12

Туркова Поліна Володимирівна,

Студентка 5 групи, 1-го курсу магістратури

Реферат на тему «Поняття і система біоетики і біоправа»

Сьогодні теорія та практика медичного права мають враховувати і напрацювання біоетики як спроби об'єднання загальнолюдських цінностей і цінностей природи та природного за допомогою такого поняття, як "життя", та біоправа, яке ґрунтується на біоетичних принципах.

Як зазначає Р. Токарчик, біоетика та біоправо є двома нормативними системами, які пов’язані між собою спільною метою вирішення конфліктів і дилем навколо охорони життя. Їх поява зумовлена дослідженнями та застосуваннями досягнень біотехнології та біомедицини, які стрімко розвиваються. Біоправо, по суті, має переваги над біоетикою у контексті ефективності не лише охорони від загроз життю, а й можливої та обґрунтованої потреби покращення його якості. Потрібно, щоб біоправо сприймали як нормативну систему, яка стосується процесів трансформації прав людини у права життя¹.

«Батьком біоетики» справедливо вважають американського біолога В. Р. Поттера, який в 70-х роках ХХ ст. ввів в ужиток термін «біоетика» для позначення етики виживання людства, що закликає до прийняття відповідальних рішень у сферах охорони здоров'я людини та збереження природного середовища².

Неологізм «біоправо» у свою чергу бере свій початок у 90-х роках ХХ ст. і походить від французького слова biodroit та досить швидко проник до мов інших країн світу. Ідея біоправа була запропонована одним із засновників екоетики О. Леопольдом.

У той час як біоетика походить з північноамериканської правової культури, біоправо, насамперед, є досягненням європейської правової культури. Таким чином, біоетика асоціювалася з культурою common law, натомість, біоправо – більше з культурою права позитивного та культурою права європейського³.

Авторитетною видається думка С.В. Пустовіт, яка визначає біоетику як міждисциплінарне знання, що поєднує в собі цінності об’єктивної науки та загальнолюдські цінності, вивчає та розробляє етичні принципи та норми з метою збереження та розвитку життя людини, людства, інших живих істот, природних об’єктів у спільному світі.

Визначення біоправа як нової галузі знання, що покликана виробляти норми правової та соціально-етичної регламентації взаємодії людини з живою природою надає Т.В. Мишаткіна. Автор також зазначає, що біоправо доповнює морально-етичну регуляцію взаємодії людини і природи юридичної регламентацією, встановлюючи етико-правовий контроль над їх відносинами. Біоправо – це етична або юридична конструкція, яка виступає відображенням моралі чи юридичної практики певного людського співтовариства. Розглядаються права природи на рівні екосистем, видів і індивідів. Фундаментальним правом природи на рівні екосистем та видів загальновизнано право на існування, яке захищається Міжнародною конвенцією про біорізноманіття (Ріо, 1992). Іншим важливим обговорюваним правом виступає право на відшкодування збитку з вини людини і право на процвітання. На рівні індивідів розглядаються наступні права: на життя; природну свободу; необхідну частку життєвих благ; відсутність відповідальності перед людиною; відшкодування збитків, завданих людиною; захист від жорстокості і непотрібного страждання з вини людини; на опіку. Важливо зазначити, що сьогодні сфера дії юридичних аргументів біоправа значно розширена, багато з них закріплені міжнародним і національним законодавствами⁴.

Основою як біоетики, так і біоправа є визначені біоетичні принципи, втілення яких в юридичну теорію і практику – необхідна умова подальшого розвитку громадянського суспільства та поєднання фундаментальних прав людини та всього живого із соціальними механізмами та інститутами щодо реалізації та забезпечення цих прав.

Як зазначає С.В. Пустовіт, дослідження засвідчують, що засадовими для європейської біоетики та біоправа є чотири принципи: поваги до автономії особистості, поваги до гідності особистості, «інтегриті» та принцип вразливості. Зараз вони є не тільки підґрунтям європейської біоетики, але й

фундаментом нормативно-правової та законодавчої бази окремих європейських країн, отримавши свою інституціалізацію в рамках національних конституцій (Франція, Норвегія) або окремих законодавчих актів у галузі охорони здоров’я людини та екології (Австрія, Бельгія)⁵.