7.4. Віддієслівні іменники, дієслівні словосполуки

Візьмімо фразу з газети: „Завдання ліквідації будь-яких порушень статутів і настанов, рішучого зміцнення дисципліни вимагають докорінного поліпшення контролю за діяльністю підлеглих, розумного використання дисци­плінарних прав, усунення помилок в роботі”. Усі слова в цій фразі — українські, а разом із тим звучить вона не по-українському. Чому? Тому що її переобтяжено віддіє­слівними іменниками: порушення, зміцнення, поліпшення, використання, усунення. Таке нагромадження їх з одно­манітними закінченнями порушує мелодійність звучання, ускладнює фразу — стає важко зрозуміти її зміст.

Українська мова в побудові речення надає переваги дієслову в неозначеній формі й різних особових формах, а також дієприслівнику над віддієслівним іменником. Ідучи за цією вимогою, треба було наведену вище фразу скомпо­нувати так: „Завдання ліквідувати будь-які порушення статутів і настанов та рішуче зміцнити дисципліну вимагають докорінно поліпшити контроль за діяльністю підлег­лих, розумно використовувати дисциплінарні права, пе­реборювати помилки в роботі”. З п'яти віддієслівних іменників залишився тільки один, дуже потрібний,— порушення, вся фраза від того полегшала, стала прості­шою.

З цього, звісно, не слід робити хибних висновків, ніби віддієслівних іменників треба скрізь уникати. Вони є в українській мові, без них не можна обійтися. Вони звичайно ви­конують у реченнях функцію підмета або додатка: „Заучу­вання слів дисциплінує пам'ять” (О. Ільченко); „Вона наче шукала виправдання для того, чого їй не хотілось робити” (Ю. Смолич).

Іноді між дієсловом і віддієслівним іменником є деяка значеннєва різниця, наприклад: „Я не люблю заучувати” і „Я не люблю заучування”. Друга фраза має далеко ширше поняття, бо в ній мовиться про те, що людині вза­галі не подобається, коли щось завчають, тоді як у першій фразі йдеться лише про те, що їй самій не подо­бається заучувати.

7.5. Дієслівні форми на -но, -то й пасивні дієприкметники

„Ці кадри фільму зняті в павільйоні”; „Передплата на газети та журнали продовжена ще на місяць”; „Ці слова сказані не про вас”. У всіх цих фразах дано правильні українські слова, однак фрази звучать недостатньо виразно. А це тому, що функцію присудка в них виконують пасивні дієприкметники: зняті, продовжена, сказані.

Одною з синтаксичних особливостей української мови, що відрізняє її від близьких і далеких мов, є широке вживання дієслівних форм на -но, -то в ролі присудка. Візьмімо, наприклад, широко відому народну пісню: „Ой у полі жито Копитами збито, Під білою березою Козаченька вбито. Ой убито, вбито, Затягнено в жито, Червоною китайкою Личенько накрито”.

У всіх цих сурядних реченнях немає підмета, а в функ­ції присудка виступають дієслівні безособові форми на -но, -то: збито, вбито, затягнено, накрито.

Хибно було б думати, що пасивні дієприкметники українській мові невластиві, вони широко вживаються в ролі означення, наприклад: „Зняті в павільйоні кадри були дуже вдалі”; „Продовжена на місяць передплата дала багато нових передплатників”, „Сказані не про вас слова були образливі”. У цих реченнях дієприкметники зняті, продовжена, сказані виступають із функцією озна­чення, а не присудків, якими є слова були вдалі, дала, були образливі. Пасивні дієприкметники бувають і при­судками в реченні, але складеними, де, крім них, є особова форма дієслова бути (або наявність її можна припускати): „Я був дуже вражений твоїм учинком”; „Ти ж бо — такий мандрований” (є мандрований); „Цей глечик — уже роз­битий” (є розбитий).