1.2. Питання медіа-освіти юнеско та ради Європи

Важливу роль у становленні та розвитку медіаосвіти відіграло ЮНЕСКО. Вважається, що вперше термін «медіаосвіта» вжито 1973 року на спільному засіданні сектору інформації ЮНЕСКО та Міжнародної ради з кіно, телебачення та аудіовізуальної комунікації. Втім деякі науковці вказують, що першу навчальну програму з медіаосвіти розробив канадець М. Мак Люен 1959 року, а її активне застосування в навчально-виховному процесі розпочалося в 60-х роках ХХ ст. у Великій Британії, Канаді, Німеччині, США, Франції.[1]

Попри те, що теорію та практику медіаосвіти в світі розробляють уже протягом тривалого часу, остаточної визначеності стосовно цього терміну ще немає.

На думку фахівців ЮНЕСКО, медіаосвіта — частина основних прав кожного громадянина будь-якої країни світу на свободу самовираження і права на інформацію та інструмент підтримки демократії. При цьому медіаосвіту вони рекомендують усім державам запровадити в свої національні навчальні плани, в систему додаткової, неформальної та «пожиттєвої» освіти. Тут особливо важлива думка про те, що медіаосвіта належить до основних прав людини й вона повинна мати пожиттєвий характер.

ЮНЕСКО пройшло чотири стадії формалізації концепції медіаосвіти.[18]

Першою стадією була Грюнвальдська декларація 1982 року, , в якій йшлося про зростаючу роль, вплив та значення мас-медіа як елемента культури сучасного світу, підкреслювалося значення формування медіаграмотності..

Другою стадією стало проведення Тулузької конференції 1990 року, на якій широко обговорювалося застосування термінів «медіаосвіта» та «медіаграмотність», що сприяло систематизації та більш точному визначенню галузі.

Третя стадія — Віденська конференція 1999 року — запропонувала новий погляд на медіаосвіту в контексті технологічних досягнень і нової ери комунікації, що стала результатом застосування цифрових технологій.

Четвертою стадією став семінар ЮНЕСКО в Севільї 2002 року, на якому адаптовано визначення галузі Віденської конференції. Семінар підкреслив потребу активно просувати програми в п’яти напрямках: 1) дослідження, 2) навчання (тренінги), 3) співпраці між школами, ЗМІ, неурядовим сектором і державними установами, 4) консолідації та просування громадського сектору та його співпраці з засобами масової інформації.

2007 року ЮНЕСКО прийняла Паризьку програму, що містила дванадцять рекомендацій з медіаосвіти, зокрема: інтегрувати медіаосвіту на начальному етапі підготовки педагогів, розвивати ефективні педагогічні методи, мобілізувати всіх зацікавлених осіб в освітній та соціальній сфері, практикувати пожиттєву медіаосвіту.

Європейський парламент ухвалив 2008 року резолюцію з медіаграмотності в світі цифрових технологій, в якій підкреслив, що медіаграмотність — базовий елемент політики в сфері споживання інформації, й вона має охоплювати всі категорії людей протягом усього їхнього життя, для того щоб допомогти їм практично та творчо використовувати медіа. Щодо медіаосвіти, то стверджується, що вона має стати компонентом формальної освіти, доступної всім учням, обов’язковою частиною навчальної програми на кожному ступені шкільного навчання. Європарламент рекомендував Єврокомісії внести в програму навчання вчителів обов’язкові модулі з медіаосвіти.

Причина актуальності медіаосвіти полягає в тому, що інформаційна революція та глобалізація зробили наше сприйняття світу значною мірою залежним від того, як його подають медіа. На жаль, останні належно не відреагували на зростання відповідальності: матеріали часто погано перевіряють, вони містять елементи маніпуляції та підтасувань. У цих умовах медіаосвіта — шлях до того, щоб людина дістала змогу самозахиститися від недобро- совісної медіаінформації.

У документах ЮНЕСКО вказано, що медіаосвіта — це навчання теорії та практичних умінь для опанування сучасних мас-медіа, розглядуваних як частина специфічної, автономної галузі знань у педагогічній теорії та практиці. Її слід відрізняти від використання медіа як допоміжних засобів у викладанні інших галузей знань, таких як, наприклад, математика, фізика чи географія. Як бачимо, фахівці ЮНЕСКО чітко відділяють опанування медіа від їх використання як знаряддя у навчанні інших наук.

Рада Європи являє собою історично найстаршу європейську міжнародну організацію, засновану 1949 року. На сьогодні вона об'єднує 46 країн, серед яких 21 держава належить до Центральної та Східної Європи. Цікавим також є те, що немає жодної країни Європейського Союзу, яка б не входила до цієї організації. Основною політичною метою Ради Європи, що була визначена на Віденському Саміті у жовтні 1993 року, є охорона безпе ки демократичного ладу країнчленів, заснованого на реалізації прав людини та верховенстві права. Серед різноманітних напрямів діяльності цієї поважної організації чільне місце посідає захист свободи вираження та вільних медіа. Саме з метою встановлення відповідних орієнтирів розвитку державної політики країн-членів Рада Європи затверджує спеціальні рекомендації, які покликані забезпечити імплементацію та дотримання визнаних міжнародних стандартів у цій сфері.[27]

Україна, що є країною учасницею Ради Європи з 09 листопада 1995 року, взяла на себе зобов'язання неухильно дотримуватись запроваджених організацією демократичних принципів. Окрім того, виняткове практичне значення Рекомендацій Ради Європи було підкреслено Європейським Судом з прав людини, який у своїх рішеннях (наприклад, Рішення "Українська ПресГрупа" проти України від 29 березня 2005 року) визначив документи Ради Європи як міжнародне законодавство, яке має застосовуватись національними судовими органами. Таким чином, очевидно, що Рекомендації Ради Європи у сфері медіа являють собою не тільки загальноєвропейські орієнтири розвитку інформаційного простору, але і реальні міжнародно-правові засоби забезпечення і захисту прав журналістів і свободи засобів масової інформації, які, як ми сподіваємось, Ви успішно і повною мірою використаєте у своїй професійній діяльності.

Сучасні зарубіжні та вітчизняні дослідники визначають медіаосвіту як: – частину основних прав кожного громадянина будь-якої країни світу на свободу самовираження і права на інформацію та інструмент підтримки демократії. При цьому медіаосвіту вони рекомендують усім державам запровадити в свої національні навчальні плани, в систему додаткової, неформальної та «пожиттєвої» освіти;

– як напрям в педагогіці, що вивчає «закономірності масової комунікації (преси, телебачення, радіо, кіно, відео і так далі). Основні завдання медіаосвіти: підготувати нове покоління до життя в сучасних інформаційних умовах, до сприйняття різної інформації, навчити людину розуміти її, усвідомлювати наслідки її дії на психіку, опановувати способи спілкування на основі невербальних форм комунікації за допомогою технічних засобів»;

– як процес розвитку особистості з допомогою засобів масової комунікації (медіа) з метою формування культури спілкування з медіа, творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, умінь повноцінного сприйняття, інтерпретації, аналізу і оцінки медіатекстів, навчання різним формам самовираження за допомогою медіа техніки;

– медіаосвіта пов’язана одночасно з пізнанням того, як створю- ються і поширюються медіатексти, так і з розвитком аналітичних здібностей для інтерпретації і оцінки їх змісту (тоді як вивчення медіа (media studies) зазвичай зв’язується з практичною роботою зі створення медіатекстів). Як медіаосвіта (media education), так і вивчення медіа (media studies) спрямовані на досягнення цілей медіа письменності;

– медіаосвіта (media education) пов’язана з усіма видами медіа (друкарськими і графічними, звуковими, екранними і так далі) і різними технологіями; воно дає можливість людям зрозуміти, як масова комунікація використовується в їх соціумах, опанувати здібності використання медіа в комунікації з іншими людьми;

– це вивчення медіа, одночасно пов’язана з пізнанням того, як створюються і розповсюджуються медіа-тексти, а також з розвитком аналітичних здібностей для інтерпретації та оцінки їх змісту. Вивчення медіа (media studies) пов’язується з практичною роботою зі створення медіатекстів [11, с. 6–7].

Таким чином, медіа з кожним роком відіграють все більшу роль в житті людей взагалі, і в освітньому процесі зокрема. Медіа технології є виключно корисною і плідною освітньої технологією завдяки властивим їй якостям інтерактивності, гнучкості, і інтеграції різних видів наочної навчальної інформації, а також завдяки можливості враховувати індивідуальні особливості учнів і сприяти підвищенню їх мотивації. Звідси зрозуміла важливість інтенсивного розвитку медіаосвіти, в нашому медіатізірованном світі, яке сьогодні вже ніким не заперечується.

А такі міжнародні організації як ЮНЕСКО та Рада Європи - неодноразово ставили завдання розвитку медіаосвіти у всьому світі. «Медіаосвіта - наголошується в документах ЮНЕСКО, - пов'язана з усіма видами медіа (друкованими та графічними, звуковими, екранними і т.д.) і різними технологіями. Вона дає можливість людям зрозуміти, як масова комунікація використовується в їх соціумах, оволодіти здібностями використання медіа в комунікації з іншими людьми, забезпечує людині знання того, як критично осмислювати і створювати медіатексти,  визначати джерела медіатекстів, їх політичні, соціальні, комерційні та культурні інтереси, їх контекст, інтерпретувати медіатексти цінності, поширювані медіа.

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЯ ОСВІТИ В СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ