1. Розвиток вітчизняної науки про вивчення рідної мови у внз та середніх навчальних закладах.

Методика навчання мови має свою історію розвитку, з якою повинен ознайомитися кожен майбутній учитель. Історія методики Сучасний учитель повинен володіти арсеналом методичних надбань сучасних учених-лінгводидактів О.Біляєва, Т.Донченко, С.Карамана, Л.Мацько, Я.Мельничайка, Л.Паламар, М.Пентилкж, К.Плиско, Л.Скуратівського, М.Стельмаховича, О.Хорошковської, С.Яворської та ін., щоб осмислити всю складність процесу перебудови мовної освіти в Україні й оволодіти системою професійних знань, умінь і навичок.

Розвиток професійної педагогічної освіти починається в XVIII столітті. відкриттям перших державних освітніх установ. Якщо початком становлення методики викладання української мови як науки вважають 1844 - вихід книги Ф. Буслаєва «Про викладання вітчизняної мови», то витоки професійного портрета вчителя-словесника сягають часів Київської Русі.

Роль перших вчителів словесності в слов'янському освітньому просторі належить братам Кирилу і Мефодію. Писемність на Русі бере свій початок від язичницького періоду. У цей час спостерігалася тенденція як індівідуальнго, так і групового навчання грамоті. Групове навчання - першооснова появи шкіл, що виникли в результаті винаходу буквено-звукової системи письма. Перші школи до прийняття християнства були двох типів: язичницькі та християнські.

Першими вчителями рідної мови на Русі були майстри грамоти. Чимало ідей запозичила вітчизняна педагогічна освіта у Київській Русі, адже в монастирях і школах грамоти використовувалися такі прийоми роботи, як бесіда, читання і коментування тексту, показ конкретних дій. Враховуючи ці особливості, були закладені основи найважливіших принципів української педагогічної думки - принципів історизму та народності. Пожвавлення просвітницької діяльності в українській державі зумовило виникнення різних напрямків книжкового навчання. Якщо майстри грамоти використовували натаскування, заучування текстів божественного писання без знання грамоти, то утворене духовенство виступало за «осмислену» грамоту. Проникнення західної культури та освіти і поширення невігластва в державі вимагали запрошення в Київську Русь іноземних вчителів. Українська методологічна наука користується доробком Я.А.Коменського.

В епоху просвітництва, як і за часів Київської Русі, грамота є основою навчання, але тепер рідна мова виступає предметом вивчення. Ідеальний учитель-філолог є носієм вищих чеснот, провідником моральних цінностей, досконало володіє методикою викладання, всіляко сприяючи розвитку учнів.

Вагомий внесок у розвиток української лінгводидактичної лексики зробив І. Огієнко. Він визначив принципи навчання в школі, обґрунтував дотримання вчителями міжпредметних зв'язків, і одним з перших використовував терміни: міжпредметні зв'язки, диференціація навчання, розвиток мислення, аналіз, синтез, узагальнення, порівняння і т.д. Особливу роль І. Огієнко відводив особистості вчителя як провідника національних ідей, національної культури, національного світогляду.

Активно досліджуються в даний час питання методів, прийомів і засобів навчання мови. С. Русова розділяє методи на традиційні і нові, 8 виділяючи: метод індукції, метод синтезу, евристичний і генетичний методи, метод гри, «урок-виклад» та ін.

Автори методичних посібників 20-30-х років (А. Машкін, І. Огієнка, С. Русова та ін.). Розглядали переважно питання ліквідації неписьменності населення, засвоєння граматики, формування орфографічних і пунктуаційних грамотності, розвитку мови учнів, методів і прийомів навчання. Викладання всіх шкільних і вузівських дисциплін українською мовою, створення і видання навчальної літератури для шкіл різних типів зумовило необхідність створення україномовної термінологічної лексики. У 40-60-х роках теоретичні основи лінгводидактичної науки продовжують розробляти В. Масальський, Н. Тищенко, С. Чавдаров, І. Чередниченко та ін. Досліджуються проблеми типології уроків з української мови, методів і прийомів вивчення мови, питання теорії і практики розвитку мови, використання наочності і т.д. Так, С. Чавдаров у своїх працях обґрунтував систему дидактичних принципів: науковість, зв'язок теорії з практикою, систематичність, усвідомлення засвоєних знань, наочність, міцність знань, врахування індивідуальних і вікових особливостей учнів. У 60-80-ті роки лінгводидактика продовжує розвиватися: розробляється теорія розвитку мови, досліджуються питання паралельного викладання російської та української мов, формування граматичних понять, здійснюється робота з підвищення орфографічних і пунктуаційних грамотності учнів. Так, в роботах А. Бєляєва, І. Вихованця, В. Мельничайко, М. Пентилюк, І. Синиці досліджуються проблеми розвитку усного та писемного мовлення, визначаються чинники формування мовленнєвих умінь, шляхи вироблення стилістичних умінь і навичок учнів; вводяться терміни: текстотворческіе вміння і навички учнів, творчий переказ, виклад-переклад, творчий диктант, типи мовлення, активний словник учня, вибірковий переклад, докладний виклад.

Плідним періодом у розвитку методики викладання української мови став кінець XX - поч. XXI в. Реформа шкільної освіти, інноваційні процеси, що охопили загальноосвітню і вищу школу, сприяли введенню нових лінгводидактичних понять і термінів. Методична теорія збагачується ідеями вдосконалення змісту, методів і прийомів навчання, різних форм діяльності, видів вправ, перекладів, диктантів і т. Д. Проводиться робота з удосконалення шкільних програм, створюються підручники для загальноосвітніх шкіл нового типу. Саме безперервне мовна освіта, починаючи з материнської (сімейної) школи і закінчуючи професійною освітою у вищій школі, орієнтоване на формування національно-мовної особистості, забезпечить розширення функцій державної мови, створення україномовного середовища в усіх сферах життя і громадської діяльності.