1. Розвиток теорії заохочення як засобу педагогічного впливу в історії педагогіки

У педагогіці щодо організації навчання і виховання є багато складних проблем, але однією з ключових і найбільш важливих є проблема стимулювання. Стимулювання — це створення або посилення спонукань людини до певної активності, діяльності, поведінки [4, 170-179]. У широкому значенні стимулюванням є все, що спонукає людину, а у вузькому — ті засоби впливу, які спеціально спрямовані на посилення мотивації. Засоби стимулювання абсолютно органічні, невід'ємні від людської поведінки, ними стихійно користуються абсолютно всі. У загальноприйнятому варіанті — це демонстрація об'єкту чогось приємного, що він отримає у випадку бажаної для суб'єкта поведінки, або загроза чимось неприємним — у протилежному випадку. Стимулювання часом менш розраховане на логічний аналіз і оцінку, а більшою мірою — на емоційну реакцію людини. Як педагогічне явище — це сукупність певних методів, які дозволяють посилити спонукання вихованців до доцільної поведінки або послабити спонукання до педагогічно небажаної, недоцільної поведінки. До традиційних методів педагогічного стимулювання сучасна педагогіка відносить гру, змагання, покарання та заохочення.

Розглянемо як змінювалися погляди на доцільність застосування методу заохочення в історії виховання.

Так, народна педагогіка добре розуміючи, що кожна дитина не тільки прагне наслідувати дорослих, а й мріє якнайшвидше стати дорослою, вбачала свій головний обов'язок у тому, щоб мудро застерегти дитину від необачного кроку. Всі знають, що краще запобігти лиху, ніж пізніше виправляти його наслідки. Отож народна педагогіка серйозно підходить до застосування заохочень у вихованні. Під заохоченням вона розуміє спонукання кого-небудь до якоїсь дії певними засобами. Найпоширенішими видами заохочень є схвалення вчинку, похвала, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. В народі побутувала точка зору, що заохочення дітей старшими, авторитетними для неї людьми має велике значення [5, 45]. Воно закріплює позитивні навички й стимулює до кращої поведінки, вселяє здоровий життєвий оптимізм, зміцнює віру у власні сили й можливості, викликає бадьорість, новий приплив енергії, гарний настрій і готовність до подальшої праці, загострює почуття відповідальності і власної гідності, сприяє створенню хороших взаємин між вихователями і вихованцями.

Заохочення може стосуватися в різних сферах людської діяльності. І найбільше ціниться в ньому його моральна дія. А тому народні вихователі ставляться до нагород стримано. Вони не допускають, щоб у дітей створилась звичка очікувати нагороди за будь-який успіх. Ця ідея, зокрема, пронизує українську народну казку: «Дідова дочка й бабина дочка».

Увага дітей у практиці народного виховання зосереджується на тому, щоб вони вміли цінити насамперед сам факт схвалювання і подяки, а не вагомість нагороди. Хоча нагороди тут, звичайно, не ігноруються. Найчастіше це гостинці, поїздка до міста чи навпаки — до села, залучення до певних дій разом з дорослими (нічне випасання коней з вечірнім багаттям і дозволом поїздити верхи, рибальство, збирання грибів, участь у святі чи видовищі). Слід підкреслити, що заохочення дітей є природним результатом їхніх позитивних вчинків. Яскраво виражені погляди українського народу на заохочення в прислів’ях: «Боги й діти живуть там, де їх хвалять»; «Добрим словом мур проб'єш, а лихим і в двері не ввійдеш»; «Добрий приклад кращий за сто слів»; «Лагідні слова роблять приятелів, а гострі — затятих ворогів» та ін.

Якщо говорити про заохочення в цивілізаціях Далекого сходу, то крім традиційного схвалення, похвали, використовувався свого роду стимул перспективи.Тексти, за якими навчалися письма і читання, містили оди, що оспівували прекрасне життя чиновників, заради якого можна і потерпіти тяготи навчання.

По мірі розвитку суспільства заохочення все частіше трактується як ефективний виховний засіб: «Нагорода і палиця однаково важать в руці мудреця» [6]. Оригінальні заходи заохочення використовувалися в єврейських школах у період Талмуду (I - II ст. до н.е.). В школах ставилися сім лавок і близькість місця сидіння учня по відношенню до педагога точно співвідносилося з його успіхами.

У шкільній практиці в середньовічному арабському світі широко застосовувалися заохочення, іноді досить оригінальні. Існував звичай, згідно з яким кращий учень їхав верхи через місто, в той час, як товариші обсипали його солодощами. У той же час стимулювання дітей за допомогою послаблень вважалося небажаним, оскільки замість справжнього інтересу це розвиває лінощі і погані пристрасті.

Що ж стосується вітчизняної педагогічної традиції, то для неї характерне неоднозначне ставлення до проблеми заохочень.

Ідею про те, що «справжнє» виховання — це виховання без покарань і нагород, це свого роду ідеальна гармонія взаємин вчителя й учня, які в єдиному пориві прагнуть до пізнання добра і краси, висловлювали багато видатних педагогів минулого [7, 34]. Така була точка зору великого вітчизняного педагога К.Д. Ушинського, який писав: «якщо ми дотепер застосовуємо заохочення і покарання, то це показує недосконалість нашого мистецтва виховання. Краще, якщо вихователь достигне того, що заохочення і покарання стануть непотрібними» [8].

На противагу прихильникам заохочень і покарань, що розуміються як засоби «штучного під’юджування», з одного боку, честолюбства дітей, а з іншого боку – їхнього страху, у буржуазній педагогіці одержали розвиток ідеї так званих «природних» заохочень і покарань. Родоначальником цих поглядів був великий французький просвітитель Ж.-Ж. Руссо [9, 76]. Наприклад, хлопчик дбайливо поводиться з книгами – в нагороду за це батьки дарують йому нові книги.

Першим радянським педагогом, що зумів не тільки зрозуміти принципово нове призначення і суть заохочення і покарання, але і розкрити «механізм» дії цих виховних засобів у системі організації виховного процесу, був А.С.Макаренко.

Антон Семенович відстоював необхідність вироблення в колективі традицій пов’язаних із заохоченням і покаранням. Борючись проти «шкали», по якій можна було б заохочувати і карати без аналізу причин вчинків дітей і обліку їхніх індивідуальних особливостей, А.С. Макаренко разом з тим вважав, що педагог повинен мати у своєму розпорядженні досить багатий арсенал засобів заохочення і покарання [10, 156].

У 30-50 рр..в радянській школі склалася розгалужена система заохочень. Так, в Інструкції по застосуванню заохочень і покарань у школах (1944 р.) чітко визначалося, що заохочення застосовуються за видатні і відмінні успіхи в навчанні і зразкову дисципліну. Вони повинні застосовуватися так, щоб стимулювати до кращої поведінки і до кращої роботи не тільки тих, хто заохочуються, але і їх товаришів по класу, по спільній роботі. В початкових, семирічних і середніх школах визначалися наступні види заохочення: похвала вчителя, завідувача навчальною частиною, директора (завідувача), нагорода, похвальна грамота, видана директором школи, золота і срібна медаль, що присуджується особам, які склали відмінно іспити на атестат зрілості. В Інструкції зазначалося, що в школі можуть застосовуватися також і інші педагогічно доцільні форми заохочень, такі як: покладання на учнів, що заслужили заохочення за зразкову громадську роботу, більш відповідальних та почесних громадських доручень, допущення учня, які підготувати відмінну доповідь, до виступу з цією доповіддю на спеціальних зборах товаришів і ін.

Отож в кінці XIX - на початку X століття складається економічний звід заохочень (почесні грамоти, похвальні листи, свого роду ордени у вигляді шевронів для юнаків і бантів для дівчат, золоті медалі, розряди учнів, перші місця в класах, запис прізвищ кращих учнів на дошці Пошани та ін.) [11].

У 60-70-і рр. розгорнулася полеміка між упорядкуванням, трактуванням заохочення як звичайного педагогічного засобу.

Так, В.О.Сухомлинський постійно наголошував, що справедлива похвала, заохочення учня, колективу - це велика виховна сила, яка сприяє зростанню почуття власної гідності заохочуваних, у них виникає бажання робити ще краще. Проте, на його думку, не слід заохочувати «кращих серед гірших» [12]. Це стосується як окремого учня, так і колективу загалом.

Відомий грузинський педагог, прихильник гуманної педагогіки, Ш.А. Амонашвілі ж вважає, що потрібно заохочувати, а карати не треба зовсім. 

Отже, в історії розвитку педагогіки необхідність використання заохочень пройшла свій шлях – від повного заперечення (авторитарна педагогіка) до визнання його як ключового методу (гуманна педагогіка).