99

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА

АКАДЕМІЯ»

ІНСТИТУТ ПРОКУРАТУРИ ТА СЛІДСТВА

Кафедра кримінального права

Бундєва Антоніна Г еоргіївна

Інститут покарання у кримінальному праві

України

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

Спеціальність:8.06010 - Правознавство

Науковий керівник

к.ю.н., проф. Мирошниченко Н.А.

Рецензент к.ю.н., доцент

Полянський Є.Ю.

Допущена до захисту

« » 2015 р.

Завідуючий кафедрою кримінального права

Доктор юр. наук, професор Туляков В. А.

Одеса-2015

ЗМІСТ:

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ОЗНАКИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ…………………………………………………..7 1.1. Інститут покарання в системі засобів кримінально-правового регулювання суспільних відносин: ………………………………………..…...7

1.2. Ознаки кримінального покарання…………………………………….……20

РОЗДІЛ 2. МЕТА КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ…………………...32

2.1. Сутність мети покарання в теорії кримінального права України……….32

2.2. Теоретичні засади призначення покарання у сучасній науці кримінального права……………………………………………………….…...46

РОЗДІЛ 3. СИСТЕМА ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПОКАРАНЬ

ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ…………………………………..…...57

3.1. Поняття системи кримінальних покарань та її значення………..…...….57

3.2. Класифікація кримінальних покарань……………………………….……62

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….86 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………92

ВСТУП

    Актуальністю теми є те, що в теорії кримінального права визначення  покарання є однією із центральних проблем, що детально досліджена в юридичній літературі. Теоретичні проблеми кримінальних покарань є предметом досліджень і вітчизняних, і зарубіжних учених. Серед них можна виділити, зокрема, такі проблеми: покарання як мінливий кримінально-правовий інститут; визначення поняття покарання та система покарань; соціальної зумовленості кримінальних покарань; досліджень функцій, ролі, значення покарання; вирішення питання про організацію покарання; формування системи законодавчих гарантій адекватності покарання; соціально-правові проблеми застосування позбавлення волі

Протягом тривалого часу в Україні спостерігається криза законодавства, що регламентує практику призначення і застосування покарання. Вона полягає у довготривалій консервативності наукових поглядів на покарання і окремі його види, які відображаються у вузькому, догматичному кримінально-правовому підході, абсолютизації позбавлення волі, як окремого і основного виду покарання, який не тільки ізолює засуджену особу, але й виправляє (перевиховує) її, попереджує злочини і є „ефективним” засобом боротьби зі злочинністю, сприяє її „викоріненню”.

Покарання у будь-якій суспільній формації, по суті, було засобом охорони суспільства від злочинних посягань. У процесі історичного розвитку змінюється сутність покарання і його зміст. Оскільки покарання – історично мінливий кримінально-правовий інститут, то в процесі історичного розвитку він також розвивався і змінювався, відповідаючи певному суспільному ладу, поглядам та інтересам основних соціальних груп суспільства.

Незважаючи на чималу кількість праць, присвячених проблемі соціальної зумовленості кримінальних покарань, вона поки що залишається не повністю розкритою і до кінця не розробленою. Однією з основних причин цього є, з одного боку, безмежні й практично невичерпні можливості в пізнанні оточуючого нас світу, з іншого боку – те, що кожний історичний період, кожне покоління висуває свої вимоги, демонструє свій власний погляд на досліджувані питання та найбільш ймовірні шляхи, способи й методи їх вирішення, використовуючи і воднораз заперечуючи досвід, накопичений попередньою епохою, поколінням.

Для розкриття механізму соціальної зумовленості системи кримінальних покарань потрібен більш точний і досконалий науково-дослідний інструментар, ніж просто візуальне порівняння та аналіз видимих розбіжностей багатофакторних явищ і процесів, які, як правило, дуже важко чи майже неможливо з достатньою глибиною уявити собі, тим більше проаналізувати.

Дослідження покарання має охоплювати дослідження тих реальних функцій, які воно виконувало протягом людської історії. Встановивши основні властивості покарання, роль, яку виконувало покарання в різні історичні періоди в різних правових системах, можна зрозуміти його сутність і поставити завдання, які воно здатне вирішувати, та відкинути ті завдання, виконати які покарання не здатне без зміни самої його сутності.

Вирішення питання про організацію покарання залежить не лише від побудови самої системи покарань, а головним чином від того, за яких умов державного життя, духовних і матеріальних сил держави і народу здійснюється організація каральної діяльності та під впливом яких факторів перебуває державна влада, що організує і проводить таку діяльність.

Основною тенденцією боротьби зі злочинністю, особливо в умовах переходу до ринкової економіки, спаду виробництва, зниження життєвого рівня людей, має бути, з одного боку, більш жорстка каральна діяльність щодо насильницької злочинності, тяжких і особливо тяжких злочинів з боку мафіозних і корумпованих злочинців, а з іншого - пом'якшення покарання щодо злочинів невеликої тяжкості.

Визначення поняття системи покарань не є ідеальним. Робилось чимало спроб його вдосконалення вченими та практиками.

Очевидно, що склад покарання дозволяє на якісно новому рівні досить повно, всебічно й глибоко за допомогою об'єктивних і суб'єктивних ознак описати як конкретне покарання, так і їх групу, чи множину. Введення поняття складу покарання дозволяє вирішити інше завдання, яке було сформульоване у зв'язку з реформуванням визначення системи кримінальних покарань як системи і полягало у тому, що треба було досить повно охарактеризувати й схематично описати кожен елемент системи кримінальних покарань і всіх їх у цілому.

Можна припустити, що в основі багатьох непорозумінь, які дають підстави для критики, а також недостатнього взаєморозуміння між різними авторами, нерідко лежать розбіжності у використанні ними понятійно-категорійного апарату та його тлумаченні. Інакше кажучи, на практиці, у літературних джерелах частими є випадки, коли автори розмовляють «різними» мовами, навіть тоді, коли вживають одні й ті самі слова та словосполучення, надаючи їм свого власного змісту та значення, або використовуючи розмовно-побутове тлумачення цих слів, яке, на жаль, не завжди співпадає з науковим і не є загальновживаним у літературі.

Таким чином, в теорії кримінального права визначення  покарання є однією із центральних проблем, що детально досліджена в юридичній літературі.

Теоретичною основою магістерського дослідження інституту покарання в кримінальному праві України є праці таких відомих вчених як Багрій-Шахматова Л.В., Бажанова М.І., Беляева Н.А., Демидова Ю.А., Денисової Т.А., Загороднікова М.І., Карпеця І.І., Кириченко В.Ф., Митрофанова Ы., Ноя I.С., Остроумова С.С., Піонтківського А.А., Полубінської С. В., Смирнова В.Г., Сташиса В.В., Тація В.Я., Фролової О.Г., Шаргородського М.Д., Якубовича М.І. та інших.

Нормативною основою дослідження є: Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України та інші нормативно-правові акти.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є здійснення комплексного аналізу та визначення особливості інституту покарання в кримінальному праві України, визначення його ролі в системі засобів протидії злочинності в умовах демократизації та гуманізації кримінальної політики української держави.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі основні завдання:

- розглянути інститут покарання в системі засобів кримінально-правового регулювання суспільних відносин;

- розглянути ознаки кримінального покарання;

- визначення сутності мети покарання в теорії кримінального права України;

- теоретичні засади призначення покарання у сучасній науці кримінального права;

- дати характеристику системи кримінальних покарань та її значення;

- розглянути класифікацію кримінальних покарань.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку із застосуванням інституту покарання в кримінальному праві України.

Предметом дослідження є покарання як захід примусу у системі засобів протидії злочинності, визначення його поняття, ознак, мети та системи.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використовувався певний комплекс загальнонаукових, а також спеціально-наукових методів, які забезпечили об’єктивність відображення предмета дослідження і стали основою всебічного аналізу актуальних проблем інституту покарання. Застосування діалектичного методу дало можливість дослідити природу та зміст покарання і його еволюцію у процесі демократизації та гуманізації. Історико-правовий метод застосовувався для вивчення природи та змісту покарання і його еволюції у процесі демократизації та гуманізації. Порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі основних принципів призначення покарання. Метод формальної логіки використовувався як універсальний спосіб аргументації. Метод змістовної юридичної логіки застосовувався для визначення місця і ролі виконання покарання у системі засобів протидії злочинності, а застосування компаративних методів дало змогу здійснити аналіз вітчизняного і міжнародного законодавства та практики застосування інституту покарання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що автором зроблена спроба розглянути інститут покарання в системі засобів протидії злочинності в умовах демократизації та гуманізації чинного кримінального законодавства.

Практичне значення одержаних результатів. Висунуті та обґрунтовані положення можуть бути використані у процесі вивчення проблем інституту покарання в Україні, а також можуть стати корисними безпосередньо у практичній діяльності органів та інститутів кримінальної юстиції.

Структура магістерської роботи обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел.

В розділі 1 дається визначення поняття покарання, характеризуються його основні ознаки.

В розділі 2 визначається сутність мети кримінального покарання, розкриваються особливості окремих цілей покарання.

В розділі 3 розкривається загальна характеристика системи покарань та з’ясовуються особливості класифікації кримінальних покарань.

РОЗДІЛ 1. ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ОЗНАКИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ 1.1. Інститут покарання в системі засобів кримінально-правового регулювання суспільних відносин:

Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування свідчать про те, що держава відводить покаранню значну роль у виконанні свого обов’язку щодо забезпечення охорони прав і свобод людини, всіх форм власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Серед заходів державного реагування на вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покарання є необхідним і важливим інструментом. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності¹.

Покарання - це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль щодо охорони найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань².

У законодавчому визначенні поняття покарання (ч. 1 ст. 50 КК) зосереджені найважливіші і, водночас, специфічні ознаки, що дозволяють відмежувати покарання від інших кримінально-правових заходів. У вітчизняних підручниках з кримінального права та науково-практичних коментарях Кримінального кодексу України юристи, аналізуючи поняття покарання, виділять, як правило, не менше шести його базових ознак. Покарання завжди є заходом примусового характеру, тобто застосовується незалежно від волі особи. Воно призначається лише за вчинення діяння, що визначене кримінальним законом як злочинне. За своїм змістом цей захід полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання завжди має особистий характер. Цей вид примусу спричиняє особливий кримінально-правовий стан особи - судимість. Покарання призначається лише судом в обвинувальному вироку, що постановляється від імені України³. Разом з тим кількість виділених ознак поняття покарання може бути і більшою. Так, огляд різних авторських тлумачень аналізованого поняття в теорії пенології дозволив російському криміналісту В. М. Орлову назвати двадцять шість основних рис поняття покарання⁴.

Покарання виступає тим засобом, за допомогою якого здійснюється вплив на поведінку громадян, що примушує їх до виконання обов’язку неухильно додержуватися Конституції та законів України.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосудця в Україні здійснюється виключно судами. Судові рішення ухвалюються судами іменем України,тому лише суд, як орган державної влади, має право, встановивши вину особи у вчиненні злочину, прийти до висновку про необхідність застосування до неї покарання та у своєму вироку встановити його вид, строк та розмір⁵.

Застосування покарання до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, грунтується на положеннях ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК, якими в нашому законодавстві закріплено презумпцію невинуватості Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Застосування покарання до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, базується також на принципі особистісного характеру покарання (наприклад, конфіскації підлягає лише майно, яке є виключно власністю засудженого).

Зміст покарання полягає у передбаченому законом обмеженні прав та свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Відповідні обмеження визначаються видом, строком, розміром покарання. Вони можуть виражатися в обмеженні свободи пересування, вільного вибору місця проживання (при арешті, обмеженні або позбавленні волі), права вільно обирати вид трудової діяльності (при позбавленні права обіймати певні посади або займатися певного діяльністю), майнових обмеженнях (при виправних роботах, конфіскації, штрафі)⁶.

Відповідно до ч. і ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Аналіз цього поняття, а також статей і, 2 і 88 КК дає можливість виділити основні ознаки покарання, які визначають його соціальний та правовий зміст і відрізняють цей вид державного примусу від інших.

Розвиток сучасного кримінального права та проблеми, що виникають при цьому, вимагають пошуку науково обґрунтованих відповідей щодо суті кримінально-правових явищ, їх формування, функціонування, значення тощо. Швидкість змін суспільного життя, новизна та складність завдань, що постають перед законодавцем у принципово нових соціально-політичних умовах, впливають на якість прийнятих законів з точки зору їх техніко-юридич- ної форми. Наслідком цього стає зниження рівня застосування кримінально-правових норм. У зв’язку з цим актуальним вважаємо дослідження інституту покарання в кримінально-правовому механізмі регулювання суспільних відносин. Незважаючи на ґрунтовне наукове розроблення фундаментальних засад механізму кримінально-правового регулювання, низка питань як теоретичного, так і прикладного характеру функціонування інституту покарання ще очікують свого дослідження. Науковий аналіз систем, механізмів права передбачає необхідність розгляду інституту покарання як самостійної категорії у взаємозв’язку та взаємодії з іншими елементами механізму правового регулювання, що дає змогу встановити ефективність дії компонентів, функції та результативність роботи механізму правового регулювання в цілому як єдиного цілісного утворення.

Метою цього розділу є встановлення місця інституту покарання в системі засобів кримінально-правового регулювання суспільних відносин.

Оптимальний засіб досягнення зазначеної мети вбачаємо у проведенні аналогії між механізмом кримінально-правового регулювання та механізмом правового регулювання із зазначенням особливостей першого. Ця необхідність пов’язана з тим, що поняття «механізм правового регулювання» дозволяє розробити узагальнений підхід до різних явищ правової дійсності - норм, інститутів, правовідносин, правових поглядів, правової культури тощо та подати їх у працюючому, системно-діючому вигляді, що впливає та характеризує результативність інституту покарання; висвітлити місце та роль інституту в правовій системі, показати його зв’язок із іншими правовими явищами⁷.

Зрозуміло, що механізм кримінально-правового регулювання є елементом загального механізму правового регулювання, а тому йому властиві, крім власної специфіки, ознаки загального по відношенню до нього механізму.

Категорія «правове регулювання» є однією з основоположних категорій правової дійсності, оскільки через регулювання виявляється власне сутність і соціальне призначення права. Не ставиться під сумнів теза про те, що призначенням права є регулювання або охорона певних явищ. Саме тому проблематика правового регулювання завжди була в колі інтересів учених- юристів, у працях яких порушувались як загальні, так і окремі його питання. Останнім часом значного поширення набуло словосполучення «правове регулювання», що поєднується з найрізноманітнішими аспектами людського буття, з різними сферами відносин у суспільстві.

Механізм правового регулювання розглядається вченими як поліструктурна система, що складається з правових засобів, суб’єктів, які здійснюють правове регулювання чи правову діяльність, і юридично значущих результатів їх діяльності. При цьому єдиний механізм правового регулювання згідно із стадіями правового регулювання поділяється на три компоненти: механізм правотворчості, механізм реалізації норм права та механізм державного примусу. Кожен із механізмів діє на певній стадії правового регулювання - правотворчості, правореалізації, правозастосуванні та характеризується специфічними, тільки йому властивими правовими засобами⁸.

С. Алексеев правове регулювання розуміє як здійснюваний за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних розпоряджень тощо) результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини із метою їх упорядкування, охорони, розвитку відповідно до суспільних потреб⁹. В. Корельський під механізмом правового регулювання розуміє систему юридичних засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання¹⁰.

Як зазначав В. Прохоров, механізм кримінально-правового регулювання є природною складовою частиною загального механізму правового регулювання, що включає основні ланки норми кримінального права, акти їх реалізації та кримінально-правові відносини, які утворюють єдину систему, функціонування якої підпорядковане досягненню єдиної мети - забезпеченню і підтримці порядку в суспільному житті¹¹. О. Горішний вважає, що механізм кримінально-правового регулювання - це об’єктивно необхідний складний динамічний процес практичної реалізації негативної, справедливої та невідворотної реакції держави на вчинення злочинів за допомогою системи передбачених законом кримінально-правових засобів (кримінально-правових норм, кримінально-правових відносин і актів застосування норм кримінального права) з метою забезпечення і підтримки порядку в суспільному житті¹².

Методологічне значення поняття «механізм кримінально-правового регулювання» полягає ще й у тому, що вивчення зазначеного феномена припускає розширення традиційного предмета науки кримінального права. Встановлення узгодженості у взаємодії інститутів, визначення їх ефективності вимагають виходу теоретичної думки за межі змісту власне юридичних норм і звернення до емпіричних даних¹³.

Узагальнення наведених визначень дозволяє стверджувати, що кримінально-правове регулювання суспільних відносин - це здійснюване державою та суспільством за допомогою закріплених у Кримінальному кодексі (далі - КК) України засобів упорядкування суспільних відносин.

У системі механізму кримінально-правового регулювання необхідно виділити об’єкт, суб’єкт, методи та засоби. Розглянемо методи й засоби механізму кримінально-правового регулювання.

У теорії права під методом правового регулювання розуміють сукупність прийомів і способів, за допомогою яких здійснюється вплив на поведінку суб’єктів суспільних відносин для забезпечення правопорядку¹⁴. Метод як елемент механізму кримінально-правового регулювання дозволяє зрозуміти як відбувається таке регулювання, яким чином, у якому співвідношенні застосовуються способи правового впливу на поведінку учасників відносин, як унаслідок цього вона змінюється. Метод правового регулювання визначає особливості поєднання правових засобів у рамках певної сукупності правових норм¹⁵.

Слід зазначити, що на думку П. Фріса, регуляція суспільних відносин кримінальним правом пов’язана із застосуванням засобів, прийомів, притаманних виключно цій галузі права¹⁶. У теорії кримінального права погляди відносно видів таких методів неоднозначні. Так, Ю. Александров зазначає, що метод правового регулювання кримінального права має дві скла-добі: визначення того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами й які покарання застосовуються до осіб, які вчинили злочини. На його думку, саме метод правового регулювання найбільш повно відрізняє кримінальне право від інших галузей законодавства¹⁷. В. Кузнецов стверджує, що метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується, як правило, лише до особи, яка вчинила злочин через покарання¹⁸.

Викладене свідчить, що основним методом кримінально-правового регулювання є визнання суспільно небезпечних діянь злочинами, встановлення виду та розміру покарання за їх вчинення. Але він не єдиний. Сучасне кримінальне право, крім зазначеного методу регулювання, використовує й інші методи, засновані на стимулюванні позитивної поведінки. При цьому сфера застосування таких методів у механізмі кримінально-правового регулювання розширюється, що є об’єктивним процесом, зумовленим не лише складністю та неоднорідністю предмета регулювання, а й гуманізацією всіх сторін суспільного життя¹⁹.

П. Фріс стверджує, що визначення методу кримінального права виключно як застосування примусу було б дещо обмеженим поглядом на проблему. Виходячи з того, що кримінальне право своїми нормами заохочує громадян до вчинення ряду соціально-корисних дій (необхідної оборони, затримання злочинця, невиконання злочинного наказу тощо), методом кримінального права слід визнати також заохочення, яке, щоправда, застосовується в обмежених випадках²⁰. Метод заохочення або стимулювання в кримінальному праві є елементом диспозитивного методу регулювання кримінально-правових відносин.

Не секрет, що де-факто у вітчизняній кримінально-правовій практиці диспозитивність займає гідне місце. Однак у науці кримінального права диспозитивність почали усвідомлювати як правове явище відносно недавно. Більше того, розширення дії диспозитивності визнається важливою тенденцією в еволюції вітчизняного кримінального права на сучасному етапі. Можемо стверджувати, що диспозитивність у кримінально-правовій науці не залишилася на рівні ідей. Зараз розробляється методологічна основа відображення цього явища в нормативному матеріалі. Це дозволяє створити ефективний механізм забезпечення інтересів приватних осіб у сфері кримінально-правового регулювання.

У кримінальному праві існує система норм, які регулюють позитивну постаримінальну поведінку. Так, крім методу примусу, законодавець використовує і метод заохочення, юридичним вираженням якого є стимулювання позитивної постзлочинної поведінки²¹. Як бачимо, до методів кримінально-правового регулювання відносяться імперативний і диспозитивний методи. Зазначені методи деталізуються у засобах кримінально-правового регулювання суспільних відносин.

Вважаємо, що до засобів кримінально-правового регулювання суспільних відносин слід віднести визнання суспільно небезпечних діянь злочинами; встановлення міри покарання за вчинення злочину; звільнення від кримінальної відповідальності; виключення кримінальної відповідальності; звільнення від покарання та його відбування; пом’якшення покарання; видачу та передачу особи, яка вчинила злочин; зупинення та переривання перебігу строків давності; пом’якшення чи обтяження покарання, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом; судимість (її настання, зняття та погашення); примусове лікування; примусові заходи медичного характеру; примусові заходи виховного характеру тощо²².

Щоб визначити, які саме засоби кримінально-правового регулювання суспільних відносин відносяться до інституту покарання, необхідно з’ясувати зміст інституту покарання.

Під інститутом покарання пропонуємо розуміти об’єктивно утворену, відносно відособлену, складну, міжгалузеву, охоронно-регулятивну систему кримінально-правових приписів, які охоплюють мету, вид і розмір покарання (у положеннях як загальної, так і особливої частин КК України), положення щодо призначення та звільнення від покарання та його відбування²³.

Як бачимо, до сфери інституту покарання відносяться такі засоби кримінально-правового регулювання суспільних відносин, як встановлення міри покарання за вчинення злочину; звільнення від покарання та його відбування; пом’якшення покарання; пом’якшення чи обтяження покарання, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.

За функціональним призначенням суспільні відносини, що регулюються нормами кримінального права, можна охарактеризувати як охоронні. Однак це твердження стосується лише побудови кримінально-правових санкцій, визначення виду та розміру покарання. Розділи ж XII та XIII Загальної частини КК України в межах інституту покарання є регулятивними, оскільки містять приписи щодо правил вибору міри застосування покарання або звільнення від нього, адресатами яких, перш за все, є особи, які застосовують закон, а також особи, яких безпосередньо стосується обрання міри заходу державного примусу за вчинений ними злочин.

Закон оголошує поведінку людини злочинною, якщо вона є настільки руйнівною, що потребує втручання держави. Злочин породжує кримінальну відповідальність. Конкретною формою реалізації цієї відповідальності є покарання того, хто вчинив злочин, шляхом застосування до нього певної, передбаченої законом санкції. При цьому санкція кримінального закону потрібна не лише як спонука до покори, а й як певною мірою гарантія того, що ті, хто добровільно виконують вимоги закону, не ставатимуть жертвами злочинців.

Загальне визначення покарання дано в ч. 1 ст. 50 КК, за якою «покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого».

Викладене дозволяє зробити висновок, що інститут покарання в кримінально-правовому механізмі регулювання суспільних відносин має охоронний стосовно до цих відносин характер, однак містить регулятивні норми, спрямовані на розв’язання внутрішніх потреб функціонування зазначеного інституту.

Дослідження та аналіз поняття покарання, його юридичної природи є важливим, оскільки без нього неможливо усвідомити зміст, спрямованість, мету, попереджувальне та виховне значення.

Як вже зазначалось, покарання є вираженням юридичних (суспільних) відносин, які виникають між державою і злочинцем, тому до кримінально-караних діянь можуть бути віднесені тільки ті діяння, які змінюють або загрожують інтересам держави і суспільства. Тому з метою покарання членів суспільства, кожна держава встановлює в правових актах (кодексах) перелік конкретних діянь, вчинення яких заборонено під загрозою покарання.

При цьому, важливим є вирішення питання співвідношення понять кримінальна відповідальність і кримінальне покарання.²⁴

Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності. Від інших видів відповідальності вона відрізняється в першу чергу своїм змістом, тому що встановлюється за вчинення злочину, і, відповідно, передбачається системою норм кримінального права.

Кримінальна відповідальність являє собою обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати заходів державного примусу за кримінальним законом²⁵.

Головною формою реалізації кримінальної відповідальності, його змістом є покарання. Однак поняття кримінальної відповідальності ширше, ніж поняття покарання. Кримінальна відповідальність можлива як із застосуванням покарання, так і без його застосування.²⁶

Покарання розглядається як відповідь держави на вчинення злочину і регламентується як кримінально-правовий, специфічний спосіб правового реагування на злочин, тобто є його правовим наслідком.

Відмінність кримінального покарання від інших заходів державного примусу і заходів суспільного впливу визначається за такими критеріями:

За підставами застосування: підставою застосування кримінального покарання є скоєння особою злочину (вчинку, що містить ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом), а підставою для застосування інших заходів державного примусу - скоєння адміністративних правопорушень, цивільно-правових деліктів, інших видів правопорушень.

За суб'єктом: застосовують кримінальні покарання і здійснюють правосуддя тільки суди. Адміністративні заходи впливу застосовуються органами державного управління, представниками державної влади, судами, органами окремих громадських організацій.

За процесуальним порядком: призначення кримінального покарання проводиться тільки вироком суду. Інші види санкцій виносяться в порядку цивільно-правового провадження, адміністративного, дисциплінарного і т. і.

За системою і суворістю видів покарання кримінальне покарання є найбільш суворим видом державного примусу у порівнянні з іншими видами правової відповідальності. Навіть коли вони зовні схожі з іншими мірами державного примусу (накладення штрафу, засудження до виправних робіт, конфіскації) вони відрізняється або більшим розміром, або більшою тривалістю.

Крім того, тільки для системи кримінальних покарань притаманні такі види покарань як позбавлення волі. Система кримінальних покарань відрізняється більшою складністю і різноманітністю.

За правовими наслідками: лише кримінальне покарання породжує у винної особи судимість, що має правове значення при скоєнні нових злочинів, в інших випадках, прямо передбачених законом.

Таким чином, покарання - це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль щодо охорони найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань.

Слід зауважити, що зміст покарання, посилення ролі покарання, а також збільшення суворості передбачених прав і свобод засудженого необхідно для того, щоб покарання могло лякати злочинця і вливати на нестійких громадян. Таким чином, покарання, з одного боку, є мірою державного примусу, що застосовується судом до особи, яка винна у вчиненні злочину, а також у спричиненні засудженому певних позбавлень або обмежень його прав і свобод (кари), а з іншого боку - встановлюється державою в інтересах суспільства для досягнення корисного результату. Так, примус (кара) - це засіб, шляхом якого досягається бажаний результат. Кара, як сутність покарання, входить у його зміст та полягає в конкретному обмеженні прав і свобод засудженого. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Чим тяжчий злочин вчиняє особа, тим суворіше і покарання. Характер благ, якими обмежується засуджений у зв'язку із призначенням покарання, різний, і визначається якісною своєрідністю кожного окремого виду покарання.