2.1. Сутність мети покарання в теорії кримінального права України

Категорія «мета» у будь-якій галузі права або юридичній науці традиційно привертала і привертає увагу вчених⁴³. У той самий час ступінь цієї уваги, її інтенсивність є різними у межах складових системи права. Стосовно сучасного стану розробки даної проблеми (починаючи з 90-х років останнього століття) слід зазначити, що в цілому навіть для Росії, в рамках кримінально-правових дисциплін, він виглядає досить скромним. Про досягнення української юридичної науки в цьому напрямі, на жаль (якщо не брати до уваги окремих статей, параграфів у відповідних працях), говорити взагалі не доводиться. Винятком можна вважати хіба що декілька кандидатських дисертацій про мету покарання⁴⁴.

До останніх років методологічні питання щодо мети у кримінальному праві в Україні і Росії не піддавалися самостійному аналізу. Це можна стверджувати також стосовно наукової спеціальності 12.00.08 в цілому. Перше дослідження з даної проблеми було проведене у 2002 р. в Росії. Очевидно, не випадково, враховуючи таку ситуацію, на обговорення учасників Московського конгресу кримінального права (2009 р.) була запропонована аналізована проблема. У контексті теми форуму професор Ю. В. Голік презентував змістовну аналітичну доповідь⁴⁵.

Слід погодитися з тим, що «мета пронизує своїм змістом всі норми та інститути кримінального права. Пізнання і реалізація кримінального права неможливі без аналізу мети, що лежить в його основі. Встановлення мети кримінально-правових норм та інститутів є важливою передумовою розкриття їх змісту і необхідною умовою правильного застосування»⁴⁶.

У Кримінальному кодексі України зміст мети розкривається, наприклад, при визначенні таких понять, як злочинна організація (ч. 4 ст. 28), необхідна оборона (ч. 1 ст. 36), покарання (ч. 2 ст. 50), примусові заходи медичного характеру (ст. 92).

У кримінальному праві мета покарання досліджуються здавна. Українськими аналогами російського слова «цель» є два слова - «ціль» і «мета». Якщо перше з них можна використовувати у множині - «цілі», то слово «мета» використовується виключно в однині, тобто «цель» - це мета. Саме у цьому значенні визначена мета покарання у Кримінальному кодексі України (російською назва ст. 50 так і сформульована - «Понятие наказания и его цель»): «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами»⁴⁷ (ч. 2 ст. 50).

Таким чином, під, метою покарання, грунтуючись на законі, слід розуміти бажаний, оптимальний результат діяльності законодавця (у процесі криміналізації-декриміналізації певних діянь), суду (при визначенні виду і міри покарання), а також відповідних органів і установ у сфері виконання покарань (під час відбування засудженим призначеного йому покарання).

Ми вважаємо, що мета покарання - єдина, характеризується відповідними складовими, а не поділяється на чотири самостійні цілі. Застосовуючи покарання до винного, суд прагне досягти мети покарання в цілому, а не окремих її складових. У цьому контексті Пленум Верховного Суду України у постанові «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7 зазначає: призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов’язані враховувати, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та запобігання новим злочинам (ч. 2 п. І)⁴⁸. Але це - в ідеалі. В реальному житті подібне не завжди вдається. Щоразу, в кожному конкретному випадку досягнення мети покарання (а швидше - її складових) відбувається по-різному - залежно від характеру і ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи засудженого, впливу сторонніх тощо.

У реальності, на жаль, ми стикаємося з проблемою, яку поки що не змогли вирішити ані практика, ані наука. Нібито всі добре розуміємо: чітко визнач мету і те, що потрібно зробити для її досягнення (тобто завдання), обери оптимальні, адекватні засоби - і успіх гарантований. Чому ж тоді застосування відповідних кримінально-правових заходів не досягає визначеної законодавцем мети? Чому виправлення засуджених - рідкість, а рівень злочинності щороку зростає?

Відповідь, напевно, криється в тому, що наша цивілізація не знає, як протистояти одвічному злу. Імпонує в цьому плані відвертість Н. О.Лопашенко: «... у мене... взагалі немає варіантів розв’язання проблеми поняття злочинності та інших, зав’язаних на ній, проблеми протидії злочинності, наприклад»; «... не знаю, як потрібно»⁴⁹. При цьому нам пригадується також Томмазо Кампанелла і його «Місто Сонця». Втім, дехто (доктор юридичних наук) стверджує: я знаю, як ліквідувати злочинність⁵⁰.

Так склалося, що кримінальний закон у більшості громадян асоціюється з покаранням. Іншими словами: кримінальна відповідальність є покаранням. Це стосується і працівників правоохоронних органів, і суддів. У цьому були переконані і багато радянських учених. Наприклад, М. І. Ковальов писав: «... єдиним методом регулювання кримінально-правових відносин є загроза застосування покарання, що міститься в кримінально-правових санкціях, і його застосування, у разі вчинення кримінально караногодіяння»⁵¹. Опонуючи йому, Ю. В. Голік зробив цілком обґрунтований висновок: «примус і заохочення - два основні методи правового регулювання у сфері дії кримінального закону... Звичайно, ці два методи перебувають у деякому протиріччі один щодо одного. Злочинців у всі часи було заведено карати. Для узгодження цих непримиримостей ми і повинні використовувати метод заохочення в кримінальному праві як рівноправний»⁵².

Ми переконані в тому, що норма кримінального закону, яка визначає мету покарання, є рудиментом минулого - коли ще говорили про невідворотність покарання⁵³ (замість невідворотності кримінальної відповідальності). Насправді в арсеналі кримінального права є значний «набір» альтернативних покаранню заходів - існують різні форми реалізації кримінальної відповідальності. Ось чому потрібно говорити не про мету покарання, а про мету кримінальної відповідальності, як це зробив, наприклад, білоруський законодавець (ст. 44 КК Республіки Білорусь).

Стосовно найбільш суворого виду державного примусу допустимо розмірковувати про множинність цілей, маючи на увазі різні види покарань. Чому «допустимо»? Тому що інститут покарання сам по собі, у відриві від іншого інституту - призначення покарання вельми «немічний». Саме реалізація норм про призначення покарання (загальні засади призначення покарання, спеціальні правила призначення покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків тощо) - це, власне, квінтесенція судового процесу, вироку і є найбільш відповідальною і складною проблемою правозастосування. За результатами розгляду справи формується громадська думка про правосуддя.

З огляду на викладене перспективним напрямом наукових досліджень видається аналіз мети у площині призначення окремих видів покарань. У відповідних нормах Кримінального кодексу України, у свою чергу, необхідно закріпити, наприклад, таке положення: «Метою призначення цього виду покарання є ...». Подібний крок буде цілком розумним, а також корисним у практичному сенсі. Тривалий час серед юристів точиться дискусія з приводу того, чи є кара метою покарання. На думку одних вчених, це так⁵⁴; інші - категорично заперечують проти визнання кари метою (складовою мети) покарання⁵⁵. Обидві позиції неодноразово висвітлювалися на сторінках юридичної літератури⁵⁶, тому ми не станемо докладно зупинятися на аргументах щодо кожної з них.

На нашу думку, кара є складовою мети покарання. Під карою треба розуміти застосування до засудженого на підставі вироку певних позбавлень та обмежень його прав і свобод. Ще у процесі розробки проекту Кримінального кодексу України один з його авторів - М. І. Бажанов наголошував: мета кари полягає в тому, що покарання застосовується як відплата за вчинений злочин, як відновлення зневаженої злочином справедливості⁵⁷.

Водночас «кару» не треба ототожнювати із заподіянням фізичних і моральних страждань, принципом «gus talions», як це часто роблять опоненти тих, хто визнає кару метою покарання. Так, окремі російські вчені із застереженням зазначають, що практична реалізація мети кари, а фактично принципу тапіона, на рівні державної політики може призвести до побудови санкцій, пропорційно залежних лише від ступеня тяжкості завданої злочином шкоди, залишаючи осторонь особу винного і всі турботи про його виправлення. У зв’язку з цим доречною видається думка іншого російського криміналіста. Кара у кримінальному праві, - пише В. К. Дуюнов, - це не помста, або вимога суворості санкції, а цивілізована міра справедливості. Вона виявляється у застосуванні до винуватої особи передбачених кримінальним законом несприятливих для неї наслідків (засудження та, у разі необхідності, тих чи інших правообмежень). Ці наслідки настають за вчинення особою злочину (і залежно від того, який саме злочин вона вчинила) задля відтворення справедливості, виправлення винного та запобігання вчиненню нових злочинів⁵⁸.

Визнання кари як складової мети покарання не відкидає визнання кари сутністю покарання. Кара у цьому контексті постає у двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них, як підкреслює Є.М. Вечерова, характерні і деякі особливості. На його думку, кара як органічна ознака покарання, знаходить свій вияв не лише в застосуванні покарання, а й у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини КК України, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки⁵⁹. У такій якості кара визначає і характер покарання, і багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета кари. Однак вона виявляється лише у призначенні і реалізації конкретного покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються поряд з видом, і міра покарання - його строки, розміри, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов’язаний зазнати засуджений як відплату за вчинений злочин⁶⁰.

Виправлення передбачає усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого з’являється схильність, мотивація до правомірної поведінки і головне - засуджений під час і після його відбування не вчиняє нових злочинів⁶¹. За змістом ст. 6 КВК (в якій сформульовано більш розгорнуте визначення цієї складової мети покарання), виправлення полягає в тому, аби шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону, а ще краще - прищепити, нехай навіть під загрозою покарання, законослухняність, повагу до закону. Правильно з цього приводу зауважував М. О. Беляев: «Виправлення - це той оптимальний результат, який має бути досягнутий при виконанні покарання. Про виправлення злочинця можна говорити тоді, коли під впливом покарання у його свідомості відбуваються зміни, за наявності яких злочинець хоча й не перетворюється на активного, свідомого члена суспільства, але стає безпечним для суспільства»⁶². Досягнення такого результату в юридичній літературі називають юридичним виправленням.

Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення виправлення забезпечується самим призначенням покарання, встановленим порядком виконання та відбування покарання (відповідний режим), залученням засудженого до суспільно корисної праці, соціально-виховною роботою з ним, загальноосвітнім і професійно-технічним навчанням, громадським впливом тощо.

Суть таких складових мети покарання, як запобігання вчиненню нових злочинів засудженими (спеціальна превенція) й іншими особами (загальна превенція) полягає в тому, щоб запобігти вчиненню ними злочинів у майбутньому.

Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається по-різному. При застосуванні одних видів покарань (наприклад, штрафу за злочин, передбачений ч. 1 ст. 310 КК, або конфіскації майна за злочин, передбачений ч. 2 ст. 307 КК) особа зазнає таких обмежень, які розраховані законодавцем лише на його психічне залякування, на ті зміни, що можуть відбутися в мотиваційній сфері і потягнуть за собою появу контрмотивів злочинній поведінці. У подібних випадках загроза застосування репресивних заходів може стримувати потенційного правопорушника від вчинення злочину, здатна формувати у його свідомості боротьбу мотивів. Зрозуміло, чим суворіше покарання встановлює кримінальний закон за відповідний злочин, тим більший психологічний бар’єр переборює особа, яка має намір вчинити злочин.

При виконанні інших видів покарань (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певного діяльністю - за злочин, передбачений ч. 1 ст. 320 КК) спеціальне запобігання досягається переважно через зміни у правовому статусі засудженого, завдяки яким останній фізично позбавляється можливості (або вона суттєво обмежується) вчинення нового злочину. Отже, у таких випадках винний не стільки залякується, скільки у нього знешкоджується (повністю або частково) можливість вчинення злочину.

При засудженні, наприклад, до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк спеціальне запобігання забезпечується рівною мірою обмеженням як суб’єктивної (залякуванням), так і об’єктивної (знешкодженням) можливості вчинення суб’єктом нового злочину. Наявністю у покарання зазначених властивостей (залякування та (або) знешкодження) і пояснюється вченими правомірність розгляду його як засобу приватно-превентивного впливу⁶³.

Загальне запобігання (загальна превенція) передбачає такий вплив покарання, що забезпечує запобігання вчиненню злочину з боку інших осіб⁶⁴. Досягнення цієї складової мети покарання забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджають про покарання кожного, хто порушить ці закони, а також засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням⁶⁵.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» від 16 квітня 2004 р. № 5, зокрема, зазначено, що метою покарання неповнолітнього засудженого є «його виправлення, виховання та соціальна реабілітація» (п. 10)⁶⁶. Отже, Пленум Верховного Суду України вважає, що застосування покарання до неповнолітніх передбачає досягнення інших, порівняно з дорослими, складових мети покарання.

На нашу думку, така позиція є некоректною. По-перше, Верховний Суд України у зазначеній постанові вийшов за межі своїх повноважень - сформулював положення, що суперечить Кримінальному кодексу України. По-друге, необхідно визнати, що незважаючи на законодавче встановлення спеціальної системи покарань для неповнолітніх (ст. 98 КК), особливий порядок відбування ними покарання, його застосування завжди передбачає досягнення однакової мети, навіть щодо різних категорій засуджених⁶⁷. Водночас треба погодитися з тим, що у досягненні окремих складових мети покарання (наприклад, виправлення засуджених) спостерігаються певні особливості, котрі зумовлені, зокрема, специфічними ознаками суб’єкта злочинів. Так, виправлення неповнолітніх вочевидь досягається шляхом їх виховання, навчання і соціальної реабілітації. Однак при цьому йдеться не про різні складові мети покарання стосовно різних категорій злочинців, а про специфіку у досягненні певних складових мети покарання.

У багатьох випадках суб’єктами «наркотичних» злочинів є наркологічні хворі. Вважаємо, що стосовно і цієї категорії засуджених спостерігаються певні особливості у досягненні таких складових мети покарання, як виправлення засуджених та запобігання вчинен - ню ними нових злочинів. За результатами проведеного нами узагальнення судової практики, кількість засуджених, яких було визнано хворими на наркоманію, становила 40,2 % осіб. Беручи до уваги медичний аспект проблеми, виправити переважну більшість наркологічних хворих, які вчинили злочин, і запобігти вчиненню ними нових злочинів шляхом впливу лише на їхню інтелектуальну та моральну сферу - досить складно або ж взагалі неможливо. Варто враховувати, що наркоман схильний і здатен власними психологічними зусиллями виправдати вживання наркотиків; потяг до наркотиків у нього нерідко має непереборний характер. У зв’язку з цим процес виправлення таких засуджених має бути поєднаний із впливом на біологічну сферу їх організму. А це можливо лише під час повноцінного і своєчасного лікування, що поєднує в собі психіатричні, терапевтичні, психологічні та інші заходи і методи⁶⁸. Так само і мета спеціального запобігання злочинам досягається у процесі лікування лише з відновленням нормальної життєдіяльності засудженого, що страждає на наркологічне захворювання. Тому досягнення мети покарання щодо цієї категорії засуджених слід розглядати у контексті поєднання призначеного покарання і наркологічної допомоги.

Отже, мета покарання - це той кінцевий наслідок, до якого прагне держава, щодо ресоціалізації засудженого та запобігання вчиненню злочинів⁶⁹. Мета покарання включає: 1) кару за вчинений злочин; 2) виправлення засуджених; 3) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Зазначені види мети покарання органічно пов’язані між собою і зумовлюють одна одну. При цьому один із різновидів мети покарання в одному випадку є головною, а в другому - підпорядкованою властивістю покарання.

Кара - ціль чи зміст покарання. Загальновідомо, що правова реакція держави на злочинність виражаєть­ся не тільки у визначенні, які небезпечні для особистості, суспільства чи держави діяння визнаються злочинами, але й у встановленні покарання за їхнє скоєння. Саме караність злочинів робить кримінальний закон заходом впливу на соціальні процеси, регулятором людської поведінки - вказує М. Н. Становський⁷⁰.

Покарання було і залишається суворим, історично мінливим, але необ­хідним засобом ефективної боротьби зі скоєнням злочинів.

Питання про сутність покарання і його цілі знайшли своє законодавче закріплення в ст. 50 КК України. Оскільки правильне з'ясування цих питань є правовою передумовою призначення законного, обґрунтованого і, що найважливіше, справедливого покарання, то вважаємо за необхідне провести їх детальний розгляд.

У теорії кримінального права загальновизнаним є положення про те, що цілі покарання - це ті кінцеві результати, яких прагне досягти держава, уста­новлюючи кримінальну відповідальність, засуджуючи винного в здійсненні злочинів до тієї чи іншої міри покарання і застосовуючи цю міру⁷¹.

Формування цілей кримінального покарання засновано на існуючих у суспільстві закономірностях. Людина багато у чому непередбачена, так як окремі сфери особистості неможливо постигнути розумом людини і, отже, виявлена суспільна закономірність "ніколи не виступає у завершеній формі, в остаточно сформованому вигляді, а існує як необхідність, тенденція, можливість"⁷². Я. В. Таганцєв думав, що покарання повинне по можливості загладити заподіяну злочином моральну шкоду⁷³. В цілому можна заключили, що формулювання цілей покарання уточнювалася із змі­нами у соціальній структурі суспільства.

Цілі покарання, передбачені кримінальним законодавством, носять стабільний характер і розраховані на довгу перспективу. Шляхи ж і засоби досягнення таких цілей порівняно рухливі, оскільки рухливі і схильні до окремих змін (корекції) соціальні умови, у яких відбувається призначен­ня і виконання покарань за вчинені злочинні діяння.

У древні часи і середньовіччя кара була майже єдиним засобом боротьби державної влади зі злочинністю. Суворість і різниця покарань наочно підкрес­лювали безкомгіромисність держав у боротьбі зі злочинністю не тільки з позицій її гострого осудження і рішучого припинення, але і залякування з метою попе­редження. При цьому жорстокість кари залишалася обов'язковим і навіть голо­вним атрибутом будь-якого кримінального покарання, правосудця в цілому. У більшості випадків кара за злочини уособлювалася з карою небесною.

Проте, розвиток цивілізації ще з давніх часів стимулював багатьох передо­вих мислителів задумуватися, чи дійсно можна успішно боротися зі злочинні­стю тільки шляхом кари, притому витончено жорстокої, якою вона і була. Поступово формувалася науково-суспільна думка, що жорстокість покарань призводить до огрубіння характеру і примітивізує життєві підвалини не тіль­ки тих, кого карають, але і тих, хто карає. Багато мислителів, особливо філосо­фів, більш пізнього часу прийшли до усвідомлення, що найдужчі, самі жорс­токі кари не зменшують кількості злочинних діянь. "На цій підставі новий час висуває на перший план попереджувальну діяльність у двох її напрямках: полі­цейські міри нагляду, з одного боку, і усунення, по можливості, тих умов, з яких породжуються мотиви до здійснення злочинних діянь, - з іншого".

Найбільший інтерес, на наш погляд, у цьому контексті представляє питання: що ж таке кара і чи є вона цілю покарання або виступає його змістом?

Слід відзначити, що в Україні неодноразово піднімалося питання про істо­ричне минуле інституту кримінального покарання, а також про сучасні погляди з приводу тієї чи іншої цілі покарання в боротьбі зі злочинністю ⁷⁴. Пріоритет, якщо говорити про фактичну сторону, віддавався все ж таки карі, а попереджувальна роль вважалася вторинною і фактично зводилася лише до залякування.

Очевидно, враховуючи досвід попередньої нормотворчості, законодавець у нових Основах кримінального законодавства, що так і не набрали чин­ності внаслідок розпаду СРСР, виключив термін "кара" як із визначення поняття самого покарання, так і з визначення його цілей⁷⁵. На противагу цьому в новому Кримінальному кодексі України від 5 квітня 2001 року, кара, згідно з частиною 2 статті 50, прямо та відверто названа першою серед цілей покарання. Таким чином, явно позначилася і офіційно визнана тенденція до визначення покарання більше як відплати, страхання, ніж, наприклад, виправлення.

Так, ч. 2 ст. 50 КК України в редакції від 5 квітня 2001 р наголошує, що "покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особа­ми". Аналіз її змісту дає підстави для віднесення кари скоріше до цілей покарання.

Ст. 22 КК України 1960 р. говорила ж, що "покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення та перевиховання засуд­жених в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил співжиття, а також не вчинення нових злочинів як засудженим, так і іншими особами”, таким чином відносячи кару більш до змісту пока­рання, ніж до його цілей.

Автори науково-практичного коментарю до КК України від 5 квітня 2001 р. вважають, що зміст покарання становить кара, під якою вони бачать позбав­лення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз (ст. ст. 52-64 КК). Зокрема, засуджена особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну плату, права просування по службі (щодо військово­службовців). В певних випадках вона позбавляється: права власності (на певні види майна); волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права обіймати певні поса­ди або займатися певною діяльністю. Засуджений зобов'язаний перетерпіти ті позбавлення й обмеження, що пов'язані з застосуванням до нього покарання.

При цьому "кримінальне покарання, залишаючись у всіх випадках карого з елементом примусу, повинне бути настільки доцільним і справедливим, щоб свідомо створювалася моральна основа для виключення заподіяння засудженому фізичних страждань чи приниження людського достоїнства як мети покарання. Ціль же покарання полягає в тому, щоб кара була реалізова­на в умовах, коли держава прагне по можливості максимально нейтралізува­ти елемент суб'єктивно виникаючого людського страждання. Останнє якщо і має місце, то на рівні лише атрибута внутрішньої специфіки кари, а не її мети як такої"⁷⁶.

Таким чином можна заключній, що покарання за скоєний злочин є за своєю суттю карою, але кара в її сучасному розумінні розглядається з обов'яз­ковим урахуванням максимально прийнятних для суспільства гуманістич­них початків, а також з обов'язковою задачею попередження злочинності і виправлення злочинця. Кара щодо засудженого здійснюється завжди, коли застосовується покарання. Важливо, щоб вона відповідала принципові спра­ведливості, та гуманізму. Саме гуманізація підходів до призначення пока­рань за скоєння злочинів є одним із стратегічних напрямків діяльності законодавця.