2.4 Ігри IV Олімпіади Лондон (Велика Британія) 1908 рік (27 квітня – 31 жовтня)

Виступало 2034 спортсмена з 22 країни,

розіграли 110 комплектів нагород у 22 видах спорту.

Ці Ігри планувалося провести у Римі, котрий отримав на це право у 1904 році. Однак проти цього виступив прем’єр-міністр Італії Джованні Джолітті. Під тиском Мілану та Туріну він оголосив про необхідність рішення багатьох інших державних проблем та відсутності коштів на підготовку до Ігор. Крім того у 1906 році поблизу Неаполя сталося виверження вулкану Везувій, що визвало ще більші бюджетні витрати. Тому італійці були вимушені відмовитися від проведення Олімпіади.

Так МОК став перед проблемою швидкої заміни міста проведення Ігор. Представники комітету зустрілися з Уільямом Гренфеллом, першим головуючим Британської олімпійської асоціації та королем Едуардом VII під час проведення у Афінах проміжних Ігор, та отримали від них згоду, що столицею наступної Олімпіади стане Лондон.

Незважаючи на супротив Кубертена, через малу кількість часу на підготовку до Ігор, організатори вирішили провести їх паралельно з Франко-Британською виставкою. За кошти дирекції виставки у продовж року був збудований сучасний стадіон «Вайт Сіті», трибуни якого вміщували 70 000 глядачів. Зручність цього стадіону полягала в тому, що на його території були розташовані плавальний басейн довжиною 100 метрів і шириною 15 метрів, а також арена для змагання з боротьби. На цьому ж стадіоні проходили змагання з велоспорту, для чого коло бігової доріжки довжиною третину милі проклали цементну.

Через наявність у Лондоні катку зі штучним льодом, було вирішено вперши провести і змагання з зимового виду спорту – фігурного катання на ковзанах.

Збільшилась і програма Ігор. До видів спорту у яких проходили змагання на попередній Олімпіаді додалися – хокей на траві, кульова та стендова стрільба, жьо-де-пом та рєкетс – різновиди тенісу у залах, водно-моторний спорт, водне поло. Повернулися у програму Ігор – регбі, парусний спорт, кінне поло. Вперши був проведений офіційний футбольний турнір. Порівняно з попередніми Іграми були відсутні змагання з важкої атлетики та гольфу.

Через те, що все більше спортсменів мали бажання приймати участь у Олімпійських іграх вперши були проведені кваліфікаційні змагання. Також вперши під час церемонії відкриття команди йшли під своїми прапорами та одягнені у різні костюми. Єдиний хто йшов без прапора був представник Фінляндії, так як виступати під своїм прапором йому заборонили у Росії, а нести прапор імперії він відмовився. Проходячи повз королівської ложі, атлети піднімали прапор на честь короля Едуарда VII. Єдиний хто відмовився був представник США, так як організатори через неуважність замість американського та шведського прапорів вивісили знамена Китаю та Японії, що не приймали участі у Іграх. Розквитався монарх з ними на церемонії нагородження, відмовившись приймати у ній участь.

Вперши у змаганнях прийняли участь спортсмени Російської імперії, у заявці якої було п’ять чоловік – Микола Панін-Коломенкін, Микола Орлов, Андрій Петров, Євген Замотін та Григорій Дьомін. Троє з цих п’яти повернулись додому з нагородами.

Першим російським чемпіоном став Микола Панін-Коломенкін, який переміг у змаганнях з фігурного катання у виконанні спеціальних фігур. У довільній же програмі у чоловіків перемогу святкував швед Ульріх Сальхов. До речі саме ці два спортсмена з року в рік виборювали між собою першість у цьому виді спорту.

А Панін-Коломенкін, крім чудових виступів на льодяному майданчику взагалі був досить різностороннім спортсменом: грав у теніс; займався легкою атлетикою, греблею, парусним спортом; ставав неодноразовим чемпіоном Росії у стрільбі з пістолету; з золотою медаллю закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Саме через заняття наукою він під час спортивних виступів довгий час прикриваючись псевдонімом - Панін, ховав своє справжнє прізвище – Коломенкін. Після закінчення виступів Микола Панін-Коломенкін став визначним тренером та теоретиком фігурного катання. Так, ще у 1910 році побачила світ його книга «Фігурне катання на ковзанах», що стала першою в Росії з цього виду спорту. А через тридцять років він, не покинувши Батьківщину після революції, видав монографію «Мистецтво катання на ковзанах». За всі ці труди, його по праву вважають основоположником теорії та методики, не тільки російського, а й світового, фігурного катання.

Відзначились і російські борці класичного стилю – легковаговик Микола Орлов та важковаговик Андрій Петров стали володарями срібних нагород.

Також вперши на Іграх виступили збірні Ісландії, Туреччини, Фінляндії – яка входила до складу Росії, та Нової Зеландії – яка не мала свого Національного олімпійського комітету, тому виступала разом з Австралією під назвою «Австралазія». Найбільше представництво мала команда господарів – 710 спортсменів.

На цих Олімпійських іграх було встановлено 13 олімпійських рекордів з яких шість було у плаванні. Видатних успіхів для тих років добились американці Френсіс Айронс у стрибках у довжину – 7,48 метрів та Ральф Роуз в штовханні ядра – 14,21 метра, а також англієць Тімоті Єхерн в потрійному стрибку – 14,92 метра. Американський легкоатлет Мелвін Шеппард завоював дві золоті нагороди на дистанціях 800 та 1500 метрів, встановивши на першій дистанції світовий, а на другій олімпійський рекорди. Третю золоту нагороду він отримав у складі естафетної команди США. Рей Юрі, неперевершений майстер стрибків з місця, який на двох попередніх Іграх виборов шість золотих нагород, додав на цих змаганнях ще дві, всього – 8 (8,0,0). Дві золоті нагороди у метанні диску – класичним та грецьким стилем, також золото у 1904 році, з новими олімпійськими рекордами та одну бронзову у стрибках з місця завоював американець Мартін Шерідан.

Серед господарів змагань відзначились пловець Генрі Тейлор, який виборов три золоті нагороди на дистанціях 400, 1500 метрів та естафети 4х200 метрів вільним стилем. На дистанції 400 метрів в легкій атлетиці переміг Уіндхем Холсуелл, вигравши фінальний забіг, де він виступав самотужки. Адже через порушення правил бігу, головний його конкурент американець Джон Карпентер був дискваліфікований. А інші два представники Сполучених Штатів, у знак протесту, самі зналися зі змагань. Відзначився і велогонщик Бенджамін Джонс, що завоював дві золоті та срібну нагороду. Чемпіоном у змаганнях з греблі став британець Гаррі Блєкстаф. Його назвали самим старим чемпіоном Олімпіади. У той рік йому виповнилося сорок років.

Вперши на цих Іграх за команду Швеції, яка зайняла перше місце у стрільбі по мішені «бігучий олень», виступили відомі надалі стрілки Оскар Сван, два золота, та його син Альфред. Це перший випадок на Олімпіаді, коли батько та син стали олімпійськими чемпіонами.

Старт марафонського забігу давався у королівському замку - Віндзорі, та через прохання королівської сім’ї був перенесений до його балкону, що збільшило дистанцію до 42 км 195 метрів. Ця дистанція з 1924 року стала класичною дистанцією марафону.

Самі змагання у цьому виді виявилися самими драматичними на Іграх. Лідируючий довгий час італієць Доранто Піетрі, першим з’явився на олімпійському стадіоні, та не витримав напруги і втратив свідомість за 20 метрів до кінця дистанції. І тільки за сторонньої допомоги він зміг перетнути фінішну смугу. Незважаючи на те, що Піетрі був дискваліфікований, а золото віддали американцю Джону Хейесу, він був запрошений у королівську ложу, де отримав золотий кубок за волю до перемоги. По цьому випадку єпископ Пенсільванський – Етельберт Талбот 19 липня під час служби у соборі Святого Павла промовив: «Головне – не перемога, а участь».

Саме з цих Ігор футбольні змагання набули статусу офіційних. Було прийнято рішення, що у змаганнях можуть брати участь лише національні збірні команди і тільки по однієї від країни (єдиним виключенням стала участь двох збірних від Франції на Іграх 1908 року, як знак поваги до батьківщини П’єра де Кубертена). Також у якості формату змагань була введена «Олімпійська система» з раундами в один матч на вибування, принцип розсіювання при жеребкуванні та рішення, а також, що брати участь у турнірі мають право лише гравці – аматори.

У фіналі першого такого офіційного турніру збірна Великої Британії з рахунком 2-0 переграла команду Данії.

У фіналі змагань з хокею на траві, який також вперши проводився на Олімпіадах, збірна Великої Британії, що була складена з англійців, перемогла іншу збірну Великої Британії, складені з ірландців.

Ще однією новинкою цих Ігор стало те, що вперши у пресі з’явилася таблиця підрахунку очок, що здобули спортсмени різних країн.

У командному заліку першою фінішувала збірна Великої Британії – 147 (57,50,40) нагород, другими були олімпійці США – 47 (23,12,12), третіми Швеції – 25 (8,6,11) нагороди.