1. Завдання та зміст аграрної реформи та її основної складової зе­мельної реформи в реалізації аграрної політики держави. Роль аграрного права у їх реалізації.

Будь-яка система управління рано чи пізно потребує змін.Після проголошення України суверенною незалежною державою було взято стратегічний курс на розвиток ринкової економіки. Ринкова трансформація України призвела до глибоких змін також і в аграрному секторі держави, перш за все в системі відносин власності та форм господарювання. Формування нових економічних відносин йшло шляхом впровадження та поширення нових організаційно-правових форм господарчої діяльності, поступового переходу до нових відносин власності на засоби виробництва і, зокрема, найважливішого серед них - землі.

Аграрне питання було і залишається одним з найважливіших напрямків вітчизняної історії. У всьому світі найбільша цінність і багатство - земля.

Сучасна аграрна політика української держави спрямована на реформування суспільних відносин в аграрному секторі економіки. Аграрна реформа - це передбачена нормативно-правовими актами, система економічних, організаційних, правових, соціальних та інших заходів. Вона має на меті структурну перебудову сільського господарста на Україні,запровадження ринкових засад аграрного господарювання, прискорення процесів приватизації майна та землі, розвіток соціальної сфери села та інтеграцію агропромислового комплексу відповідно до умов СОТ та ЄС. Тому заходи щодо втілення аграрної реформи спрямовани на створення множинності форм власності на землю та множинності форм господарювання на ній, з метою підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Тобто основною частиною аграрної реформи є земельна реформа.

Нинішня земельна реформа п'ята в історії України. Дві перші здійснювалися, коли Україна входила до складу Російської імперії (Земельна реформа 1861 року, Столипінська аграрна реформа 1907-1913 років), інші - коли вона була складовою частиною колишнього СРСР (період НЕП, реформи на селі 1950-1980-х років). Сучасна відбувається в умовах України, як суверенної держави і тому має свої цілі, особливості і відмінності і від попередніх.

Як відомо, мета аграрної реформи – вирішити продовольчу проблему, вивести галузь на світовий рівень на основі утвердження багатоукладної економіки, ринкових відносин, соціально-економічного перетворення села.

Вирішення цієї проблеми вчені Української академії аграрних наук бачать в реформуванні власності на засоби виробництва і земельних відносин:

• реорганізації виробничих структур з державною та кооперативно-колгоспною власністю і зміною економічних відносин у підприємствах та в усій системі АПК;

• удосконаленні взаємовідносини сільського господарства і АПК з державою у вирішенні соціальних проблем села;

• створенні відповідної правової бази.

В перелічених вище напрямах реформування сільського господарства найбільш суперечливим є питання про форми господарювання в аграрному секторі економіки.

Україна має свій власний шлях проведення економічних реформ в сільському господарстві – відродження господаря на українській землі шляхом приватизації та створення рівних юридичних прав і економічних можливостей для розвитку і здорової конкуренції усіх доцільних форм господарювання на селі.

Найбільш поширеною при цьому залишається колективна форма організації виробництва на базі асоційованої приватної власності на землю і майно.

Отже, і надалі слід вживати заходи щодо створення для них необхідних умов. Такий підхід відповідає прагненням селян. Опитування показало, що більшість з них не прагне бути фермерами і вийти з громадських господарств, але бажає розширити свої підсобні господарства до 1-1,5 гектара, що відповідає нормам, встановленим Земельним кодексом.

Для цього слід було б:

• збільшити площі їх землекористування, розширити розміри землекористування за рахунок земельних часток (паїв);

• забезпечити всім бажаючим виділення земельних ділянок під житлове будівництво на селі, всім бажаючим громадянам України – для садівництва й городництва;

• передбачити надання земельних ділянок для спільного використання під випасання худоби й сінокосіння;

• створювати безприбуткові кооперативи по закупівлі продукції, технічному й технологічному обслуговуванню;

• організовувати матеріально-технічне постачання;

• забезпечити ветеринарне обслуговування, підвищення рівня племінної справи, організацію штучного осіменіння тварин;

• організовувати технологічне й технічне забезпечення виконання потрібних сільськогосподарських робіт, транспортне й сервісне обслуговування;

• організувати виробництво міні-техніки й технологічного устаткування для механізації трудомістких процесів.

Слід зазначити, що у господарствах населення є свої проблеми:

• сомоексплуатація праці,

• домінування ручної праці,

• невеликі розміри виробництва.

Проте в умовах слабкої матеріально-технічної бази великих громадських господарств, неврегульованості економічних відносин є загальна потреба розвивати такі господарства. 

Особливу увагу слід звернути на розвиток фермерства. Фермерські господарства відрізняються від особистих підсобних господарств населення лише більшими розмірами землекористування, що дає змогу застосовувати техніку, працювати ефективніше.

Тому реформування можна проводити у трьох напрямах. Перший, коли всі власники є членами колективу, беруть участь у виробництві своєю землею, майном і працею. До них можна віднести існуючі колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства закритого типу, сільськогосподарські виробничі кооперативи.

Економічні відносини між учасниками колективного, кооперативного чи акціонерного формування повинні відбуватися на основі оплати праці за виконану роботу, розподілу прибутку на основі фонди або орендної плати.

Другим напрямом реформування колективних сільськогосподарських підприємств є створення на їх базі приватного підприємства. Керівник КСП може стати власником своєї частки (паю), заснувати приватне підприємство та орендувати в інших членів підприємства земельні частки (паї) і майно. При формуванні таких підприємств слід мати на увазі, що більшість людей, вихованих ідеологією колективної участі у виробництві, поки що не завжди сприяють одного власника.

Третім напрямом реформування є створення нового підприємства кількома власниками, а земля й майно орендуються у їх власників. Цьому напряму відповідають товариства з обмеженою відповідальністю (ЛТД), проте з соціальної точки зору, це теж не досить стабільна система. Він має такі ж проблеми, як і в другому напрямі. Різниця між ними полягає у тому, що там один власник, а в ЛТД – кілька.

Таким чином, найсприятливішими на сучасному етапі будуть формування, які основані на приватній власності на землю і майно та колективних формах організації виробництва, за яких кожний учасник такої кооперації одержує плату залежно від розміру вкладеного у загальне виробництво капіталу і праці. При цьому не виключені й орендні відносини. Якщо селяни надаватимуть перевагу іншим формуванням, вони законодавчо мають право на безперешкодний вихід з колективних формувань.

Ст..1 ЗУ «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» 8.10.2005р. Основні засади державної аграрної політики спрямовані на забезпечення сталого розвитку аграрного сектору національної економіки на період до 2015 року, системності та комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Державна аграрна політика базується на національних пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до Європейського Союзу та світового економічного простору.

Основними складовими державної аграрної політики є комплекс правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектору економіки, розв'язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій.

Стаття 2. Мета державної аграрної політики

Державна аграрна політика спрямована на досягнення таких стратегічних цілей:

* гарантування продовольчої безпеки держави;

* перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави;

* збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації;

* комплексний розвиток сільських територій та розв'язання соціальних проблем на селі.

Отже, Аграрна реформа в Україні спрямована насамперед на перехід до ринкової економіки. у зв'язку із цим реальне значення ринку і розширення товарно-грошових відносин у розвитку агропромислового комплексу непомірно зростає. Ринок, як система товарно-грошових відносин виробників і споживачів матеріальних благ стає все більшим стимулюючим чинником розвитку товарного виробництва в умовах приватної власності на землю, основні засоби і вироблену продукцію. Ринкові відносини характеризують ступінь розвитку кожної країни, обміну, стан і співвідношення попиту і пропозиції, як на окремі товари або якийсь один із них в масштабі однієї країни, або світової економічної системи. У більш вузькому розумінні ринок - це місце продажу товарів. Місткість ринку визначають обсяг виробництва, його спеціалізація і купівельна спроможність населення та інші чинники. Найвищого розвитку ринкові відносини досягають за капіталізму, де товарне виробництво стає масовим. Наявність ринку зумовлює необхідність врахувати при виробництві і реалізації товарів суспільно-необхідні затрати праці. Ринкова вартість визначається середніми умовами виробництва певного товару. В тих товаровиробників в яких індивідуальна вартість нижча від суспільної одержують додатковий продукт, що є формою надлишкової додаткової вартості. Ці товаровиробники, в яких індивідуальна вартість вища від ринкової не витримують конкуренції і змушені знижувати індивідуальні затрати виробництва.