2. Спортсмени-українці на Олімпійських іграх

2.1. Спортсмени – українці, що виступали за інші держави

Олімпійський спорт в Україні має давні і славні корені. Успіхи кращих спортсменів це надбання багатьох поколінь, які серед фізичних якостей понад усе цінували силу, вправність, швидкість, витривалість; були мужніми, стійкими; сповідували високі морально-вольові принципи.

Входячи до складу двох імперій Австро-Угорської та Російської ще наприкінці XIX століття наші предки подібно до інших народів Європи створювали фізкультурно-спортивні гуртки та інші об’єднання , які давали змогу думати про участь в Олімпійських іграх сучасності, починаючи вже з самих перших.

Незважаючи на те, що у першому міжнародному конгресі приймали активну участь представники царської Росії, і перш за все Олексій Бутовський, уряд відмовив спортсменам у фінансовій підтримці. Тому тільки деякі окремі сміливці відважилися на подорож до Афін за власні кошти. Проте цих коштів вистачило лише до Константинополю.

Достеменно відомо, що до заявки на участь у кількох видах спорту було включено тільки киянина, лікаря за професією, Миколу Ріттера. Таким чином історія виступу українців на Олімпійських іграх сягає ще 1896 року.

Одержавши персональне запрошення Ріттер їде один і заявляється на участь у змаганнях з греко-римської боротьби, стрільби з карабіна та фехтування на рапірах, ставши одночасно спеціальним кореспондентом газети «Кіевлянінъ». Прийнявши участь у попередньому випробуванні зі стрільби по рухомій мішені він став першим. На жаль, у подальших змаганнях Ріттер участі не брав, хоча у боротьбі та стрільбі міг би навіть стати олімпійським чемпіоном. Кажуть, що причиною цього стало те, що він загубив натільний талісман-медальйон, без якого як віруюча людина, не знайшов можливості виступати. Тому офіційно Ріттер не брав участі у змаганнях, а до закінчення Ігор лише надсилав до редакції свої кореспонденції.

Повернувшись з Ігор, де він близько познайомився з Бутовським, Ріттер став палким прихильником олімпійського руху, читав лекції, виступав зі статтями у пресі. Подав кілька листів до Міністерства народної освіти з пропозиціями створити Російський комітет тілесного виховання та народного оздоровлення.

Та це був мабуть єдиний випадок участі українських спортсменів на Олімпійських іграх до Першої світової війни. І хоч на Олімпіаду 1908 року у Лондоні вперши офіційно відправилася команда Російської імперії, українців серед них не було.

Набагато більш потужна збірна відправилась на Олімпіаду 1912 року в Стокгольм 178 чоловік. Але й тоді формувалася команда поспіхом, організатори знехтували спортивними принципами. До сьогодні невідомо чи насправді найсильніші, яких ніхто не виявляв, отримали запрошення для участі у змаганнях. Так за бортом, у повному розумінні цього слова, залишились спортсмени з кращих українських клубів Катеринославу, Києва, Одеси, Харкова, Таганрогу (який тоді входив до Малоросії). Проте є свідчення, що на цих Іграх був присутнім представник Кіровограду борець Микола Сокур. Та за день до двобоїв він пошкодив руку, що унеможливило його виступ.

Тільки у 1924 році українські атлети змогли офіційно приймати участь у Іграх. Завдяки тому, що після бурхливих подій 1914-1920 років частина України, а саме Галичина, опинилась у складі Польщі, наші спортсмени отримали змогу виступити на Олімпіаді у Парижі, куди вперше направили свою збірну поляки.

Так у змаганнях легкоатлетів приймали участь львів’яни Станіслав Сосницький та Арсен Степанюк. У шосейній гонці на 188 км вихованці українських вело клубів Фелікс Костшебський та Казімір Кшиминський. У кінному триборстві ще один львів’янин Тадей Комаровський. Проте всі вони виступили без успіху, у кращому випадку займаючи місця наприкінці першої десятки. А найбільшого успіху добився львів’янин Адам Круликевич, який у складі збірної Польщі став володарем бронзової медалі у кінному спорті. Виступали етнічні українці і у футбольних змаганнях. До 1/8 у складі команди США дійшли Василь Демко та Андрій Страдань, а у складі збірної Чехословаччини Андрій Фовицький. За команду Польщі виступали – львів’яни Мечислав Батш та Вацлав Кухар.

Та напевно, найбільше досягнення представника української діаспори сталося під час Ігор 1928 року в Амстердамі. Юрко Коцай став першим українцем, хто здобув золоту нагороду на Олімпійських іграх. Відзначився він у плаванні на спині на дистанції 100 метрів. Ще одне золото він виграв у складі команди в естафеті 4х200 метрів. У тій команді партнером нашого олімпійця був славнозвісний «Тарзан» Джонні Вейсмюллер.

На цій же Олімпіаді спалахнула зірка українського боксера Стефана Галайко, який виборов для команди США срібну медаль у легкій ваговій категорії. Не залишився без медалі і фехтувальник зі Львову Тадей Фрідріх. У складі збірної Польщі він став бронзовим призером командних змагань на шаблях. Таку ж нагороду Фрідріх здобув і на наступних Олімпійських іграх.

І якщо на наступних Іграх у Лос-Анджелесу представників нашої країни майже не було замічено, то Олімпіада 1936 року вже стала рекордною за участю в них атлетів українського походження, які представляли різні команди Європи та США.

Так бронзовим призером у спортивній ходьбі на 50 км став Адальбергс Бабенко з Латвії. Ще два легкоатлети представляли спортивний клуб «Чарні» зі Львова, та виступали за збірну Польщі. Це Казімір Кухарський, що став четвертим на дистанції 800 метрів, та марафонець Броніслав Ганцаж. Шості місця у команді США вибороли у штовханні ядра Дмитро Заєць, та у плаванні на 100 метрів вільним стилем Петро Файк. У змаганнях на шпагах виступав член клубу «Сокіл» Антон Франц. Михайло Гутовський та Іван Комаровський представляли Львівське військове училище, яке мало непоганих коней. Не в останню чергу завдяки воротарю Спиридону Албанському, півзахиснику Яну Васевичу та нападаючому Михайлу Матіясу збірна Польщі по футболу дійшла до півфіналу олімпійського турніру.

Так виступаючи в олімпійських змаганнях на протязі майже пів століття за різні збірні світу українці не здобули якихось визначних успіхів. І тільки окремі представники нашої нації спромоглися на завоювання медалей хоча б якогось ґатунку. Проте вже по цим першим виступам відчувалося, що як тільки більш менш налагодиться мирне життя, та трохи вщухнуть катаклізми першої половини XX століття, які зачепили Україну чи не найбільше за всіх, наші атлети зможуть реалізувати свій потужний спортивний потенціал, який був закладений в них ще пращурами.