3. Етико-педагогічні ідеї в історії вітчизняної соціальної та педагогічної думки.

Перші відомості про школи та училища в Київській Русі пов'язані із прийняттям і поширенням християнства (988). Проблеми педагогічної етики висвітлено в "Руській правді", Ізборниках Святослава, "Повісті минулих літ", Київському літописі, працях Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Іларіона Київського, Кирила Туровського та ін. Перші вчителі - південнослов'янські, болгарські та сербські священики, мова яких була зрозумілішою тим, кого потрібно навчати. Ця традиція виховувати та привчати до справи служителів церкви зберігалася до кінця XVII ст. і визначила характер навчання в школі, педагогічні ідеали, яких вона прагнула досягти на основі вивчення Біблії. Педагогічна етика ґрунтувалася на засадах Книги притч і Книги премудрості Ісуса, сина Сірахова. Під їх впливом сформувалася система жорстоких покарань дитини як із боку вчителя, так і з боку батька. Вони повинні одночасно викликати любов і страх, вдаватися до побиття дітей різкою як основного засобу виховання. Правила і норми порядного життя, християнської доброчесності мудрі батьки намагалися передати дітям на прикладі власного життя, шляхом повчань і настанов. Так, у "Повчанні" Володимир Мономах (1053- 1125) описавши тип доброчесної людини, подав автобіографічні відомості, щоб власним прикладом його продемонструвати і стати зразком для наслідування. У статуті Львівської братської школи наголошено, що "дидаскал, або вчитель цієї школи має бути благочестивий, розсудливий, смиренно мудрий, лагідний, стриманий, не п'яниця, не блудник, не хабарник, не сріблолюбець, не гнівливий, не заздрісний, не сміхо-творець, не лихослів, не чародій, не байкар, не прихильник єресей, але прихильник благочестя, який у всьому буде взірцем добрих справ".У творчій спадщині професорів Києво-Могилянської академії було п'ять філософських курсів, у яких був 5-й курс "Моральна філософія, або Етика". їх автори (Стефан Калиновський, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Феофан Прокопович) не лише розглядали загальні філософські питання моралі, а й приділяли значну увагу проблемі педагогічної етики. Вони наголошували, що вчитель має бути позбавлений людських вад і морально вивищуватись над суспільством. Друга половина XIX - початок XX ст. характеризуються активністю наукових пошуків у розробленні проблем педагогічної етики українськими філософами та педагогами. На західноукраїнських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії, цим займалися В. Барвінський, І. Бартошевський, О. Дзерович, М. Конрад, І. Назарко, І. Франко, М. Хавлюк, А. Шептицький, та ін. В основі їхньої педагогічної етики здебільшого була теологія, тобто вони творили християнську педагогічну етику. Представники педагогічної думки Східної України, яка перебувала у складі Російської імперії (X. Алчевська, П. Блонський, Б. Грінченко, М. Драгоманов, М. Корф, І. Огієнко, С. Русова, К. Ушинський, Я. Чепіга-Зеленкевич, П. Юркевич та ін.), пов'язували ідеї педагогічної етики із самобутньою народною системою виховання української молоді. Із цього приводу Костянтин Ушинський (1824-1870) зазначив учитель у своїй професійній діяльності повинен враховувати ментальність вихованців. Він зобов'язаний мати глибокі переконання, вірити в можливість виховання підростаючого покоління і передусім любити дітей. К. Ушинський виступав проти обмежувальних указівок, норм щодо поведінки педагога в кожному конкретному випадку, закликав вивчати психічні явища та закономірності, які е основою цих норм. Ідею національної школи обґрунтував український письменник і педагог Борис Грінченко (1863-1910) в працях "Народні вчителі і вкраїнська школа" (1906), "Яка тепер народна школа на Вкраїні?" (1906. Він констатував, що за тогочасних умов педагог не міг бути вільним як матеріально, так і духовно, отже, не міг пройнятися цією ідеєю. Саме національна школа є засобом збереження і відродження в молодих поколіннях національних менталітету, культури мови, моральності, а денаціоналізація зумовлює деморалізацію народу. Б. Грінченко зазначав - справжній педагог повинен мати чітку позицію, бути патріотом, знати і захищати права свого народу. Вагомий внесок у розроблення проблем сучасної педагогічної етики зробили педагоги А. Макаренко, Г. Ващенко, В. Сухомлинський. Теорія виховання А. Макаренка ґрунтується на вихованні особистості педагога в активній діяльності, системі моральних відносин і залежностей між індивідами. Він вважав, що педагогічна мораль має поєднувати суворі вимоги до людини і глибоку повагу до неї. Учитель має бути досконалим не лише внутрішньо, а й зовнішньо (спілкування з дітьми, педагогічний такт, зовнішній вигляд). Ідеї А. Макаренка творчо розвинув у педагогічній теорії і практиці В. Сухомлинський. Він наголошував, що вчитель повинен приваблювати вихованців, надихати їх своєю цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, переконань, морально-етичних принципів, інтелектуальним багатством і працьовитістю. Педагог виховує передусім своєю думкою і мисленням. Він має бути провідником до вершин моралі та культури. Педагогічна етика В. Сухомлинського основувалась на любові, ласці, добрі. Проблемами педагогічної етики займався також український педагог Григорій Ващенко (1878-1967). У своїх працях "Загальні методи навчання" (1929), "Виховний ідеал" (1946) він висловив думку про те, що саме педагог має навчити молодь взірцево служити Богові та Батьківщині. В основі його педагогічної етики - християнський ідеал.