей, оскільки дозволяє молодій людині якось проявити себе, реалізувати здібності, не затребувані соціумом. Інакше кажучи, феномен молодіжних субкультур (а, відповідно, і різні їх моделі) зумовлений необхідністю задоволення цілого ряду дуже важливих потреб молодого покоління (відзначимо, що природа цих потреб, головним чином, пов'язана з соціалізацією, соціальною адаптацією молоді). Будь-яка молодіжна субкультура в якійсь мірі служить задоволенню цих потреб, при цьому механізми задоволення потреб у різних субкультурах – різні. Нормативно-ціннісне середовище субкультури випливає з потреб, що задовольняються і відображає їх характер, вона, власне, покликана забезпечити задоволення цих потреб. На їх основі формується власне культурна форма, що включає символіку, визначені норми поведінки, субкультурну структуру та ієрархію.

Молодіжна субкультура приймає контркультурний статус, коли спільнота «знедолених», «інших» молодих людей виступає з відкритим протестом, не бажаючи вписуватися у встановлені основною культурою нормативні рамки і стереотипи поведінки. Субкультура ж як спільнота покликана соціалізувати тих хто «випав» з суспільства. Молодіжна субкультура являє собою самоорганізоване співтовариство. Процеси самоорганізації здійснюються через символіку молодіжної субкультури, що фіксує відторгнення, яка відображатиме норми і цінності, яка керує поведінкою індивіда, що формує структуру субкультурного середовища.

Субкультури всередині молодіжної культури відрізняються, в основному, системами цінностей і стилем одягу, стилем життя, манерами, сленгом, статусними характеристиками, стартовим культурним капіталом. Диференціація молодіжних субкультур ґрунтується на різних системах цінностей і стилях життя. Стиль в загальних рисах характеризується кодом поведінки, стилем думки, символікою одягу і артефактів, і сленгом, і визначається світоглядними установками, морально-емоційним настроєм його носіїв. Так можна відзначити ряд західних моделей різних молодіжних рухів: теди, моди, рокери, бітники, хіпі, панки, растамани.

Джерелом конструювання «культурних міфів» в вітчизняних молодіжних субкультурах були, природно, західні зразки. Вітчизняні молодіжні субкультури, починаючи зі стиляг, конструювали «свій Захід» відповідно до уявлень і традицій вітчизняної культури, будучи складним переплетінням інноваційних елементів з елементами «своєї» і «чужої» культурних традицій.

Молодіжний рух другої половини 60-х рр. породив гостру політичну кризу в багатьох високорозвинутих державах, правлячі еліти яких змушені були негайно переглядати свою політику, особливо щодо ставлення до молоді.

«Бунт молодих» не лише був своєрідним індикатором непопулярності зовнішньої та внутрішньої політики урядів Західної Європи і США. Він став одночасно результатом і проявом глибокої кризи основних соціальних (світоглядних, культурних, освітньо-виховних тощо) цінностей західного суспільства. В основі цієї кризи лежали історично зумовлені переходом до постіндустріальної цивілізації протиріччя між суспільним буттям і суспільною свідомістю.

Надзвичайно високі темпи розвитку економіки у післявоєнний час, вагомі досягнення у галузях науки й техніки, початок процесів глобалізації протягом відносно короткого періоду радикально змінили соціальні відносини. Особливо відчутним змінам було піддано статус інтелігенції з середніх та, частково, вищих класів. Самоусвідомлення молодими інтелектуалами – вихідцями з таких родин себе як частини суспільної еліти перестало відповідати реальній вазі гуманітарної інтелігенції у суспільстві та її співвідношенню з роллю «технократів». На новому етапі розвитку капіталізму традиційні ліберальні та гуманістичні цінності, привиті молодим людям їх батьками, виявились непотрібними в умовах перемоги філософії прагматизму. Очевидна вбогість домінуючої в суспільстві масової культури, побудованої на офіційній «ідеології зростання», породила духовну порожнечу, заповнену невдовзі на молодіжному рівні появою різноманітних субкультур, об’єднаних між собою рішучим неприйняттям "культури батьків". Наслідком стало загострення «конфлікту поколінь», що найбільше впадало в око сучасникам, затьмаривши собою багато інших аспектів проблеми. Рішучість молодих людей, притаманна їм висока чутливість, збуджуваність, емоційність та схильність до прямої дії сприяли тому, що в деяких молодіжних субкультурах протест з часом почав набувати виразно антисуспільного характеру.

У цих умовах родинне виховання, так само як і система вищої освіти країн Заходу виявились неготовими допомогти молоді адаптуватися до нових соціальних ролей. Вони були неспроможні сформувати в підростаючому поколінні готовність взяти на себе відповідальність за своє майбутнє в принципово нових історичних умовах, консервували інфантилізм у ставленні до реального життя. Метою, зміст та спосіб організації навчально-виховного процесу не відповідали більше потребам суспільства і потребували суттєвих змін.

В основі молодіжного протесту 60-90-х рр. парадоксальним чином лежали не матеріальні фактори, пов’язані з погіршенням життєвого рівня його учасників (адже такого погіршення не спостерігалося), а суб’єктивно-психологічні. Останні були сконцентровані навколо страху перед власним майбутнім, тобто побоювання молодих людей з привілейованих верств населення втратити свою суспільну вагу, а, разом із нею, і набутий попередніми поколіннями комфорт існування. Цей страх, притаманний для цілої молодіжної генерації, ліг в основу своєрідного психічного комплексу: небажання і невміння «золотої молоді» самотужки віднайти своє особисте місце у житті, поєднане з боязню погіршення вже здобутого батьками стандарту споживання, викликало певне відчуття провини перед тими, хто жив гірше за них (населенням «третього світу», мешканцями бідних кварталів, неграми на півдні США, робітниками тощо). Таким чином, протиріччя між намаганням знищити «суспільство споживання», з одного боку, та небажанням позбутися його основних здобутків у власному житті, з іншого, являло собою одну з головних особливостей молодіжного руху другої половини 60-х рр. ХХ ст., зумовивши характер його проявів.

60-ті рр. ХХ ст. стали періодом, коли надзвичайно зріс вплив подій міжнародного життя на визначення характеру внутрішньополітичних процесів, що також можна вважати одним з безпосередніх наслідків початку глобалізації світу.

Радикалізація настроїв молоді країн Заходу значної мірою відбувалася під впливом чинників міжнародного характеру, таких як війна США в Індокитаї, національновизвольний рух у державах «третього світу», насамперед у країнах Латинської Америки, китайська «культурна революція» тощо. Вагому роль у піднесенні молодіжного руху відіграли також локальні події та обставини внутрішнього розвитку окремих держав (рух негрів США за свої права, загибель президента Сполучених Штатів Дж. Кеннеді, зміцнення авторитарних тенденцій влади президента де Голля у Франції).

Центрами розгортання молодіжного протесту ставали насамперед вищі навчальні заклади та студмістечка («кампуси»). Концентрація там значних мас незадоволеної молоді сприяла взаємним контактам, а значить, виробленню спільної точки зору на суспільні проблеми та створенню різних організацій. Основною рушійною силою молодіжного руху 60-90-х рр. стало студентство. Найактивнішими були студенти гуманітарних факультетів (соціологи, юристи, філософи), переважно вихідці з заможних прошарків населення. Саме вони були найбільш незадоволені зміною свого соціального статусу, не могли змиритися з тим, що дипломи про здобуття вищої освіти вже не гарантували їм у майбутньому престижних посад.

Однією з найхарактерніших особливостей молодіжної свідомості та культури було однакове неприйняття цінностей як постіндустріального Заходу, так і «розвинутого соціалізму» СРСР та країн Центрально-Східної Європи. Це означало, що радикальна молодь 60-х рр. вважала біполярну модель світу, побудовану на дихотомії «капіталізм – радянський соціалізм» позбавленою реальної альтернативи.

На культурно-побутовому рівні альтернатива домінуючим у суспільстві цінностям була втілена у молодіжній контркультурі, яка являла собою складне, суперечливе явище у духовній сфері Західної Європи та США. Контркультура акумулювала функціонуючі у молодіжному середовищі етичні норми, естетичні смаки, вербально-комунікативні стандарти, елементи своєрідної міфології з власним культом героїв та антигероїв, моду та правила поведінки тощо. Контркультура об'єднала навколо тотального неприйняття «суспільства батьків», що набуло ледь не есхатологічного характеру, більшість існуючих у 60-х рр. молодіжних субкультур, ставши водночас симптомом протесту, його проявом та «живильним середовищем», у якому цей протест розвивався. Саме у межах контркультури були інтегровані основні напрямки та форми молодіжного руху другої половини 60-х рр. в країнах Заходу.

Молодіжний протест протягом 60-х рр. пройшов значну еволюцію, яка позначилась на його визначальних цілях та засобах їх досягнення. При цьому молодіжний рух у США та Західній Європі мали дві головні відмінності, зумовлені національними традиціями масових рухів:

На закінчення хотілося б відзначити, що феномен молодіжних рухів – широка проблема, що вимагає всебічного, міждисциплінарного підходу, вивчення на різних рівнях.