Відповіді на самостійну роботу.

1. Походження та взаємозв’язок понять „етика”, „мораль”, „моральність”.

Соціально-педагогічна етика – це наука про педагогічну моральність і тому вона засновується на моралі як такової; – це молода наука, яка вивчає норми поведінки соціального педагога в умовах цілеспрямованого виховного процесу. Вона пов’язана з психологією, педагогікою, а складовими частками педагогіки є виховання, навчання, розвиток як засіб виховання. Мораль — це і предмет , досліджуваний етикою , і історично конкретні норми поведінки людей. Мораль визначає найбільш загальні правила, за якими поводяться люди в тій чи іншій культурі , вона навчає того, що є належним ; Моральність позначає високі принципи , ідеальну , завершену форму моралі , вищу форму моральної поведінки — те, як слід чинити в тих чи інших випадках , як повинні поводитися високо моральні люди. Моральність належить до сфери належного.

2. Етико-педагогічні ідеї в історії зарубіжної соціальної та педагогічної думки.

Важливу роль в історії педагогічної етики відіграло вчення давньогрецького філософа Сократа (прибл. 470- 399 до н. е.). Його просвітницько-виховна діяльність була спрямована на моральне вдосконалення особистості, у чому найважливішу роль відігравали знання, які роблять людину вільною не за її природою, а за соціальною сутністю. Він ставив високі вимоги як до учителів, так і до учнів. Передусім учитель повинен мати незаперечний авторитет. В основі спілкування, дружби, взаєморозуміння між учителем і учнями мають бути духовність, взаємовідповідальність та любов. Давньогрецький філософ Арістотель (384-322 до н. е.), який визначив предмет і ознаки етики як науки. У працях "Евдемова етика", "Нікомахова етика", "Велика етика", "Про доброчесність" Аристотель наголошував на практично-поведінковій орієнтованості етики. Він стверджував, що кожна людина, а особливо вчитель, має володіти високими моральними доброчесностями, серед яких виокремив десять основних: мужність, розсудливість (стриманість, поміркованість), щедрість, пишність, величавість, честолюбство, справедливість (рівність), правдивість, дружелюбність, люб'язність. Найдосконалішою доброчесністю Аристотель вважав справедливість. Грецька культура та педагогіка справили значний вплив на культуру й педагогіку Риму. Незважаючи на те що римський сенат і римський цензор прийняли декрети, спрямовані проти поширення грецької освіти в Римі, це не дало бажаних результатів. Навпаки, у Римі в І ст. н. е. було започатковано гуманну педагогіку, в якій взаємини учителя та учнів мали важливе значення. Джерелами педагогічної етики стали праці Марка Аврелія "Наодинці з собою. Роздуми", Луція-Аннея Сенеки "Про благодіяння", Марка-Фабія Квінтіліана "Про виховання оратора" та ін.Так, римський оратор Марк-Фабій Квінтіліан (прибл. 35 - прибл. 96) обґрунтував думку, згідно з якою всі діти від природи здатні до навчання. Тому важливим є вибір такого вчителя, у якого моральність на першому місці, адже аморальний педагог виховує подібну до себе аморальну дитину. Досвідчений учитель передусім вивчає розумові та природні нахили, здібності дитини, щоб знати, як поводитися з нею, уникнувши тілесних покарань. Насилля, знущання над дитиною засвідчують недостатній духовний зв'язок педагога зі своїм учнем, продукують моральне приниження учня і вчителя, формують рабську психологію. Марк-Фабій Квінтіліан розробив кодекс педагогічної етики. Його дотримання має виховувати повагу і шану до вчителя. До основних положень кодексу належать такі: 1.Нехай учитель викличе в собі батьківські почуття до своїх учнів і постійно уявляє себе на місці тих людей, які довіряють йому своїх дітей. 2. Нехай він сам не має вад і не переносить їх на інших. 3. Нехай суворість його не буде гнітючою, а ласкавість - розслабливою, щоб звідси не виникли ненависть або презирство. 4. Нехай будуть тривалими бесіди про моральне й добре, адже чим частішими будуть умовляння, тим меншою - потреба в покараннях. 5. Нехай учитель не буде роздратованим і водночас не потурає тим, хто потребує виправлення.6. Нехай він буде доступним у викладанні, терплячим у роботі, більш старанним, ніж вимогливим.7. Нехай із бажанням відповідає тим, хто запитує, і нехай запитує мовчазних.8. На похвалу нехай не буде надто скупим, оскільки це знищує бажання до праці, але й не буде надто щедрим, що породжує безпечність. 9. Наставляючи учня, він не повинен бути надто суворим, тим більше сварливим. 10. Нехай він кожен день скаже учням що-небудь таке, що в них назавжди залишиться в пам'яті. Можновладці Риму ставили високі вимоги до моральних якостей учителя і виявляли турботу про його матеріальний та соціальний стан. В епоху Середньовіччя ранньохристиянські мислителі-педагоги (Арій, Оріген, Тертулліан, Пелагій) розробили педагогічну етику на засадах добра, милосердя та любові. Ідеалом виховання для них була людина, яка відмовлялася від задоволення і спокус земного життя, прагнула до неба. Цей ідеал описаний у працях Августина Блаженного " Сповідь ", " Про виховання донатистів ", "Лист Донату", "Апологія гонінь", "Лист до Лети", "Учитель" . Вчителя Августин Блаженний радив вибирати старшого за віком, досвідченого і мудрого. Такий наставник не сваритиме дитину за повільність, а хвалитиме і спонукатиме її старання. Вихователь передусім повинен дбати про те, щоб не викликати в дитини ненависті до себе і до навчання. Потрібно вчити і виховувати так, щоб дитина не лише розуміла зміст доброчесностей, а й спроможна була знайти добре в поганому. Учитель має ставитися до учня, як до Божого створіння, що забезпечить постійне самовиховання та самовдосконалення педагога. Так, у праці "Учитель" описано необхідні риси педагога: щиру любов до Бога, доброту, скромність, володіння різнобічними знаннями. Якщо вчитель чогось не знає, він має зізнатися в цьому, а не демонструвати вдаване знання. Августин Блаженний засуджував невимогливих до учнів педагогів, які надають перевагу грошам, а не науці. Це становить небезпеку як для особистості, так і для держави. На його думку, виховати справжню особистість можна лише у школі радості. Дитина у ній має розвиватися гармонійно: гартувати свою душу і тіло, щоби стати мужньою і відповідальною перед викликами життя. Фома Аквінський (1225 або 1226-1274), в працях "Коментарі до "Нікомахової етики", "Про душу", наголошував на тому, що формування індивіда має відбуватися на пріоритетних перед наукою засадах - засадах віри. Через віру, розум, доброчесність, справедливість учитель повинен привести учня до розуміння сутності Бога. Водночас йому необхідно пов'язувати розвиток особистості з її індивідуальними здібностями. Індивідуалізація виховання ґрунтується на виборі таких засобів впливу, які відповідають особливостям індивіда, а також стану, в якому перебуває його душа. У період Відродження та Нового часу педагогічна етика зазнала розквіту, що спричинило самоствердження людини як творчої, діяльної, мислячої та гуманної істоти. Педагоги-гуманісти заперечують середньовічну схоластику, стверджуючи, що дитина заслуговує на повагу, шанобливе ставлення до її індивідуальності. У філософсько-етичних творах К.-А. Гельвеція, Т. Гоббса, Д. Дідро, Т. Кампанелли, І. Канта, Б. Спінози і в суто педагогічних Й.-Ф. Гербарта, А. Дістервега, Я.-А. Коменського, Дж. Локка, Й.-Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо ідея гуманного ставлення до дитини з метою її саморозкриття, самозвільнення, самовдосконалення пов'язується із суспільним розвитком. Мислитель епохи пізнього відродження Еразм Роттердамський (1469-1536) у праці "Похвала глупоті" викрив суспільні недоліки виховання людини, стверджував, що лише просвітницька сила розуму педагога і його гуманістична культура здатні ідейно та морально змінити людину і суспільство. У праці "Жорстокі вчителі" Е. Роттердамський зазначав, що вчитель не повинен відбити в дитини бажання до навчання, а основним на шляху освіченості є симпатія до наставника. Як противник тілесних покарань, він застерігав: "Не можна привчати дитину до побоїв. Жорстокі тілесні покарання призводять до того, що горда природа стає недоступною для впливу, а низька віддається відчаю. Тіло поступово робиться нечуттєвим до стусанів, а дух - до картань... Нашою нагайкою нехай буде умовляння, зроблене розсудливим тоном, іноді й догана, з мірою лагідності, а не отруйною їдкістю".Французький філософ Мішель-Ейкем де Монтень (1533-1592) також був переконаний, що грубим примусом, суворістю неможливо виховати справжню людину. Тому він звернувся до вчителів та вихователів із проханням відмовитися від насилля і примусу, оскільки вони можуть спотворити дитину, у якої є природні здібності. Успіх у формуванні відповідальної особистості забезпечить, на його думку, поблажливість та милостивість педагога до дітей. М. де Монтень застерігав від адаптації до жорстокості, насилля, закликав бути милосердними і виконувати "обов'язок гуманності". У справжнього педагога почуття справедливості покарання не виявлятиметься як обурення, гнів і ненависть; вони характерні тим учителям, які не здатні дотримуватися свого обов'язку. Значний внесок у розроблення проблем педагогічної етики зробив чеський мислитель-гуманіст Ян-Амос Коменський (1592-1670). Він зазначав, що не кожний педагог гуманно ставиться до дитини. Виголошуючи постулати про справедливість, гідність, вони здаються учням ангелами, однак у буденному житті поводяться як нестримані, грубі, заздрісні, слово в них не відповідає справі. Такі педагоги не є справжніми носіями педагогічної етики, вони всюди "шукають закону, на папері написаних правил, як чинити", тоді як слід керуватись совістю. У "Великій дидактиці" (1632), "Законах добре організованої школи" (1653) Я.-А. Коменський акцентував, що вчителями повинні бути люди набожні, чесні, діяльні та працьовиті, які є зразком доброчесності і зобов'язані прищепити її іншим. Постулати педагогічної етики розвивали представники французького Просвітництва (К.А. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо). Ідею високої духовності, моральності втілював у навчально-виховному процесі швейцарський педагог-гуманіст Йоганн-Генріх Песталоцці (1746-1827). Він вважав, що вчитель повинен бути "мільйонером" моральності, розуму та фізичної сили. Адольф Дістервег (1790-1866) стверджував, що у формуванні педагогічної моралі особистості вчителя важливу роль відіграє самосвідомість. У статті "Про самосвідомість учителя" А. Дістервег виокремив такі її складові: висока думка педагога про соціальну цінність і значення своєї професії; правильне ставлення до учнів і батьків, повага до керівників і шана з їхнього боку до педагога; доброзичливе ставлення до колег; розуміння того, що потрібно поповнювати свої знання і вдосконалювати власні вміння; усвідомлення необхідності брати участь у подіях, сучасником яких він е; усвідомлення себе суб'єктом нації і вихователем молоді; глибоке переконання, що він як педагог потрібний народу і заслуговує на те, щоб до нього ставилися з повагою держава і суспільство загалом.