2. Поняття про заохочення та їх види

Кожен, кому доводиться мати справу з дітьми, знає, що за допомогою заохочень вчитель добивається дисциплінованої, відповідальної поведінки дитини. Адже заохочення є своєрідним психологічним підживленням. Особливо це важливо для дітей дошкільного, молодшого шкільного і підліткового віку. Та навіть доросла людина, яка займається конкретною діяльністю, внутрішньо очікує такого психологічного підживлення від членів родини, друзів, керівників.

Василь Сухомлинський, розмірковуючи про роль заохочення, писав: «Заохочення - це сигнал про самоствердження, яке вже вiдбулося, тому в ньому мiститься суспiльне визнання того пiдходу, того способу дiй, того ставлення до дiй, якi обранi та реалiзуються i дитиною, i дорослим» [ 13,14-17].

Заохочення — це спосіб педагогічного впливу на особистість, що виражає позитивну оцінку вихователем поведінки вихованця з метою закріплення позитивних якостей і стимулювання до діяльності.

Отож заохочення - це стимулювання позитивних проявів особистості за допомогою високої оцінки її вчинків, воно породжує почуття задоволення і радості від усвідомлення визнання іншими зусиль і старань особистості. 

Заохочення - це сукупність засобів регулювання відносин, що складають зміст педагогічної ситуації, у якій ці відносини повинні бути помітно і швидко змінені. Головною ознакою, за якою ми вважаємо за доцільне давати класифікацію видів заохочення, є спосіб стимулювання діяльності дітей, спосіб внесення змін у їхні відносини.

Можна виділити п’ять основних видів заохочення як методу педагогічного впливу, а саме: заохочення- схвалення, заохочення-похвала, заохочення-подяка, заохочення-нагорода, заохочення-довіра, заохочення задоволенням певних інтересів та потреб, заохочення вираженням позитивного ставлення [14].

Дамо їх коротку характеристику.

Так, схвалення виступає як позитивна оцінка того, що зробила або має зробити дитина. Коли говорять про схвалення, то мають на увазі вербальну або ж невербальну позитивну оцінку дій і вчинків людини. Вербальна оцінка включає словесні висловлювання, що містять оціночні судження, які підтверджують, що учень діє правильно, що його вчинок позитивний («Молодець!», «Правильно!», «Добре!», «Дивовижно!», «Прекрасно!» і т. д.), а невербальна - жести, міміку і пантоміму, що виконують аналогічну оціночну роль. Часто ці способи поєднуються один з одним.

Досвідчені педагоги широко використовують схвалення як засіб стимулювання корисних справ своїх вихованців.

У конкретній ситуації схвалення, уміло адресоване вихованцеві, може стати найсильнішим стимулом його діяльності. Адже воно ґрунтується на тому, що вихованець дорожить думкою педагога і разом з тим якимись діями вже завоював право на похвалу. Тому схвалення застосовується зазвичай після того, як дитина накопичить деякий досвід виконання стимульованої вихователем діяльності. Важлива роль схвалення полягає в тому, що воно сприяє виникненню в дітей відчуття задоволення від виконаної за завданням педагога роботи, наближає той важливий момент, коли сама радість і відчуття успіху в навчанні і праці та іншій корисній діяльності стають їх головним стимулом.

Цілком очевидно, що дієвість схвалення значною мірою визначається ставленням вихованця до педагога. Чим більше в цих відносинах поваги, доброї прихильності, тим сильніше діє схвалення. Ясно також, що схвалення потрібно застосовувати, як правило, в стимулюванні діяльності, вже освоєної школярем, коли рівень її виконання дійсно гідний схвалення. Хоча не виключено, що похвала може бути використана і на перших кроках виконуваної дитиною справи як підтвердження правильності цих перших кроків, своєрідний аванс.

Досить типова ситуація, коли учень, який постійно відчуває від виконуваної ним роботи почуття засмучення, – а саме так переживається невисока оцінка, – починає і до самої цієї діяльності ставитися все гірше і гірше, вона стає для нього неприємною справою. Навпаки, схвалення, похвала, вчасно висловлені педагогом, створюють умови для переживання радості, і ця радість прямо пов’язується школярем з виконанням ним певного завдання. Позитивне ставлення педагога до діяльності вихованця розвиває в нього найстійкіші, найсильніші стимули.

На відміну від схвалення, похвала є більш розгорненою оцінкою, з аналізом дій, вчинків дитини («Іванко постарався, почав вчитися значно краще, ніж раніше», «Оленка не тільки хороша учениця, вона і вдома матері допомагає»).

Похвала вчителя може застосовуватися в будь-який час у процесі поточної роботи стосовно старанних учнів, які сумлінно, своєчасно й акуратно виконують різні завдання і доручення.

Вкрай важливо не пропустити випадку застосовувати похвалу тоді, коли будь-хто з учнів здійснив вчинок, гідний всілякого наслідування. Але не потрібно робити так, щоб виділяти серед учнів одну й туж дитину. Потрібно говорити не стільки про самого учня, який заслужив похвалу, скільки саме про його вчинок (який слід оцінювати з точки зору загальної користі).

Щоб похвала дійсно відчувалася як значний засіб стимулювання учнів до ще кращої роботи, потрібно вдаватися до неї рідко і вимовляти слова похвали так, щоб весь колектив учнів переживав деяку урочистість цього моменту.

Заохочення у вигляді похвали можуть застосовуватися і по відношенню до колективу.

До заохочень, пов'язаних з моральними санкціями, так само слід віднести подяку - колективну й індивідуальну. У розвиненому колективі вдячністю звичайно відзначається прояв учнями ініціативи, самостійності, творчого ставлення до дорученої роботи. Подяка оформляється у вигляді запису в щоденнику, похвальними грамотами або листами.

Нагорода – розуміється і сприймається як спосіб матеріальної підтримки або оцінки дій дитини. Нагорода стає стимулом діяльності тоді, коли вона заслужена і відповідає як прикладеним зусиллям, так і реальному результату.

Заохочення-нагорода застосовується в тих випадках, коли необхідно відмітити незвичайні досягнення, вчинки, цінні своєю красою і складністю виконання (нагорода за закінчення навчального року з відзнакою, за першість в спортивних змаганнях, за порятунок тонучої людини, за порятунок державного майна).

При похвалі і нагороді корисно колективно проаналізувати добрий вчинок, щоб він став зразком для інших. Виправдовує себе практика висунення і обговорення кандидатур, удостоєних премій і нагород.

Велике натхнення часто викликає цікаве своїм змістом доручення, яке свідчить про довіру вихователя. Довіра мотивується як заохочення, заслужене за хорошу поведінку. Його суть виражається в дорученні вихованцеві певної відповідальної справи. Довіра радує і надихає учня, розвиває почуття обов’язку і відповідальності, зміцнює дисципліну, організованість, ініціативу, активність – мобілізує всі сили на виконання доручення.

Вивчення фактів використання довіри в роботі відомих педагогів дозволяє зробити висновок про те, що з її допомогою викликається зазвичай знайома і посильна дитині діяльність, яку вона в певних обставинах самостійно раніше не виконувала. Заохочення довірою, як правило, пов’язане з дорученням, яке є або почесним, або складним і відповідальним (іноді і тим і іншим разом), виконання якого імпонує самолюбству вихованця, дає йому переживання пошани і довіри людей, думкою яких він дорожить [15].

Для застосування довіри однією з обов’язкових умов є виникнення позитивного ставлення вихованця до педагога, відносин дружби, пошани і навіть свого роду доброї дитячої закоханості в свого вихователя, як це, зокрема, видно з багатьох творів художньої літератури. У долі окремого вихованця довіра педагога може виявитися тим поворотним пунктом, з якого добре в особистості хлопчика або дівчинки бере гору над поганими нахилами і шкідливими звичками. Нерідко довіра справляє настільки сильну дію, що учень проносить надалі спогад про один такий конкретний випадок крізь усе життя.

Важливе значення має правильний підбір доручення. Воно повинне зацікавити учня, захопити його в ході самої діяльності, а також бути посильним, з урахуванням його здібностей, але не легким, інакше воно не викличе необхідного вольового зусилля. Непосильне ж доручення незабаром приводить до охолодження, до втрати інтересу в його виконанні.

Іноді краще дати учневі таке доручення, яке виконується за порівняно короткий термін, щоб, виконуючи його, він знаходився в стані душевного підйому.

Діяльність, наділена довірою, характеризується великим напруженням почуттів. Створюється такий психічний стан, при якому гаснуть старі і народжуються нові почуття, з’являються нові риси характеру.

На довіру відгукуються всі діти, які поважають вчителя і живуть інтересами свого колективу, незважаючи на окремі порушення дисципліни, на недостатню старанність в учінні. Але чутливіші до нього учні, які втратили довіру через скоєні вчинки. Недовір’я кривдить їх, ослабляє їх зусилля стати гідними членами колективу. Тому дуже важливо за наявності відповідних умов виявляти саме таким учням довіру.

Довіра ґрунтується на закономірностях розвитку почуттів і волі. Серед різних джерел, що породжують почуття дітей, важливе місце посідають відносини з оточуючими, особливо з близькими людьми, з вихователями і товаришами. Довіра в учнів викликає почуття відповідальності. Це почуття є основою виникнення нових мотивів поведінки: виконати завдання, щоб виявити себе, виправдати довіру вихователя. Ці мотиви сприяють зміцненню волі при виконанні відповідних доручень.

Однак слід застерегти вихователів від недоречного застосування цього засобу педагогічного впливу. Довіра викликає радість і натхнення тільки тоді, коли вихованець почав сумніватися в правильності своєї поведінки, коли він мріє заслужити любов вихователя, бажає стати гідним членом колективу. Якщо ж учневі, з огляду на ряд обставин, стали чужі інтереси колективу, байдужа думка вихователів, коли він знайшов поза школою товаришів і захоплюючу для себе справу, вираження довіри не зачіпає його, майбутнє доручення є для нього тягарем, і він його не виконує. Стан учня, коли він морально відійшов від колективу, дуже небезпечний для подальшого розвитку його особистості. Втративши інтерес до школи і товаришів, відчуваючи себе серед них зайвим і непотрібним, він шукає нових друзів і нове поле діяльності поза школою. Такими друзями можуть виявитися діти, які вже встигли втягнутися в неробство, злодійство, хуліганство і тому подібне. Потрапивши під вплив такого оточення, вихованець починає з презирством дивитися на колишніх товаришів, вважає їх нікчемними, з їх чесністю, інтересом до учіння, а нових друзів – справжніми героями. Деякі ж діти не відчувають в собі в сил повернутися до колишнього способу життя. Тому вихователю дуже важливо розгледіти таких дітей та допомогти їм, всіляко стимулюючи їх позитивну діяльність.

Це складний і тривалий процес. Спочатку може виявитися кориснішим «залучення до цікавої діяльності», з урахуванням їх схильностей, здібностей. Діяльність зблизить їх з учнями, поріднить зі школою. У цих випадках спочатку слід використовувати прийом «організації успіху в учінні» [16]. «Довіру» доцільніше застосувати на наступному етапі виховної роботи, коли для цього вже з’явилися сприятливі умови.

Довіра виявляється зазвичай в прихованому вигляді. Вона реалізується в самому змісті дитячого вчинку, до якого спонукає педагог. Спокійний, щирий тон, без докучливого підкреслення педагогом: «Я тобі довіряю», «Ти не гідний, а я в тебе вірю» і так далі (ось, мовляв, я який хороший!). Щонайменша нотка подібного святенництва, захоплення фразою може занапастити всю справу. Вихованець вирішить, що це всього лише педагогічний трюк (а діти дуже не люблять, коли їх явно виховують), запідозрить фальш у ставленні педагога до себе.

При цьому не можна забувати, що довіра до вихованців не є лише окремим прийомом педагогічного впливу, а це свого роду принцип ставлення до них, форма вияву справжньої поваги до дітей як повноправних членів шкільного колективу. Вся обстановка, весь устрій шкільного життя повинен відповідати цьому принципові. На це указують багато педагогів, особливо відзначаючи важливу роль довіри у вихованні активної самодіяльності, справжньої самостійності школярів.

З найбільшою повнотою стимулююча роль довіри виявляється, коли вона виступає в справжніх, великих справах, серйозних і відповідальних дорученнях. Опора на довіру в педагогічній роботі в той же час потребує рішучої відмови від авторитарності і диктаторства вчителів в процесі виховання.

Не треба, однак, забувати, що довіра, виявлена один раз, ніякої чарівної сили не має і відіграє в подібних випадках лише роль поштовху, що дозволяє виявити відразу і викликати до дії вже накопичені позитивні якості дитини. Саме ж формування цих якостей – процес складний, довгий і вирішується не одним махом, вдалою знахідкою, а всією системою роботи педагогів з дитячим колективом, всім устроєм шкільного життя.

Важливу роль може виконувати і заохочення задоволенням певних інтересів, потреб. Сюди належить купівля улюбленої книги, необхідних інструментів, організація прогулянки в ліс, поїздка на рибалку, дозвіл іти в кіно, театр, на стадіон і так далі.

Прихильність вихователя, якого поважають, виявлена у формі: привітної усмішки, дружнього жесту, спільної гри, прогулянки, відвідин кіно сприймаються учнями також як заохочення. Це заохочення називають заохочення - вираженням позитивного ставлення, або ж доброзичлива увага. Педагог, звертає особливу доброзичливу увагу на учня, що проявляє до нього щирий непідробний інтерес, тим самим як би заохочує його, залучаючи до нього увагу оточуючих людей. Діти в свою чергу цінують увагу до себе з боку дорослих, особливо вчителів чи вихователів, намагаються добитися її, вдаючись до різного виду прийомів. Нерідко увага супроводжується схваленням, що у свою чергу підсилює його стимулюючу роль.

Отже, застосування різних видів заохочення має такі позитивні наслідки: розвиває у вихованців сферу позитивних емоцій; перетворює ці позитивні емоції на корисні справи; поширює позитивні емоції на педагога, створює довіру учня до нього і тим прокладає шлях до подальшого педагогічного впливу на даного вихованця.