X. Висновки.

Отже Османська Імперія стала яскравим прикладом вкрай замілітаризованой держави. Вдалі військові походи та монополія на торгівельні шляхи між Сходом і Заходом дали можливість туркам розбудувати велику імперію. Достоїнством її стала одна з наймогутніших армій в Євразії, яка визначалась своєю жорстокістю та фанатизмом.Військово-деспотичний характер влади виховав в турках войовничість та стійкість у боях. Однак постійні перемоги у військових походах привчили турків жити чужею працею. Етнічні турки майже перестали працювати. Сме це, а також неспроможність влади пристосуватись до змін в світі призвели до занепаду Османської Імперії. Держава, яка була однією з головних фігур на міжнародній арені, стала другорядною і перестала впливати на хід справ у світі.

Остання чверть XIX — початок XX ст. були доленосними для слов'янських народів Південно-Східної Європи.

Тоді ж почався новий етап національно-визвольної боротьби поневолених народів Східної і Південно-Східної Європи проти Австро-Угорської, Османської та Російської імперій. Найуспішнішою виявилася боротьба проти османського панування. Це було зумовлено слабкістю Османської імперії та зацікавленістю великих держав у розподілі її володінь. Започаткувало новий етап повстання проти османського панування, яке вибухнуло 1875 р. в Боснії та Герцеговині. У квітні 1876 р. воно охопило Болгарію. Одним з його керівників був Христо Ботев. Повстанці билися мужньо, але сили були надто нерівними.

Придушуючи повстанський рух, турецькі війська не жаліли ні дітей, ні жінок, ні старих. Знищували цілі села. Звірства турків викликали обурення в усьому світі. Влітку 1876 р. Сербія і Чорногорія оголосили Туреччині війну.

З патріотичного піднесення слов'янських народів для свого утвердження на Балканах вирішила скористатися Росія. У квітні 1877 р. вона оголосила війну Османській імперії, а влітку 1877 р. російська армія форсувала Дунай, оволоділа більшою частиною Болгарії. Основні бої розгорнулися в районі фортеці Плевен і на Шипкинському перевалі.

У січні 1878 р. російська армія перейшла Балканські гори і стрімко рушила на Стамбул. Успішні бойові дії розгорталися також і на Кавказі: російська армія оволоділа фортецями Баязет, Ардаган, Каре. У війні на боці Росії виступали Сербія, Чорногорія, Румунія.

На перешкоді російським планам стали інші великі держави, зокрема Австро-Угорщина та Англія, які зажадали припинення бойових дій. Росія, опинившись перед загрозою великої війни, уклала з Османською імперією у містечку Сан-Стефано попередній мир.

За Сан-Стефанським мирним договором утворювалася Болгарська держава. Чорногорія, Сербія та Румунія отримували повну незалежність і території. Росії дісталися Південна Бессарабія, Карська область і значна контрибуція.

Одностороннє зміцнення становища Росії на Балканах викликало невдоволення інших великих держав. Улітку 1878 р. в Берліні зібрався міжнародний конгрес, на якому було переглянуто умови Сан-Стефанського договору.

Згідно з Берлінським трактатом лише Північна Болгарія отримала державність, інша її частина залишалась у складі Османської імперії. Сербія і Чорногорія втратили частину територій, здобутих під час війни. Боснію та Герцеговину окупувала Австро-Угорщина, Англія захопила Кіпр.

Сербію 1882 р. було проголошено королівством із династією Обреновичів, яка орієнтувалася на Австрію.

Румунію теж проголосили королівством. Обидві держави були аграрними — в них зберігалися значні феодальні пережитки.

Найвідсталішою в економічному й політичному аспектах серед країн регіону була Чорногорія, де збереглися навіть патріархальні пережитки.

Війна та Берлінський конгрес не вирішили проблем Балкан. Значні території, заселені слов'янами, залишалися під владою Османської імперії, Австро-Угорщини та Росії, що згодом призвело до нових міжнародних криз.

№ 59 Літочислення. Календарі

У всіх народів з давніх-давен календар вважався священним, адже він завжди пов'язаний із космосом: небом, сонцем, місяцем, зірками. Потреба вимірювати час виникла ще багато тисячоліть тому. Критеріями виміру часу служили небесні світила, які, за легендами, були надані людям саме для цього. Періодичність появи місяця і сонця складає добу (день і ніч). Зміна фаз місяця відбувається за 29,5 днів, тобто астрономічний місяць триває 29,53 доби. Зміна пір року (зима, весна, літо, осінь) становить рік.

Цілком вірогідно, що в давнину кожне плем'я мало свій календар, а відлік часу (початок тієї чи іншої ери) починали найчастіше від якоїсь реальної події: потопу, землетрусу, війни, побудови міста, приходу до влади якогось правителя, початку олімпійських ігор (у греків) тощо. Так, у Візантії й Римі час рахували від заснування Риму, а коли у 234 р. н.ч. імператором був проголошений Діоклетіан, хронологію почали вести в „роках Діоклетіна". Це був 10-місячний рік, який не відповідав астрономічному річному циклові, й весняні свята щороку пересувалися: свято жнив поступово перемістилося з літа на зиму, а свято Бога Родючості - з осені на весну. Тому виникла потреба в упорядкуванні календаря.

Діонісій Малий, скіф за походженням, зробив розрахунки для встановлення християнського свята Пасхи на багато років уперед. Підрахувавши, що 532 роки тому було затемнення Сонця, яке збігалося із весняним рівноденням, він зробив висновок, що саме в цей час „воскрес" Ісус Христос. Знаючи за легендами скільки приблизно років було Ісусу, Діонісій „встановив" рік його народження. Нині вважають, що Ісус як історична особа міг народитися ще раніше, тобто в 4-6 рр. н.ч. Хоча сама дата народження була досить умовною, проте число 532 отримано з математичних розрахунків: через кожні 28 років числа місяців випадають на ті ж самі дні тижня. Це так зване „Коло Сонця". Через кожні 19 років повторюються всі фази місяця - вони випадають на ті ж самі числа місяця. Це називається „Колом Місяця".

Слід зауважити, що Діонісій Малий не сподівався на таке довге життя свого календаря. Він створив його тільки для розрахунку Пасхалії. Напевно, про календар скіфа-мудреця забули б назавжди, якби в VIII столітті на нього не натрапив один із англійських монахів, який вирішив відновити літочислення від Різдва Христового.

У церковній літературі перша офіційна згадка про Різдво Христове з'явилася у 742 р., хоча до переходу на нове літочислення було ще дуже далеко. Лише з XV століття всі папські документи мали два паралельні типи датування: від „Створення світу" і від „Різдва Христового".

На Русі існувала система літочислення від „Створення світу", а час від „Різдва Христового" запроваджено в Україні, як і в Російській імперії, після Указу Петра I - лише в 1699р. Це за українським літочисленням був 7208 р. Отже, різниця між цими календарями становить 5508 років.

Складність розрахунків історичних дат для України полягає ще й у тому, що з 988 р. Новий рік починався у б березні, а з 1942 р. - з 1 вересня. Ці дві системи існували паралельно. У 1582 р. почали Новий рік відзначати 1 вересня. Тому задля переведення літописної дати на сучасний календар потрібно:

1. за березневого обчислення часу, тобто до 1492 р. для подій, які відбулися з березня до січня, відняти число 5507, бо березневе обчислення відстає від січневого на 2 місяці;

2. за вересневого обчислення подій, тобто після 1492 р., які відбувалися з січня до серпня, віднімається 5508;

3. коли йдеться про події з вересня до грудня, віднімається 5509.

Прийнявши християнство, Україна взяла календар із Візантії. Він був прийнятий Юлієм Цезарем у 46 р. до н. ч., тому зветься Юліанським. У ньому рік складається з 365 днів і 6 годин. Це перевершує астрономічний рік на 11 хвилин і 14 секунд. Ця розбіжність щороку збільшується. У 1582 році папа Григорій XIII реформував цей календар і новий стиль отримав назву Григоріанського. Українці довго дотримувалися Юліанського календаря (старого стилю), хоча було кілька спроб запровадження нового стилю, який уже вживався у католицькому світі: в 1773, 1798, 1812 - за панування Польщі та Австрії, але ці спроби були невдалими.

У Росії новий стиль було прийнято лише за радянської влади після відділення церкви від держави: за 31 січня 1918 року настало 14 лютого (таким чином було викинуто з календаря вже зайві 13 днів). У нас в Україні Григоріанське літочислення було введене Центральною Радою 1 березня 1918 р. для цивільного вжитку, а в церковному житті залишилося старе літочислення, яке нині відстає від астрономічного на 13 днів.

Але при обчисленні історичних дат слід враховувати, що в XVII ст. Ця різниця становила 10 днів, у XVIII - 11 днів, а в XIXст. - 12 днів (бо за кожні 128 років набігає один день). Так, наприклад, Переяславська Рада за літописом, відбулася 8 січня 1654 року. За сучасним календарем це відповідатиме 18 січня. Тарас Шевченко народився 25 лютого 1814 року, отже, за новим стилем (+12 днів), тобто 9 березня.

Як бачимо різниця між календарем церковним і громадянським буде збільшуватися і надалі. В XX столітті були спроби реформувати календар. Такі реформи формували Д.І. Менделєєв і Д.А. Тімірязєв, які розробили проект єдиного всесвітнього календаря, але цей, так званий, Новоюліанський календар не був прийнятий.

У 1923 р. був створений Міжнародний комітет для спрощення календаря при Лізі Націй, куди надійшло близько 200 різних проектів. Один із них пропонував ділити рік на 4 квартали (всього 364 дні), а днем без числа вважати днем Нового року. У високосному ж році додавати ще один день влітку, як свято Миру. В такому календарі мали б зберігатися дні тижня (кожного року однакові) з днями місяця. Проте цей проект був відхилений саме з релігійних міркувань, бо пересування неділі не буде збігатися з християнським святом Пасхи.

І це, безперечно, добре й тим релігіям, які стоять на природних засадах. Адже з усієї складної історії календаря чи не найточнішими є дні тижня, які залишилися незмінними з глибин віків, і тому вони - найцінніші знання наших предків про зв'язок небесних світил із життям людини, бо несуть інформацію про справжній стан космосу в певний день і певний час, вказують коли і що слід або не слід робити, аби перебувати в гармонії з природою. Недарма до нашого часу зберігся стародавній прокльон, який для наших сучасників перетворився на незрозумілу приказку: "Щоб ти забув який сьогодні день" - казали тому, хто не дотримувався звичаїв, забував про щоденні ритуали, пов'язані з днями тижня.

Що ж треба знати про тиждень, щоб бути в ладу з космосом?

На українських землях Трипільської доби існував 7-денний тиждень, який був поширений серед всіх пелагів аж до Малої Азії, а також у єгипетських жерців. Щоправда, деякі народи (греки, римляни) робили спроби впровадження 5-ти, 6-ти, 8-ми, 10-ти, і навіть 20-ти денного тижня, але зрештою вони повернулися до природного 7-ми денного тижня.

За сім днів відбувається збільшення фази місяця від тоненького серпа (Молодика) до першої чверті; ще за сім днів - від першої чверті до повного місяця (Повні); ще за сім - зменшення до останньої чверті; і, нарешті, ще за сім днів місяць "старіє" зовсім. Цей видимий для людини процес відбувається за 28 діб, хоча астрономічно повна зміна фаз місяця завершується за 29,53 доби.

Семиденний тиждень добре узгоджується з психофізичними ритмами людського організму. Відомо, що магнітні поля Сонця, Місяця, Землі, як і інших планет, змінюються залежно від їхнього положення в просторі. А зміна магнітного поля одного тіла завжди викликає зміну магнітного поля самого середовища. Тому спостерігаються зміни в життєдіяльності людей, тварин, рослин: змінюється самопочуття, настрій, активність, підвищується або понижується тиск тощо.

Тиждень на стародавніх малюнках зображали у вигляді семипроменевої зірки. Число сім стало священним: 7 кольорів веселки, 7 чудес світу, 7нот, 7струн на лірі Орфея.

Пелаги помітили, що на небосхилі, окрім нерухомих сузір'їв є 7 зірок, якір ухаються („блукають")по небу. Ці зірки обожнювалися, бо кожна з них керує своєю годиною. Першій годині неділі покровительствує Сонце. Далі на кожну годину дня впливають планети в такому порядку:2 год. - Венера, 3 год. - Меркурій, 4год.- Місяць, 5 год. - Сатурн, 6 год. - Юпітер, 7 год. - Марс. Далі повторюється в тому ж порядку: 8 год. - Сонце, 9 год. - Венера і т.д. Доба неділі закінчується годиною Меркурія (24 год.). Отже, понеділок починається годиною Місяця, тому він присвячений Місяцю. Так кожен день отримав свого покровителя-охоронця.

Давайте розглянемо дні тижня з їхніми планетами-охоронцями, як їх уявляли наші предки.

Неділя перебуває під знаком Сонця вірили, що людина, яка народилася в неділю, буде щаслива, гарна, здорова. Волхви могли, знаючи точно годину народження дитини, передбачити її вдачу, пророкувати її майбутнє. Головними богами неділі вважалися Дажбог, знаком якого є сонячне колесо, і Сварог, знаком якого є Сварга.

Ці символи можна знайти серед найстародавніших орнаментів пелагів, трипільців, троянців, скіфів. Сварга (санскритське svarga) означає "найвище небо Богів", "той, хто рухає небо".

Понеділок присвячений Місяцю, який розпочинає цей день. Місяця уявляли світловолосим юнаком, струнким, блідолицим. Оскільки місяць час від часу змінює свій вигляд, він вважається непостійним і тому починати щось важливе в понеділок не наважувалися, бо буде невдача. Головним богом понеділка, можливо, був Хорс.

Вівторок. Планета-охоронець - Марс (Арес). Вівторок в українців завжди вважався легким днем, щасливим. Назву свою отримав від „вторий" - другий день тижня. Це також чоловічий день. Праукраїнська назва планети Арес, або Арей, - захисник воїнів. Головним воїном вівторка вважається Симаргл.

Середа, або як казали в давнину, "третійник" знаходиться у середині тижня. Їй покровительствує Меркурій (Єремис), який вважався посланцем богів, захисником мандрівників, торгівлі, мистецтва тощо. За давньоукраїнськими звичаями, цей день присвячували богині Дані. Це жіночий день. Можна робити все на городі , в хаті: прати, ткати, шити. Головним богом середи вважається Велес.

Четвер розпочинається годиною Юпітера - найбільшої планети Сонячної системи. У всіх слов'ян це був день Перуна - він найголовніший бог четверга. Саме в четвер йому приносили жертви біля священних дубів;мужчини-воїни просили охоронити в бою, дати силу, відвагу, чоловічу снагу. Назва дня походить від "четвертий".

П'ятниця названа від "п'ятий", їй покровительствує Венера (Афродіта). Це цілком жіночий день. У слов'ян він пов'язаний з Мокшею, яку надзвичайно шанують українці, бо вона є покровителькою шлюбу, богинею роду, хранителькою домашнього вогнища.

Субота - жіночий день, її захисником є Сатурн, або Кронос, який вважається богом Часу, охоронцем посівів, плодючості.

Отже, дні тижня залишилися незмінними з глибин віків, тому вони - найцінніші знання наших предків про зв'язок небесних світил з життям людини. І ми повинні не забувати і шанувати традиції наших предків.

Перша спроба реформувати древній єгипетський календар була зроблена ще задовго до Юлія Цезаря Птолемеєм III Евергетом, який у своєму відомому «Канопському декреті» (238 року до н. е.) вперше ввів поняття високосного року, вирівнюючи тим самим помилку в 1 добу, що набігає за 4 роки. Таким чином, кожен четвертий рік став дорівнювати 366 добам. Реформа ця не мала успіху, занадто сильними були древні традиції. Тільки в епоху Римського панування Великий рік Сотіса перестав існувати як реальна календарно-астрономічна міра. Гай Юлій Цезар з допомогою відомого александрійського астронома Созигена замінив римський календар реформованим єгипетським календарем «Канопського декрету». У 46 році до н. е. Рим з усіма володіннями перейшов на новий календарний відлік, який отримав з тих пір назву юліанського літочислення. Саме цей календар ввійшов в основу історії християнської культури.

Юліанський календар виявився недостатньо точним і давав помилку на 1 день за 128 років.

Вже в перші століття становлення християнства робилися спроби перекинути хронологічний міст між сучасністю і священними подіями, описаними в Біблії. У результаті проведених підрахунків виникло близько 200 різних варіантів ери «від створення світу», чи «від Адама», в яких період часу від створення світу до Різдва Христового нараховував від 3483 до 6984 років. Найбільшого поширення набули три так звані світові ери:

александрійська (вихідна точка — 5501 рік, фактично 5493 рік до н. е.),

антіохійська (5969 рік до н. е.);

візантійська.

У VI столітті у Візантії почала використовуватися світова ера з початком від 1 березня 5508 року до н. е. Відлік часу в ній вівся від Адама, який, виходячи з біблійних писань, був створений у п'ятницю 1 березня 1 року даної ери. Виходячи з того, що це відбулося в середині шостого дня творіння, за аналогією було прийнято вважати, що Ісус народився в середині шостого тисячоліття, бо «в Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день (2 Петро. 3, 8)».

Юліанський Календар — запровадив починаючи із 1 січня 45 р. до н. е. Юлій Цезар наприкінці 46 до н. е. Спираючись на поради грецького астронома Созігена (Sosigenes) та щоб добитися того, аби певні астрономічні події на зразок весняного та осіннього рівнодення відбувалися щороку в певний цілком визначений день, Цезар узгодив тривалість року із сонячним календарем, тобто встановив її рівною 365 із чвертю дня (365.25). Четвертинки дня враховувалися так: кожного четвертого року до календаря додавався ще один день, і тривалість місяця лютого ставала не 29, а 30 днів.

Свого часу Гай Юлій Цезар пожартував: «Римляни завжди перемагають, але ніколи не знають, коли це трапилося».

Ім'я Цезаря вшановано в латинській назві сьомого місяця (тодішнього п'ятого) — Julius. Пізніше, Октавіан Август виправив конструкцію високосного року, і восьмий місяць на його честь названо Augustus. А щоб не осоромитися перед імператором-попередником, місяць серпень Augustus також отримав 31-й день, який взяли з кінця року — 29/30 лютого. Таким чином лютий вкоротився й став тривати 28 днів звичайного року й 29 високосного.

Але юліанський рік тривалістю в 365 днів і 6 годин довший за істинний сонячний рік (365.2422 днів, або 365 днів, 5 годин, 48 хвилин і 46 секунд) на 11 хвилин 14 секунд. Різниця складає близько 0.0078 дня за рік або близько одного дня за 128 років. За півтора тисячоліття календар знову відставав на десять днів. Що й стало причиною введення в 1582 році Григоріанського календаря.

Григоріа́нський календа́р — календар, впроваджений в ужиток 4 жовтня 1582 року Папою Римським Григорієм XIII, і прийнятий у світі як міжнародний стандарт. Статус стандарту григоріанського календаря затверджено ISO 8601. Григоріанський календар заступив юліанський.

Календар ділить час на календарні роки тривалістю 365 або 366 днів. Роки тривалістю 365 днів називають звичайними, а роки тривалістю 366 днів — високосними. Високосним є кожен четвертий рік, за винятком років, порядковий номер яких ділиться без остачі на 100, але не ділиться без остачі на 400. Таким чином, увесь час поділено на цикли тривалістю 400 років. Середня тривалість року в григоріанському календарі складає 365,2425 днів або 365 днів 5 годин 49 хвилин і 12 секунд.

Кожен рік ділиться на 12 місяців із різною кількістю днів. Місяць лютий може тривати 28 днів у звичайні роки, і 29 днів у високосні роки. За початок календарного року вважають дату 1 січня.

У 1582 році весняне рівнодення за юліанським календарем змістилося назад на (1582—325) / 128 = 10 днів. Через важливість цього свята для християнського світу католицька церква була переконана в необхідності календарної реформи, яка пройшла у 1582 році за Папи Григорія XIII. Усім християнам Папа велів вважати 5 жовтня 1582 року 15 жовтня. Календар став іменуватися григоріанським.

У григоріанському календарі початком відліку вважається рік народження Ісуса Христа (свого часу його неправильно визначили), дати обчислюються назад (до нової ери) і вперед (нової ери). Період між повними фазами Місяця у природі дорівнює 29,5 добам, але західний календар використовує календарний місяць з 30 або 31 днем (лише в лютому 28), загалом — 365 днів. Оскільки рік триває приблизно на 6 годин більше, то раз на чотири роки до лютого додається один додатковий день (високосний рік).

Реформа календаря мала за мету ліквідувати помилку в обчисленні дат: з моменту впровадження юліанського календаря до 16 століття «набігла» різниця в 10 днів порівняно з астрономічною датою. Як наслідок, календарна дата весняного сонцестояння, важливого для визначення дати релігійних свят, зміщувалася. Згідно з нововведенням папи, одразу ж після 4 жовтня 1582 року настало 15 жовтня. Цього дня в Італії, Франції, Іспанії, Португалії та Речі Посполитій прийнято григоріанський календар — попередні десять днів були вилучені з календаря.

1583 року Григорій XIII направив Константинопольському Патріарху Ієремії II посольство з пропозицією перейти на новий календар. Наприкінці 1583 року на соборі в Константинополі пропозицію відкинуто як невідповідну канонічним правилам святкування Великодня.

В Українській Народній Республіці григоріанський календар запроваджено з 16 лютого 1918 року, цей день став вважатися 1 березня 1918 року. Закон про це ухвалено 12 лютого 1918 року (за старим стилем) на засіданні Малої ради в Коростені.

У Росії григоріанський календар запровадив 1918 року декрет Раднаркому, згідно з яким після 31 січня 1918 року слідувало 14 лютого 1918 року. Російська православна церква і деякі інші православні церкви не прийняли григоріанський календар, тож і далі послуговуються юліанським календарем.

На григоріанський календар Російська імперія перейшла лише в 1918 році — майже через 350 років пізніше Європи. Була введена поправка в 13 діб: після 31 січня 1918 відразу настало 14 лютого. Але православна церква й досі відзначає свої свята за юліанським календарем, саме тому Різдво святкують не 25 грудня, а 7 січня. У 2100 році, якщо церква не перейде на Григоріанський календар, різниця зросте до 14 днів і Різдво почнуть святкувати 8 січня.

№ 60. Революція мейозі і проблеми модернізації Японії в к 19 ст – на початку 20

У другій половині XIX ст. почалася масова колонізація регіонів Тихого океану. Після «опіумних війн» відбулося насильницьке відкриття Китаю для європейської колонізації. Могутнім конкурентом європейців у цьому регіоні стали США. їхні дешеві та якісні товари витісняли європейські.

У 1853 р. біля берегів Японії з'явився американський флот і загрозою бойових дій змусив японські власті відкрити для торгівлі свої порти. Одночасно з такими ж вимогами виступили Англія та Росія.

Проникнення європейців та американців до Японії підірвало авторитет традиційної влади сьогуна, який спирався на князів-землевласників. У 1866 р. помер сьогун Ємоті, який уособлював світську владу, а 1867 р. — імператор (мікадо) Комей, який репрезентував владу релігійну. У країні спалахнула боротьба за владу. Нового імператора Міцухіто підтримували самураї півдня Японії, городяни, селяни.

У січні 1868 р. війська імператора, що мали європейську зброю, розгромили війська сьогуна, а в травні вступили до столиці сьогуна Токіо (Едо). Так імператор об'єднав світську й духовну владу. Роки його правління (до 1912р.) отримали назву Мейдзи («освічене правління»).

Переворот Мейдзи започаткував радикальні соціальні, політичні та економічні зміни в японському суспільстві. Відбулася швидка модернізація країни на основі застосування іноземного досвіду з урахуванням національних традицій, було створено могутній промисловий потенціал із необхідними для цього нововведеннями у політичних інститутах, правових нормах і т. д.

Реставрація Мейдзі ( яп. 明治 维新 Мейдзі Ісин ? ) , Відома також як Мейдзі Ісин і Революція Мейдзі, - низка подій, яка призвела до значних змін в японській політичній і соціальній структурі. Чотирирічний період з 1866 по 1869 рр., що включає в себе останні роки періоду Едо і початок періоду Мейдзі. Реставрація Мейдзі була прямим наслідком відкриття Японії для Західних країн, що стався після прибуття " чорних кораблів " коммодора Метью Перрі.

В 1866 сформувався альянс між Сайго Такаморі, лідером князівства Сацума, і Кідо Такаесі, лідером князівства Тесю, що поклав початок реставрації Мейдзі. Два цих лідера підтримували імператора. Раніше провінції цих двох кланів ворогували один з одним. Їх альянс був організований за допомогою Сакамото реми, з метою повалення правління сьогунату Токугава ( бакуфу) і відновлення імператорської влади.

Правління уряду бакуфу підійшло до свого офіційного кінця 9 листопада 1867, коли 15-й сегун з роду Токугава, Токугава Есинобу, "передав свої повноваження до розпорядження Імператора" і через 10 днів після цього подав у відставку. Фактично, це і було "реставрацією" (Тайсей Хокан) імператорського правління, хоча у Есинобу залишилася значна влада.

Незабаром після цього, в січні 1868 почалася Війна Босини, (війна року Дракона). У битві при Тоба-Фусімі армія князівств Сацума і Тесю здобула перемогу над армією колишнього сьогуна, що дозволило імператору позбавити Есинобу всієї влади. Війна закінчилася в травні 1869 облогою форту Хакодате на острові Хоккайдо. Поразка армій колишнього сьогуна, очолюваних Хідзікатой Тосідзо, поклало край періоду реставрації Мейдзі, з усіма викликами влади та правлінню імператора було покінчено.

Лідери реставрації Мейдзі проголосили, що їх дії привели до відновлення імператорського правління в Японії. Фактично це було не так. Влада просто перейшла від уряду сегуната Токугава до нової олігархії дайме, що здобули над ним перемогу. Головним чином, ці нові олігархи відбувалися з провінцій Сацума ( Окубо Тосіміті і Сайго Такаморі), і Тесю ( Іто Хиробуми, Ямагата Арітомо і Кідо Коін).

1. Хід подій

1.1. Громадянська війна

Після повернення сегуном Токугава Есинобу державної влади Імператору, в Японії було сформовано новий уряд. 3 січня 1868 він проголосив указ про реставрацію прямого Імператорського правління. Згідно з цим документом сьогунат Токугава ліквідовувався, а управління державою переходило в руки Імператора і його уряду. На нарадах цього уряду було прийнято рішення позбавити екс-сьогуна всіх рангів, титулів і більшої частини землеволодінь. Проти цього рішення виступили прихильники ліквідованого сьогунату. Японія виявилася розколотою на два табори і вступила в громадянську війну. За японською традицією 1868 іменувався "роком війни земляного дракона" - війною Босини.

Наприкінці січня прихильники колишнього сьогунату спробували захопити Кіото і відновити свою владу в країні. 27 - 30 січня 1868 в битві при Тоба-Фусімі їх розбило нечисленне, але модернізоване військо Імператорського уряду. Останній оголосив екс-сьогуна ворогом трону і повів свою армію на схід до міста Едо, основною цитаделі сьогунату. 3 травня 1868 Імператорські сили отримали її без бою. Протягом літа-осені вони воювали в Північній Японії проти Північного союзу, що виступав на стороні сьогунату. Він був розбитий в листопаді того ж року з падінням замку Айдзу-Вакамацу. 27 червня 1869 перед урядовими військами капітулювали загони самопроголошеної республіки Едзо на чолі з Еномото Момосе, які оборонялися в пятібастіонной фортеці міста Хакодате на острові Хоккайдо. Таким чином за півтора року Імператорська уряд зміг придушити опозицію збройним шляхом і об'єднати Японію під своєю владою.