2.10 Ігри XXIV Олімпіади Сеул (Південна Корея) 1988 рік (17 вересня – 2 жовтня)

Виступало 8465 спортсмена з 159 країн,

розіграли 263 комплектів нагород у 27 видах спорту.

З нетерпінням очікувала спортивна громадськість усього світу ці Олімпійські ігри. Адже вперши через дванадцять років на старт повинні були вийти всі найсильніші спортсмени СРСР, США, Німеччини, Японії, Китаю та інших держав. Та на превеликий жаль і цього разу не обійшлося без бойкоту, щоправда не такого масштабного. Дізнавшись про рішення МОК провести Олімпіаду в Сеулі, НОК іншої Кореї, Північної запропонував змагання з деяких видів спорту провести у себе. А діставши відмову, оголосив про бойкот, який підтримали деякі країни де ще залишився сильний дух комунізму – Куба, Нікарагуа, Ефіопія. І хоч це і стало неприємністю, та цього разу бойкот не набув такого розмаху, як на деяких попередніх Іграх.

Проте проблема виникла там де її не чекали. Буквально перед початком Олімпіади, через сутички студентів та робітників з поліцією, вулиці Сеула почали нагадувати поле для бою. Лунали вибухи гранат, не вщухала стрілянина, зводилися барикади. З великими труднощами уряду вдалося заспокоїти протестуючих.

Не дрімали і Корейські політики. Взявши за приклад Японію 1964 року, вони зробили все можливе, щоб не тільки провести Олімпіаду на належному рівні, а й завдяки цій події перетворити свою країну в одну з провідних держав світу. Так під час підготовки нового, більш привабливого і сучасного вигляду набув Сеул, зникли вікові трущоби, з’явились сучасні об’єкти, в тому числі спортивні. Все це забезпечило проведення Олімпіади на високому рівні. Знаменна подія відбулася під час церемонії відкриття. Факел з олімпійським вогнем запалював 76-ти літній Сон Гі Джон, переможець олімпійського марафону 1936 року у складі збірної Японії. На тих Іграх він не тільки виступав за збірну не своєї Батьківщини, а й ще й під японським ім’ям, оскільки на той час Корея була під владою самураїв.

Вкотре була розширена програма Ігор, до якої увійшли великий та настільний теніс. Так великий теніс був представлений ще на перших Олімпіадах. Однак після 1924 року конфлікт, що виник між професійним та аматорським спортом, не дозволив кращим гравцям приймати участь в Олімпіадах. Тільки через 64 роки теніс повернувся в олімпійську сім’ю. А першими чемпіонами після великої перерви стали у жінок представниця ФРН – Штеффі Граф, та Мірослав Мечіж з Чехословаччини у чоловіків.

Вдало на цих Іграх виступили наші велосипедисти у змаганнях на треку. Так перемогу у спринті здобула естонка Еріка Салумяе, а у гіті на один кілометр українець Олександр Кириченко, який став першим незважаючи на проколоте колесо. Сприяв успіх радянським спортсменам і у командній гонці переслідування, де у складі команди особливо слід відзначити В’ячеслава Єкимова та Гінтаутаса Умараса, що став дворазовим чемпіоном, вигравши також індивідуальну гонку переслідування на чотири кілометри.

Нарешті показали свій клас і радянські гімнасти. Так чоловіки зайняли весь п’єдестал пошани і виграли командну першість. Лідерами тої збірної були Володимир Артемов, що став чотириразовим чемпіоном, в тому числі в абсолютній та командній першості, а також виграв змагання на брусах та перекладені, і володарем срібної нагороди, всього – 5 (4,1,0), та Дмитро Білозерчев, який виборов три золоті, крім командної, вправи на кільцях та коні і одну бронзову нагороди. Сріблом в абсолютній першості та двома золотими нагородами у складі команди та на перекладені відзначився Валерій Люкін. Підтримали гімнастів і наші дівчата, які також вибороли першість у командних змаганнях, а Олена Шушунова здобула перемогу у абсолютній першості. Як і Шушунова дві золоті нагороди, другу за опорний стрибок, повезла додому і Світлана Богинська. Зате інші види індивідуальних змагань, бруса, колода та вільні вправи, виграла срібна призерка в абсолютній та командній першості, румунка Данієла Сіліваш, що стала володаркою найбільшого комплекту нагород на цих Іграх, всього – 6 (3,2,1). Серед представниць художньої гімнастики першу перемогу для радянської школи цього виду змагань принесла білоруска Марина Лобач, яка вперши в історії отримала шість із шести оцінок по десять балів.

У змаганнях плавців переконливо виступили представники НДР. А героєм Ігор слід назвати Крістін Отто, яка повезла додому шість золотих нагород – 100 метрів вільним стилем, на спині та батерфляєм, 50 метрів вільним стилем, та дів естафети 4х100 вільним стилем та комбіновану, що є своєрідним рекордом у плаванні серед жінок, всього – 6 (6,0,0). Три золоті нагороди на дистанціях 400 та 800 метрів вільним стилем та 400 метрів комплексом, виграла американка Жанетт Еванс. У чоловіків відзначився американець Мет Біонді, що став п’ятиразовим чемпіоном – 50 та 100 метрів вільним стилем, та у трьох естафетах 4х100, 4х200метрів вільним стилем та 4х100 метрів комбінованим, а також виборов по одній срібній і бронзовій нагороді. Та справжньою сенсацією став виступ представника Суринаму Ентоні Несті, який став чемпіоном на дистанції 100 метрів батерфляєм, випередивши самого Біонді. Поповнив свою колекцію нагород Західний німець Міхаєль Гросс, що виборов золото на 200 метрів батерфляєм та одну бронзу, всього – 6 (3,2,1). Угорець Тамаш Дарньї виграв два золота у комплексному плаванні на 200 та 400 метрів. А справжній подвиг здійснив представник СРСР Володимир Сальников, який виступав на Олімпіаді ще дванадцять років тому, а на цих Іграх повторив свою московську перемогу на марафонській дистанції 1500 метрів, причому суттєво випередивши суперників, фінішувавши у гордій одинці. Він став першим і єдиним у світі, хто виграв цю дистанцію через вісім років, всього – 4 (4,0,0). Цікаво, що навіть його тренер, з яким він перемагав у 1980 році в Москві, не вірив в його успіх, а тому відмовився з ним займатися. І тому Сальников почав тренуватись під керівництвом своєї дружини, спеціаліста з медично-біологічних проблем. Повторив своє досягнення, щоправда 1984 року в стрибках у воду, вигравши два золота американець Грег Луганіс, який під час свого виступу був у такій напрузі, що навіть поранив голову, всього – 5 (4,1,0).

Чудово виступили на цих Іграх радянські стрибуни. Так Геннадій Авдєєнко став першим у стрибках у висоту, а Сергій Бубка вперши в історії СРСР переміг у стрибках з жердиною. Дві золоті нагороди у бігу на 400 метрів та у естафеті 4х400, де були переможені самі американки, виборола Ольга Бризгіна, а Тетяна Самойленко стала першою на дистанції 3000 метрів та третьою на 1500 метрів. Та головними героїнями легкоатлетичних змагань стали американки. Триразовою чемпіонкою Ігор на дистанціях 100 та 200 метрів – зі світовим рекордом і естафеті 4х100 метрів стала Флоренс Гріффіт-Джойнер. Проте досягнення таких чудових результатів досі мало відомою спортсменкою, викликало багато сумнівів щодо вживання нею допінгу. Це частково підтверджується і тим, що вже через рік вона залишає великий спорт, а у 1998 році раптово вмирає від серцевого нападу. Відзначилася і її родичка, сестра чоловіка Джекі Джойнер-Керсі, яка виборола дві золоті нагороди – у семиборстві, причому з новим світовим рекордом, та стрибках в довжину.

Справжньою подією Олімпіади став фінальний забіг на 100 метрів. Весь світ без перебільшення чекав на дуель американця Карла Льюіса та канадця Бена Джонсона. І справді, час останнього, який переміг з новим світовим рекордом – 9,79 секунди, вражав. Адже вперши в історії людства сто метрів пробігли скоріше ніж за 9,8. Та все закінчилось грандіозним скандалом. На наступний день виявилося, що Джонсон вживав допінг. Переможцем було оголошено, що ще здобув перемогу у стрибках в довжину, Карла Льюіса, який прийшов другим. А Джонсона було позбавлено нагороди та дискваліфіковано. Цей випадок вважається найбільшим допінговим скандалом за всю історію Олімпіад.

У кінному спорті перемогою у командному заліку завершив свої виступи з 1964 року німець Райнер Клімке, всього – 8 (6,0,2). На відміну від Клімке, який пропускав Ігри 1972 та 1980 років, своєрідний рекорд встановила шведська фехтувальниця Керстін Палм, яка також виступала з Олімпіади в Токіо, хоч і без успіху, без перерв – сім разів.

Серед борців слід відзначити чемпіона московської Олімпіади Сергія Бєлоглазова у вільному стилі, та Михайла Маміашвілі і Олександра Кареліна, що виборов своє перше золото у важкій вазі у класичному. Підтримав традиції радянської важкої атлетики у найбільш важкій вазі білорус Олександр Курлович, який теж виграв перше своє золото. Змаганнях боксерів у середній вазі закінчилися скандалом. У фінальному бою американець Рей Джонс, який став у подальшому відомим професіоналом, мав суттєву перевагу над господарем Пак Сі Хуном. Та судді вирішили інакше, присудивши перемогу корейцю. Щоб зменшити невдоволення американців, Джонсу навіть вручили приз Вєла Баркера – найбільш технічного бійця, котрий отримують тільки переможці. Та й це не дуже допомогло. Саме цей бій сприяв введенню нової системи підрахунку очок в аматорському боксі. Серед інших слід також слід відзначити майбутніх професійних чемпіонів світу – Східного німця Генрі Маске, який у попередньому раунді переміг видатного в подальшому російського боксера Костянтина Цзю, а у 2010 році зіграв роль у кіно іншого видатного німецького боксера Макса Шмелінга, що був у 1930-тих роках чемпіоном світу серед важковаговиків. А також канадського важковаговика Леннокса Льюїса.

Футбольний турнір на цій Олімпіаді вважається найбільш цікавим та представницьким за всю історію Ігор. Один перелік учасників фінального турніру – Бразилія, Італія, Західна Німеччина, Аргентина свідчить про те, що ведучі футбольні країни світу цього разу з відповідальністю поставилися до Олімпійського турніру. Тим приємніше і несподівано він завершився перемогою Радянської збірної. Перегравши у вирішальних матчах команди Італії та в додатковий час з рахунком 2-1 у фіналі Бразилію, збірна СРСР вдруге в своїй історії стала олімпійським чемпіоном. Головними героями тієї команди були кияни: головний тренер – Анатолій Бишовець, та кращий гравець турніру – Олексій Михайличенко.

Ще однією сенсацією став виграш у чоловіків радянських баскетболістів. Тренер Олександр Гомельський зібрав мабуть найбільш потужну збірну в історії нашого баскетболу, де були представлені прибалти – Арвідас Сабоніс, Вальдемарус Хомічус, Рімас Куртінайтіс, Шарунас Марчульоніс, Тійт Сокк, українці – Олександр Білостінний, Валерій Горобов, Олександр Волков, росіяни – Сергій Тихоненко та Сергій Тараканов. І ця команда, на відміну від 1972 року, переконливо переграла у півфіналі американців, та у фіналі збірну Югославії. У жінок американки відстояли честь родоначальників цієї гри.

І ще одну несподіванку приніс жіночий турнір гандболістів, де збірна господарів Південної Кореї на жаль здолала фаворита, команду СРСР, яка була майже повністю складена з українських гравців. Честь радянського гандболу, переконливою перемогою підтримали чоловіки. Навпаки сталося у змаганнях волейболістів. Тут першими були наші жінки, а чоловіки поступилися у фіналі збірній США. Ватерпольний турнір вдруге поспіль виграла збірна Югославії. У змаганнях з хокею на траві перемогу у чоловіків здобула збірна Великої Британії, а у жінок – команда Австралії.

Значимість Сеульської Олімпіади не обмежується лише її спортивним змістом. Вона відіграла неабияку роль у підтримці високих гуманістичних та загальнолюдських цінностей. Ці Ігри перевершили найоптимістичніші прогнози, продемонструвавши світові зразки мирного співіснування і співпраці, та заклали міцний фундамент для успішного проведення всіх наступних Олімпіад.

У командному заліку першою фінішувала збірна СРСР – 132 (55,31,46) нагород, другими були олімпійці НДР 102 (37,35,30), третіми США – 94 (36,31,27) нагороди.