1921 По 1928 рік. Поштовхом до запровадження цієї політики стали рішення X з'їзду ркп(б) у березні 1921 року.

Неп передбачав систему заходів, спрямованих на використання "в інтересах будівництва соціалізму" товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. Найважливішими з них були: зміна продрозкладки продовольчим податком; денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, допуск приватного капіталу, заохочення іноземних концесій (у 1921 р. орендувалось понад 5200 підприємств); відмова від натуралізації господарських відносин і запровадження вільної торгівлі (на території УСРР діяло біля 75 тис. приватних торгових закладів); нормалізація фінансової системи (відновлено у повному обсязі грошовий обіг, банки, кредитні установи, проведено грошову реформу 1922-1924 pp., яка зупинила шалену інфляцію; децентралізація керівництва промисловістю.

Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом. Посуха, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни та непомірні реквізиції призвели до голоду 1921-1923 pp. На відміну від аналогічної ситуації в 30-х роках, уряд РСФРР не приховував голоду і мобілізував внутрішні та міжнародні зусилля для його подолання. Однак допомога надавалася лише голодуючим Поволжя. Голод в Україні протягом довгого часу замовчувався, а вагони з продовольством із Київщини та Полтавщини посилали за тисячі кілометрів у Росію, замість того, щоб відправити їх у південні губернії України, де теж лютував голод. Тільки навесні 1922 p., коли люди вмирали вже цілими селами, почали допомагати, але кілька сотень тисяч жителів врятувати вже не вдалося.

Незважаючи на всі труднощі, нова економічна політика мала успіх. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом. Неп дав змогу здійснити те, чого раніше не вдалося досягти силою зброї — ліквідувати повстанський рух. Селяни змирилися з новою владою і почали відвертатися від повстанців. Нестор Махно, втративши соціальну опору, у серпні 1921 р. з кількома десятками вірних соратників прорвався в Румунію. Остання спроба прибічників С. Петлюри підняти антибільшовицьке повстання в Україні (рейд Тютюнника з Польщі) в листопаді 1921 р. закінчилася крахом: загін Тютюнника був ущент розгромлений кіннотою Г. Котовського під містечком Базар на Житомирщині.

Хоч земля згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. залишалася державною власністю, вона передавалася в приватне користування або в оренду селянам. Звільнившись від страху реквізиції, селянські господарства швидко відновили свою продуктивність. У 1925-1926 pp. виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Тоді ж був в основному відновлений обсяг промислового виробництва. Головною формою організації промисловості стали трести — об'єднання підприємств за галузевою, територіальною або мішаною ознаками. У своїй діяльності трести були самостійними.

Усі ці заходи втілювались не завжди послідовно і повно, оскільки значні сили в партії і тодішньому суспільстві вбачали в них "повернення до капіталізму". Але більшість населення підтримувала неп, адже було забезпечено поліпшення умов життя робітників і селян. Правлячий режим досягнув політичної стабілізації в суспільстві.

Фінансова реформа. Дійсно, якщо говорити про неп, то тут відбулася зміна погляду на соціалізм. Не ламати треба було капіталізм далі, а оживлювати його. Ліквідація товарно-грошових відносин не виправдала себе, а привела до "талонної" системи натуроплати. Тому для успіху непу, а це означало відродження економіки, треба було відновити товарно-грошові стосунки, тобто ринок та закони попиту і пропозиції.

Адже для державного регулювання товарно-ринкових стосунків потрібен був важіль. Ним став твердий, забезпечений золотом карбованець. Наркомфін Г.Я. Сокольников здійснив дуже складну фінансову реформу, досвід якої й досі вивчають на Заході. В основі її лежала ідея паралельних грошей — старих "совзнаков" і твердих золотих червінців (співвідношення обміну — один червінець на 60 тис. "совзнаков"), причому деякий час ці "паралельні гроші" були однаково в ходу. Врешті-решт червінець повністю витіснив "совзнаки".

На лютий 1924 р. були випущені також паперові гроші.

Неп в значній мірі полегшив країні прорив економічної блокади, вихід на міжнародні ринки, дипломатичне визнання. Американське агентство ЮПІ повідомляло, що в 1925 р. червонці коту валися на валютних біржах вище будь-якої європейської валюти.

Стабільні фінанси дали можливість СРСР помітно збільшити зовнішньоторговельний оборот. В 1924-1926 pp. Радянський Союз був головним експортером зерна, масла, олії, льону та інших сільськогосподарських продуктів в Європу. Уряд серйозно ставив перед Заходом питання про кредити для закупок промислового обладнання. Правда, тоді такої необхідності в кредитах, як зараз, ми не мали. Навпаки, неп вже в 1924 р. дозволив накопичити 100 млн. інвалютних крб.

Реформа управління. Управлінська реформа розділила партійну, державну та господарську влади в країні. Були визначені нові структури і статут державних промислових підприємств (трести) і державної торгівлі (синдикати). Вони мали велику самостійність. Заборонялось втручатись в їх діяльність. Регулював все ринок. Адміністративно управлялась тільки воєнна промисловість. Виникли гігантські об'єднання в Україні, такі, як "Південьсталь" (100 тис. робітників і 7 тис. службовців), "Донвугілля" та ін. Замість попередніх 70 наркоматів залишилось з десяток загальносоюзних.

В 1928 р. на долю синдикатів припадало 80-90% товарообороту промислової продукції. Відновилась чисельність робітничого класу і підвищилась продуктивність праці. Та не було ще ліквідоване безробіття. Правда, Сталін якраз ліквідацію безробіття ставив собі в заслугу після 1929 р.

Однак він ніколи не згадував про те, що навіть скромна допомога по безробіттю (27 крб. 56 коп. на місяць) давала можливість робітникові за непу купити два демісезонних пальта, а при повній зайнятості 1930— 1935 pp. й на втричі більшу зарплату купити навіть їжу буде ніде: все давалось по картках, або через розподілювачі. А до 1917 р. карткової системи в межах України не було...

Один із сучасників непу (а сьогодні — і наш з вами) молодий тоді петербуржець Василь Леонтьев, який в 20-х роках виїхав з країни, з роками став всесвітньовідомим економістом. Так от, в основу своїх прогнозів в економіці він поклав ленінську модель державного регулювання економічного розвитку країн Сходу і Заходу. За це йому в 1973 р. була присуджена Нобелівська премія. А про сьогодні він так сказав: "Фактор зацікавленості, ось що надзвичайно важливо, щоб люди добре працювали. Про це знав Ленін, коли вводив неп. Треба задіяти ринковий механізм".

Після смерті Леніна склалася парадоксальна ситуація: життя продовжувалося, неп робив успіхи, а лідери партії, її вожді і теоретики сперечалися про шляхи дальшого розвитку світової революції. Робили вони це в основному на конгресах Комінтерну— V-му в 1924 і

VI-му — в 1928 pp., а також на Пленумах ЦК ВКП(б). Сьогодні всі ці суперечки нагадують диспути середньовічних схоластів про кількість чортів на вістрі голки. Та за ними тим не менш таїлись і серйозні проблеми — рівень здатності не тільки партійної інтелігенції, але й всієї партії очолити неп як принципово новий шлях до соціалізму.

Нова економічна політика не влаштовувала працівників партійного апарату. В результаті розподілу влади в країні партапарат був позбавлений можливості впливати на ринкову економіку непу, тому росло неприйняття ленінської моделі соціалізму.

В апараті зберігся "талонний" режим. Посилаючись на те, що партмаксимум (заробітна плата, яка тоді складала від 125 до 200 крб.) не дозволяє працівникам апарату купувати продукти й промтовари на ринку (кваліфікований робітник, наприклад електромонтер, заробляв до 300 крб. на місяць), Сталін добився збереження для партверхівки режиму "воєнного комунізму": її забезпечення йшло через Управління справами ЦК ВКП(б) у вигляді пайків, дач, санаторіїв і т. ін. Тобто, вся країна жила за законами непу, а партапарат — "воєнного комунізму".

У відповідності з цим ліпилися, як кажуть, і люди з зарані заданими якостями. Вони повинні були бути чесними перед державою, але не зобов'язані були бути порядними перед близькими, рідними. Вони не повинні були боятися смерті (будучи при цьому життєрадісними), вони повинні були відчувати відразу до свободи (підтвердивши слова персонажу з "Великого інквізитора" Достоєвського про те, що немає нічого для людини більш тяжкого, ніж тягар свободи, і того люди возвеличать, хто їх від цього тягаря звільнить).

У всьому прямота й лаконізм — короткий курс по політграмоті, філософії, історії. Біда ж в тому, що занадто багатьох влаштовувала ця портативна доступна премудрість.

№ 29. Україна в період наростання застійних явищ (1965 -1985 рр.)

У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його у суб'єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії

і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Л.Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми консервативними поглядами й відданістю існуючій системі.

У1965-1966 рр. брежнєвське керівництво розгорнуло підготовлену ще за Хрущова економічну реформу. Однак, після короткотривалого піднесення у період 8-ї п'ятирічки (1966-1970 рр.), наступив етап сповільненого, затухаючого економічного розвитку. Тенденція до застою проявилася і в Україні: середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи зростання продуктивності праці і відповідно, темпи приросту реальних доходів на душу населення зменшилися у республіці більше, ніж вдвічі. Незадовільно й неякісно вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо.

Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей, експортом сировини і "нафтодоларами". Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. Завдяки брежнєвському "стабілізаційному" курсу, в СРСР законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, відставання темпів науково-технічного прогресу, неспроможність колгоспно-радгоспної системи, неефективне використання природних і людських ресурсів, виснаження родовищ і земель, висока частка важкої ручної і жіночої праці, господарська незацікавленість, диктат партійних і відомчих інстанцій, погіршення екологічної й демографічної ситуації, незадовільні умови праці, культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів і довжелезні черги, залишковий принцип фінансування освіти, науки, культури і медицини, загострення житлової і продовольчої проблеми тощо.

За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву 1967 р. зробити висновок про побудову в СРСР "розвинутого соціалізму". У 1977 р. була прийнята чергова (четверта за рахунком), "найдемократичніша" у світі брежнєвська Конституція. Уній юридично закріплювалася державно-партій на монополія КП РС як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства. Розпочинаючи із 1968 р., коли радянські війська здійснили інтервенцію у

Чехословаччину, поступово відбувся тихий поворот до неосталінізму й антигуманізму. В СРСР руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети, громадські організації та об'єднай

ня відігравали лише декларативну й декоративну роль. Із зміцненням режиму політичного самодержавства скорочувалась гласність, ігнорувалися права людини, зростав бюрократично-управлінський апарат (до 18 млн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень; повсюдно панував культ "сірості", лицемірства, кар'єризму й пристосуванства. Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв, а для народу видимість зовнішнього благополуччя. Занепадала суспільна мораль, зростали алкоголізм і наркоманія, втрачалися перспективи. Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нового радянського керівництва не спромоглися створити.

Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами й преміями, загальне кризове становище спробував врятувати Ю.Андропов (1982-1984 рр.), у минулому керівник КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди Л.Черненко (1984-1985 рр.) усе повернув на свої місця.

Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х - 1980-хрр. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т.зв. "базові галузі" -вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад 50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства.

У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: її територія набагато інтенсивніше (приблизно у 10 разів) забруднювалася відходами, в багатьох місцях виникли зони екологічної небезпеки, особливо потерпало населення крупних міських центрів. 53% працюючих було зайнято у галузях із шкідливими для здоров'я умовами праці.

Нераціональність і безперспективність економічної системи зумовили не тільки екологічні, але й соціальні проблеми і мали далекоглядні політичні наслідки. Наприклад, в Україні частка галузей групи "Б" (легка й харчова промисловість) не досягала навіть 1/3 загального обсягу валової продукції, а у розвинутих країнах цей показник становить приблизно 2/3. Хронічне відставання галузей легкої й харчової промисловості та сфери обслуговування призводило не тільки до дефіциту якісних споживчих товарів і послуг, але й до значної й постійної залежності України від імпортних поставок. Республіка назавжди прив'язувалась до загальносоюзного (насамперед, російського) економічного комплексу.

Надзвичайно високою була частка старих підприємств та основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості зріс до 43%, середній вік устаткування становив 28 років, модернізація проводилась дуже повільно. За темпами зростання основних виробничих фондів УРСР займала останнє місце у Радянському Союзі.

Негативні процеси відбувалися в аграрному секторі. Україна забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 44% - соняшнику, 36% - плодів та ягід, 30% - овочів, понад 20% - масла, м'яса, сиру тощо. Але динаміка росту була невтішною.

Протягом 1960-х- першої половини 1980-х рр. капіталовкладення в агрокомплекс зросли втричі і становили понад 100 млрд. крб. Однак, якщо у 2-й половині 1970-х років середньорічний приріст аграрної продукції становив 1,5%, то у 1-й половині 1980-х років - тільки 0,5%. Валовий обсяг продукції рослинництва збільшився лише у 1,5, у т.ч. зернових - в 1,3 рази. Поголів'я корів зросло лише на 13%, а річний надій молока від однієї корови становив у середньому 2570 кг (на Заході - 5-6 тис). Займаючи всього лише 5-6% сільськогосподарських угідь, присадибні ділянки селян давали приблизно 30% м'яса, 25% молока, майже 40% картоплі.

16 млрд. крб. вклали у меліорацію земель та разом із позитивними, отримали і негативні результати: ґрунти заслонювались, знижувався рівень вод. утворювалися тріщини, поширювалися ерозійні процеси і втрачалися родючі ґрунти. Загинули придніпровські чорноземи, посівні площі скоротилися на 1,1 млн. га.

До 1985 р. природний газ отримали тільки 5% сільських населених пунктів. Понад 4,5 млн. селян виїхали до міста, із карти України зникло більше 1,5 тис. т.зв. "неперспективних" сіл. В цілому за темпами зростання промислової і афарної продукції та національного доходу Україна займала передостанні місця в СРСР.

Негаразди все більше проявлялися у галузі освіти та науки, хоча кількісні показники весь час зростали. Протягом 1966-1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов'язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніжу 5 разів збільшилася кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики (у 1973 р. українською мовою вийшла унікальна двотомна " Енциклопедія кібернетики"), ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів.

В УРСР працювали багато визначних вчених та педагогів. Однак їх діяльність часто сковувалась адміністративно-командними методами управління і партійним диктатом. Наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними.

Відставання від цивілізованого світу найпомітніше проявилося у соціально-побутовій, культурній і гуманітарній сферах. їх надмірна заідеологізованість призвела до формування фальшивих ідеалів, ігнорування загальнолюдських цінностей та норм морального й національного виховання. Гіперболізація т.зв. "класового підходу" і "соціалістичного" реалізму, формалізм у вирішенні національно-релігійних проблем створювали духовний вакуум, розривали зв'язок минулих і наступних поколінь. Жорстоко переслідувалися неформальні об'єднання та будь-які інші спроби вийти за межі установлених комуністичною владою догм і стереотипів.

В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); приблизно у 2 рази зросла чисельність робітників і службовців, натомість колгоспників стало удвічі менше. У декілька разів підвищився освітній рівень, але позитивні кількісні зміни супроводжувалися занепадом моралі, зниженням престижності інтелектуальної праці, відставанням соціальної сфери. У містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення необхідними товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким.

Протягом 1960-1970-х рр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилась народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980 р. на тисячу чоловік населення) і майже у 2 рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). За рівнем смертності УРСР у 1980-х рр. зайняла 3-є місце в СРСР. У її двох областях - Чернігівській і Сумській - кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась середня тривалість життя (з 70 до 68 років).

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959-1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 рр. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис, а росіян - на 238 тисяч чол.

Інтенсивно відбувалася новітня русифікація, яка особливо посилилася після усунення у 1972 р. П.Шелеста від влади. Першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький (1972-1989рр.) - "опора застою", прихильник повного підпорядкування України московському центру. Він активно пропагував брежнєвсько-сусловську теорію "злиття націй" і формування єдиного "радянського народу".

За гласними й негласними вказівками радянського керівництва українська мова інтенсивно витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. -лише 21,4%, тобто лише трохи більше і /5. На кіностудії ім. О. Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика "інтернаціоналізму" призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася, від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р. В Україні термін "український народ" майже не вживався, натомість говорили й писали "народ України", "трудящі УРСР" тощо.

Політична й духовна опозиція. Близько і000 людей брали участь у різних формах дисидентського руху, 80% із них представляли інтелігенцію. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики.

У 1965-1966 рр. пройшла перша хвиля арештів (І.Світличний, М і Б.Горині, В.Мороз, М.Косів та ін.). Восени 1965 р. на прем'єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" із протестом виступили І.Дзюба та В.Стус. Незабаром І.Дзюба написав працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?", у "самвидаві" з'явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола "Лихо з розуму", Є.Сверстюка "Собор у риштованні" та ін.

Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва. У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали І.Дзюба, В.Шевчук, Ліна Костенко, Г.Драч, М.Вінграновський, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус та інші, всього 139 чол. Усі вони згодом зазнали адміністративно-партійних стягнень і переслідувань. Але критичні звернення до керівництва і до редакцій центральних газет не припинялися.

На знак протесту проти придушення радянськими танками "Празької весни" 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн УПА і в'язень сталінських таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення.

У ті ж роки голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як "ідейно-шкідливий пасквільний твір", роман О.Гончара "Собор". На його захист виступила творча молодь м. Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2-5 років ув'язнення у таборах суворого режиму.

З 1970 р. у "самвидаві" почав виходити підпільний "Український вісник" (гол. ред. В. Чорновіл). За написання "самвидавчих" статей і книг їх авторів жорстко карали. Наприклад, історик

B. Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання.

У 1970 р. трагічно загинула при нез'ясованих обставинах талановита художниця А. Горська. її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер-майор Г.Алтунян та кібернетик Л .Плюш увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини.

У 1972 - 1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів - близько 100 чоловік, у тому числі, подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов, Є.Пронюк, Ю.Шухевич, C. Глузман та ін. У республіці розпочалася так звана "ера маланчукізму" - доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972 р. В.Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології). У наукових, науково-освітніх та культурних установах відбулися масові звільнення з роботи, які не обминули навіть партійних працівників. Так, із Вищої партійної школи при ЦК КПУ звільнили 3-х викладачів разом із ректором А. Чекашоком; з посад були усунуті головний редактор журналу "Комуніст України" В.Терлецький, директор інституту історії партії [.Назаренко, міністр освіти Ю.Даденков, деякі секретарі ЦК КПУ й обкомів партії, директор Інституту археології Ф.Шевченко, редактор журналу "Дніпро" Ю.Мушкетик та багато інших. Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат, письменники Б.Харчук, О.Бердник, Г.Снєгірьов, В.Некрасов та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману "Маруся Чурай" відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка "Лебеді материнства" - на 10 років.

Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П. Шелеста "Україна наша Радянська", брошури М. Киценка "Хортицяу героїці й легендах", роману І. Білика " Меч Арея", закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін.

Українська гельсінська група. Виникла у 1976 р. для сприяння виконання Гельсінських угод на чолі з письменником М. Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал П.Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948 р.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.). Учасники групи добивалися, щоб права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала повноцінний державний статус.

Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон декількох учасників, УГГ продовжувала свою діяльність аж до періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск. У 1988 р. на її базі виникла Українська Гельсінська Спілка (УГС), а у 1990 р. - Українська Республіканська партія (УРП).

Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв'язень польських та радянських тюрем, що виступив проти русифікації українського народу та "проти російської окупації на Україні".

У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора В. Івасю ка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Р. Братунь був звільнений з посади.

Наприкінці 1970-х-на початку 1980-х рр. у суспільно-культурному житті наступили деякі полегшення. У 1979 р. В.Маланчука звільнено з посади секретаря ЦК КПУ, тоді ж була знята негласна заборона надрукування опальних письменників та поетів. Розширилася й лібералізувалася тематика історичних досліджень, поліпшилася робота по збереженню пам'яток історії та культури. Партійне керівництво намагалося таким чином добитися певного компромісу з інтелігенцією, завданням якої було творення "національної за формою", але обов'язково "соціалістичної за змістом" української радянської культури.

Проте, як засвідчила практика, принципової зміни у проведенні партійно-ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу "Всесвіт" був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності.

Протягом 1984-1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях О.Тихий, В.Марченко, К.Х.Литвин та В.Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави

№ 32 державотворчі процеси

Державотворчим процесом називається процес формування і становлення основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів.

Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і, перш за все:

— будівництво власної суверенної держави;

— демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави;

— трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;

— національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;

— встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами.

Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд з цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на теперішній день реалізовані, хоча певні проблеми залишилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало з прийнятих парламентом XII (І) (1990-1994 pp.) і XIII (II) (1994-1998 pp.), XIV (III) (1998-2002 pp.), XV(IV) (2002-2006 pp.) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, котра, однак, виявилась ситуативною і нестабільною.

Чергові вибори до Верховної Ради України відбудуться у березні 2006 р.

Немало проблем у становленні і роботі виконавчої влади (вищий орган — Кабінет Міністрів України; центральні органи — міністерства, державні комітети і відомства; в областях, містах, районах — державні адміністрації). Новим явищем у діяльності КМУ стало створення коаліційного уряду на партійній основі.

Триває процес формування й утвердження судової влади, що концентрується в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів. Важливим доказом зміцнення демократичного принципу поділу влади стала роль законодавчої (ВРУ) і судової (ВСУ) під час політичної кризи 2004 р.

Главою держави є Президент України. Перший Президент незалежної України— Л. М. Кравчук (1991-1994 pp.), Л. Д. Кучма (1994-2005 рр), теперішнім Президентом України є В.Ющенко.

Концентрованим виразом процесу державного будівництва є стан справ з прийняттям нової Конституції. До 1996 р. Україна жила за підправленим основним законом зразка 1978 р. 28 червня 1996 р. — V сесія Верховної Ради України прийняла нову Конституцію України. Процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним. Проте Конституція містить положення, які потребують уточнення і зміни. Життя довело необхідність зміни і перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент — Прем'єр-міністр (Кабінет міністрів) — Верховна Рада. Всі спроби внести зміни і доповнення у 2000-2004 pp. не мали успіху. Лише 8 грудня 2004 р. під час "пакетного" голосування було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції, які вступають в силу з вересня 2005 р або січня 2006 р.

Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміцнення власних Збройних Сил. Становлення Збройних Сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р. — військову доктрину України, яка виходить з того, що Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія (розпущена у 1999 p.), частини спеціального призначення, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування ЗС у напрямку їх відповідності стандартам НАТО.

Особливостями державного будівництва в Україні є:

— становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно з завершенням процесу становлення української політичної нації, формуванням національної самосвідомості;

— тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незалежності.

Ключові дати

16 липня 1990 р. - прийняття Декларації про державний суверенітет України

24 серпня 1991 р. — прийняття Акту проголошення незалежності України

1 грудня 1991 р. - підтвердження Акту проголошення незалежності України на всеукраїнському референдумі 28 червня 1996 р. - прийняття Конституції України.

Державне будівництво незалежної України ускладнювалося відсутністю відповідної законодавчої бази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої необхідно було розробляти й приймати всі інші нормативно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р., до неї в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

Основними державотворчими подіями йпроцесами в незалежній Україні є:

• заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 р.);

• визначення правового статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства;

• прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 р.), яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину;

• прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права;

• формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 р.), яка базується на без’ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником;

• створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки;

• затвердження Верховною Радою державної символіки України (січень—лютий 1992 р.): Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла Вербицького (1815—1870 рр.) до національного гімну «Ще не вмерла Україна...», текст Павла Чубинського (1853—1884 рр.);

• створення Національного банку України, Української фондової біржі, посольств і консульств, експортно-імпортних організацій;

• формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владних інститутів;

• формування багатопартійної системи;

• розробка й прийняття нині діючої Конституції України (1996 р.) (конституційний процес триває, внесення змін до Конституції лишається актуальним питанням).

Конституційний процес

У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про державний суверенітет, створила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції.

Конституційний процес умовно поділяють на два періоди.

У перший період (1992—1994 рр.) Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради І. Плющем, з ученими-правознавцями, суддями, працівниками правоохоронних органів, народними депутатами в її складі розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них не був прийнятий. Верховна Рада дванадцятого скликання (1990—1994 рр.) намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі загальної кризи й зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їхніх повноважень. Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради (1994—1998 рр.) став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Улітку 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма, який у другому турі набрав понад 52 % голосів виборців.

У другий період (1994—1996 рр.) Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти Конституції створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Конституції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України, намагаючись прийняти Конституцію, обминувши парламент. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв’язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято. Її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.

У діючій Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою — унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демократичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. 

Першочерговою задачею незалежної України стало державне будівництво. Необхідно відразу підкреслити, що державотворчі процеси надзвичайно ускладнювалися тривалою відсутністю нової Конституції. Саме вона мала визначити принципи формування і здійснення державної влади, засади суспільного і державного устрою країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Діючою ж залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок.

Основні державотворчі події

Зупинимося далі на вузлових подіях державотворення в Україні.

Законом від 17 вересня 1991 р. назва "Українська Радянська Соціалістична Республіка" була замінена на споконвічну назву держави - "Україна".

Законом від 8 жовтня 1991 р. "Про громадянство України" визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на ЇЇ території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти цього.

У листопаді 1991 р. прийнято закон "Про Державний кордон України", яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.

Відразу ж після проголошення незалежності почалося створення законодавчої бази міжнаціональних відносин. У прийнятій Верховною Радою 1 листопада 1991 р. "Декларації прав національностей України" підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.

Наступним важливим документом став закон "Про національні меншини в Україні". Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.

Будівництво власних Збройних сил на основі закону "Про збройні сили України" від 6 грудня 1991 р. і прийнятої 19 жовтня 1993 р. воєнної доктрини України. Воєнна доктрина базується на без'ядерному статусі України, принципі розумної достатності і відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником. Це і визначає шляхи подальшого воєнного будівництва в Україні.

Створення правоохоронного органу - Служби безпеки України (СБУ), компетенція якого полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки.

У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика М.Вербицького до національного гімну "Ще не вмерла Україна").

Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українську фондову біржу.

Надзвичайно складним і тривалим виявився процес формування трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої і судової. Незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 12-го скликання (1990-1994 рр.) усіляко намагалася обмежити вплив Президента Л.Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної ради на фоні загальної кризи і зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їх повноважень.

У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради 13-го скликання (1994-1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії України Мороза. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило.

У червні-липні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Із семи кандидатів (В.Бабич, Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Лановий, Мороз, І.Плющ, П.Таланчук) перемогу здобув Л.Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.

Однак стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призвела до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами.

Питання негайного прийняття нової Конституції набуло особливої актуальності.

Конституційний процес

З огляду на доленосність прийняття нової Конституції необхідно проаналізувати хід конституційного процесу в Україні. Він виявився суперечливим, складним і надзвичайно тривалим (із республік колишнього СРСР Україна прийняла свою Конституцію останньою).

Леонід Кучма

Основні віхи конституційного процесу відображає наведена схема.

Конституція України

Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України. Наша країна реально стала невід'ємною частиною європейського і світового співтовариства. У Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, за державним устроєм - унітарною, тобто єдиною, соборною державою.

Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідають загальновизнаним демократичним стандартам, закріпленим міжнародно-правовими актами. Відповідно до Основного закону, утвердження і забезпечення прав і свобод є пріоритетним напрямом діяльності держави.

З прийняттям Конституції завершилося остаточне формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є Президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав та свобод людини і громадянина. Єдиним органом законодавчої влади є парламент - Верховна Рада. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет міністрів. Органами державної влади на місцях є обласні, районні, а також у містах Києві та Севастополі відповідні державні адміністрації.

Конституція визнає і гарантує місцеве самоврядування, яке здійснюється як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські, районні та обласні ради.

Таким чином, за роки незалежності в Україні здійснено суттєві політичні перетворення державотворчого характеру. В історично стислий проміжок часу було створено принципово нові владні інституції, становлення яких в інших країнах проходило десятиліттями, і навіть століттями. У процесі державотворення в Україні постав інститут президентства, створено Конституційний суд, запроваджено нові органи державної виконавчої влади, реорганізовано центральні органи влади, внесено відповідні зміни в діяльність силових структур та в систему судової влади, розроблено систему місцевого самоврядування, забезпечено виборчий процес.

Політичні перетворення в Україні здійснювалися у напрямі демократизації всіх сфер суспільно-політичного життя та переходу до ліберальної моделі держави. Логічним завершенням процесу вдосконалення конституційних засад незалежної держави стало прийняття Конституції України.

№ 33. Символіка

Кожна держава прагне виявити себе І свою сутність у національних символах, якими є герб, прапор і гімн, 28 червня 1996 року була прийнята Конституція України, де в статті 20 визначено; "Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України І Державний гімн України". Проблема походження державної символіки не тільки політична, вона сягає народних традицій, що закладалися з глибини історичних віків аж до наших днів.

Мета цієї лекції - прослідкувати, як історично склалася державна та військова символіка України, навчити особовий склад Збройних Сил України пишатися і поважати національні символи нашої держави.

Український національний символ - тризуб - сягає корінням у сиву давнину, коли людина тільки-но почала своє самоусвідомлення та самоствердження. Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам'яній застібці періоду Трипільської культури (ІV - ІІІ тис. до н. е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н. е. - IV ст. н. е. цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Боспорського царства. Згодом його прийняли і почали активно використовувати пращури сучасних українців,

Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще у VІ - VІІІ ст. ст., задовго до Рюриковичів.

Перша згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована Х от., збереглася в болгарському рукописі, де зображені дружинники Святослава, що тримають прапори, увінчані тризубом. Згодом цей князівський знак зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін.

Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто набуває статусу герба. У Х - ХІІІ ст. ст. зображення тризуба було поширене на великій території від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб.

Водночас із посиленням використання цього знака в побуті (орнаментах тканин, карбуванні, різьбярстві, писанкарстві тощо) та розширенням географічних меж його вживання відбулися значні зміни у графічному зображенні тризуба. Суть їх полягала в ускладненні елементами плетінкової форми, що своєрідно відбивало ускладнення структури давньоруського суспільства. Саме ці графічні [ зміни і зумовили своєрідність, оригінальність української геральдики. Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодержавного символу.

Новий стан у розвитку української державної символіки тісно пов'язують з появою козацтва і його військово-політичної організації - Запорізької Січі. Як свідчать джерела, вперше герб (печатка) українських козаків з'явився у "1576 році, коли польський король Стефан Баторій дарував гетьману разом з іншими атрибутами влади печатку з зображенням постаті козака у високій шапці й пороховим рогом при боці та рушницею на плечі.

Спершу цими печатками користувалися старшини реєстрових козаків і колові отамани Запорізької Січі, а після Національно-визвольної війни українського народу 1648 - 1657 рр., тобто коли знову відродилася українська державність, ними завіряли найважливіші гетьманські документи. При цьому варто відзначити, що на відміну від деяких регіональних зображень гербів тих чи інших міст, які несли зображення тризуба, український герб мав практично всеукраїнське значення. Ним користувалися гетьмани Лівобережжя та Правобережжя України.

В середині XIX ст. в ході розвитку національно-визвольного руху на Західноукраїнських землях Руська рада, звернувшись до історичних традицій Галицько-волинського князівства ХІІІ - ХІV ст. ст., прийняла як національну емблему (знак українців Галичини) колишній герб князівства: зображення жовтого (золотого) сяйва на блакитному полі. фактично аж до початку XX ст. тризуб використовувався лише у дворянських гербах, геральдиці міст, книжкових заставах тощо.

Нове життя для цього державного символу настає після проголошення Центральною Радою у січні 1918 р. IV Універсалу, коли було визнано за необхідне використати знак князівської влади київських князів - тризуб як герб Української Народної Республіки, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях. В лютому 1918 р. голова Центральної Ради М. Грушевський (великий вчений-історик) виступив із пропозицією визнати як державний герб УНР зображення тризуба.

Після повалення ЦР 29 квітня 1918 р. і проголошення Української Держави гетьмана П. Скоропадського питання про герб України постало знову. Пропонувалося затвердити як герб давній знак гетьманів із зображенням козака з рушницею і шаблею (можливо, тому, що на чолі держави знову став гетьман). Та все ж вирішили зберегти у цій ролі тризуб. Саме тоді він став атрибутом військового одягу. 17 травня 1918 року було затверджено кокарду: золотий герб Української Держави на блакитному стані із золотим облямуванням. Ця - кокарда була поширена і в часи Директорії, після відновлення УНР.

Принципово інший підхід до змісту державного герба було застосовано в Українській РСР. В основу герба були покладені не українські національні та історичні символіки, а класові, інтернаціональні - червона зірка, серп і молот, а також заклик "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!". Пояснювалося це тим, що УРСР від початку свого утворення вважалася державою класовою, робітничо-селянською, відданою принципам пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму (не дивно, що червона зірка, серп і молот містилися на гербах усіх інших республік, які входили до складу СРСР).

Здобуття Україною державної незалежності поставило питання про зміну державної символіки, звільнення її від вузько класових, партійних підходів, про повне врахування національних традицій.

За рішенням Президії Верховної Ради затвердили малий герб України у вигляді золотого тризуба на синьому полі. Тризуб як знак Київської Держави Володимира Великого, насамперед символізує безперервність тривалого історичного розвитку українського народу.

Кольорове зображення малого герба відповідає національним кольорам - жовтому і синьому, В основу герба покладено зображення тризуба, розроблене свого часу видатним українським художником В. Кричевським. Співвідношення ширини тризуба до його висоти обрано 3:5, тобто дотримано принципу "золотого перетину". Золотий тризуб розміщено на синьому п'ятикутному щиті, форма якого зумовлена загальним контуром тризуба.

Ескізний проект герба, а також схему графічного зображення тризуба, щита, геральдичне графічне зображення герба виконали архітектор А. Гречило (М. Львів), художники О. Кохан (М. Київ) та І. Турецький (М. Львів).

Постановою Верховної Ради від 19 лютого 1996 року визначено: "Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого ("малий Державний герб України").

Багато вчених робить спробу пояснити походження і значення тризуба. Ось деякі версії: візантійський чи скіфський скіпетр, голуб Святого Духа, якір, лук і стріла, норманський шолом, ворона, сокира; тризуб чимось схожий на верхівку хлібного колоса, втілює уявлення слов'ян про єдність трьох царств: неба, землі, пекла; вбачають у тризубі також єдність сонця, повітря, води - триєдиної сили, що лежить в основі буття. Пізніше ця ідея лягла в основу принципового християнського постулату про єдність Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого. Проте це не таке просте завдання.

Будучи своєрідним ключем для усієї системи української національної символіки, тризуб навіть наприкінці XX ст. не розкрив усіх своїх таємниць та потаємних значень.

Здавна різні народи використовували під час змагань певні символи, що мали вказувати місце збору воїнів. Найчастіше це був шматок тканини, прикріплений до списа. На князівських стягах давніх слов'ян зображували богів, тотемні знаки, а після прийняття християнства - Ісуса Христа, різних святих. Наприкінці XIII ст. на українських землях стали вживати геральдичні символи на прапорах.

Українське синьо-жовте сполучення - одне з найдавніших. Походить воно від герба Галицько-волинського князівства: золотого лева в синьому полі, який з'явився в другій половині XIII ст. У 1410 році ополчення Львівської землі брало участь у Грюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням жовтого лева, що спирається на скелю.

Є й інший погляд на походження нашого прапора. Краю-країні, де зародилася хліборобська цивілізація, притаманні саме сині і жовті фарби. Золотаві хлібні лани і миріє ніжно-блакитне небо над ними, синя дніпровська або морська хвиля і жовтий пісок - усе це зроду-віку складало краєвид нашої землі. Око українця завжди милували і жовті квіти горицвіту, дивини, буркуну, соняшника, і голубі пелюстка цикорію, барвінку, волошки. Навесні, коли відроджується життя, першими з'являються проліски і пшінка - сині і жовті квіти. Жовте - вогонь і синє - холод - два полюси буття, але водночас і два кінці осі, навколо якої це буття обертається.

Розвиток козацтва мав значний вплив на українське прапорництво. Перший відомий нам із історичних джерел козацький прапор - червоне полотнище з білим хрестом, Традиція йде від родинного герба прославленого запорізького ватажка Дмитра Байди-Вишневецького, бо під його штандартом ходили хортицькі січовики в середині XVI ст.

На козацьких прапорах ХVІ - ХVІІІ ст. ст.., зображувалися сонце, місяць, зірки, олені, зброя, святі - все, що було на той час характерне для мотивів українського народного образотворчого й декоративного мистецтва. Поряд із своїми вживалися козацтвом корогви володарів, які брали їх на службу. Наприклад, стяг з чорним орлом - від австрійського імператора і білим орлом - від польського короля.

3 XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорізького все частіше виготовляються з блакитного полотна, на яке жовтою фарбою наносяться хрести, зорі, зброя, постаті, святих. Згодом - козак з самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому тлі.

Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на багатьох гербах козацької старшини. Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовського.

Безумовно, історичні традиції певних територій у використанні тих чи інших кольорів відбиваються і на гербах цих районів. Мабуть, саме з огляду на це загальновживані барви перейшли й на герби українських губерній Російської імперії, які затверджувалися в другій половині XIX ст. Так, Катеринославська губернія мала за свій символ голубий щит, на якому вирізнялося золоте зображення Катерини II, оточене золотими зірками; Подільська - на небесному полі сонце з золотим промінням, над яким золотий хрест; Київська - синьо-жовтий щит із зображенням срібного архистратига Михаїла.

Синьо-жовті знамена супроводжують в 1914 р. на західноукраїнських землях святкування ювілею Великого Кобзаря. 1 липня 1917 р. на ділянці фронту Конюхи-Потури в Галичині перейшов у наступ під жовто-блакитними прапорами 6 український корпус російської армії. А 15 вересня 1917 р. з Москви було відправлено на фронт перші сотні полку запорожців. Перед вишикуваними на Хотинському полі козаками майоріло жовтими і блакитними стрічками червоне полотнище, на якому з одного боку був намальований козак запорізький, а з другого архистратиг Михаїл. Піднімався тоді такий прапор і на кораблях Чорноморського флоту.

У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. З 28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий стяг Державним прапором України. В Конституції України від 28 червня 1996 р. визначено: "Державний прапор України стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів".

До найбільших святинь будь-якого народу належить і гімн. Це ті слова і музика, які змушують кожного підійматися при перших же акордах, з трепетом в душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого. Є такий символ і в українців - це гімн "Ще не вмерла Україна".

Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді її роль виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. З тих часів поширюються пісні релігійного змісту. В них возвеличуються Божа Матір, Господь, святі. До найпоширеніших видів старовинної гімнової пісні належать кантати, що виконуються хором, триголосні псалми, короткі похвальні речі на честь Богородиці та святих.

Перед боєм з монголо-татарською ордою на Калці 1223 р. руські дружинники співали "З нами Бог, розумійте язици". Також як гімн звучала з вуст українських воїнів перед Грюнвальдською битвою 1410 р. бойова пісня "Богородзіна дзевіца", що була у той час спільною для народів Польщі і Литви.

У період козацької історії на перший план виходять пісні-гімни, що прославляють подвиги цієї своєрідної суспільної організації. Особливо популярною була спочатку "Нуко, хлопці, до зброї'. Пізніше поширилися такі, як "Пісня про Байду", "Ой, на горі, там женці жнуть", "Засвистали козаченьки", які набули великої популярності.

Коли у 1848 р. у Львові стає до влади Головна Руська Рада, вона приймає за національний гімн вірш отця Івана Гушалевича "Мир вам, браття". На Закарпатті тоді ж Олександром Духновичем був написаний гімн "Я русин єсть і буду". Та саме в ті часи, у другій половині XIX ст., точніше у 1862 р., у Києві з'являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна".

Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став новим національним гімном. Вперше пісня зазвучала у селі Млині (сьогодні це територія Польщі), де жив автор музики М. Вербицький (молодий священик). Карпатська Україна у 1939 р. закріпила законодавче як державний гімн цю пісню. 1 грудня 1991 р. музична редакція національного гімну "Ще не вмерла Україна" затверджена Державним гімном нашої держави. Крім того часто виконується також "Боже Великий, єдиний, нам Україну храни" (музика М. Лисенка, слова О. Коптського), "Ой у лузі червона калина" (гімн Українських Січових Стрільців).

В сучасній Конституції України від 28 червня 1996 р. стверджується: "Державний гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України".

Висновок. Таким чином, формування української державної та військової символіки має глибокі історичні корені. Історію не можна повернути назад. А тому ніяка ідеологія не зможе ніколи викинути з минулого народу жодної сторінки, особливо тих, які пов'язуються з боротьбою за свободу і незалежність.

Герб-тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн на музику М. Вербицького - будуть далі кликати до відродження національної самосвідомості, до творення нового життя, бо відродження це виведення невмирущих цінностей од витоків народу на рівень культури світової цивілізації.

Формування військових традицій в сучасній українській армії необхідно розпочинати з таких елементів, як відродження пошани та любові до Бойового Прапору, герба, гімну як символів державності та соборності України. Потрібно докладання всіх зусиль, щоб відродити і зберегти славні національні військові традиції, бо тільки гідна своєї спадщини людина може бути надійним захисником Батьківщини.

Національні військові традиції, які виконують значні виховні функції, можуть і повинні впливати на формування здорового морально-психологічного клімату у військових колективах, працювати на підвищення боєздатності українських Збройних Сип.

ГЕРБ ВОЛИНІ В щиті з заокругленою нижньою частиною у червоному полі білий (срібний) хрест. Хрест, широко вживаний у геральдиці, є символом життя, а також символ ізує християнство та оборону віри Христової. Червона барва означає хоробрість, мужність, безстрашність, любов людини до свого Творця, готовність віддати життя за Бога і батьківщину. Біла - чистоту і непорочність. Волинь мала свій герб у першій половині XIV ст., що підтверджено печатками на документах литовських князів ХІV-ХVІ ст. Хрест (звичайний рівнораменний та його модифікації) займає різні положення, що свідчить про зміну статусу Волині у відносинах з Великим князівством Литовським. Найдавніше кольорове зображення герба Волині збереглося в Арсенальному списку (Париж) геральдичної праці польського історика XV ст. Яна Длугоша. Ймовірно, герб Волині витворився з зображення на хоругві одного із Волинських князів, яке зафіксоване на цеглині XIII ст. з монастиря Апостолів у Володимирі (ХІІІ-ХVШст. ). Належність Волині до складу Речі Посполитої, після 1569р., у геральдиці була відзначена накладенням щитка з гербом Польщі на Волинський хрест. Такий варіант герба майже не вживався. Переважно використовувався герб без орла. 1856р. затверджений герб Волинської губернії — Білий (срібний) хрест у червоному полі. В період II Речі Посполитої (1921-1939) герб Волині вживався на емблемах державних установ та інституцій. В радянський період з певних ідеологічних міркувань не використовувався.

ПРАПОР ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ Прапор Волинської області, являє собою полотнище з розмірами (співвідношенням сторін) 5 до 7. В центрі на червоному (колір стиглої вишні) тлі рівнораменний хрест білого (срібного) кольору, що торкається кінцями країв прапора (т. зв. фіксований). У правому верхньому куті розміщено один із найдавніших варіантів історичних хрестів Волині XV-XVIII ст. (т. зв. лапчастий).

№ 34 Візантійська імперія в XI-XV ст.

Приблизно до кінця XII ст. Візантія переживала період злету своєї могутності та впливу в світі. Після цього розпочалася доба її занепаду, що прогресував, яка закінчилася цілковитим крахом імперії та зникненням її назавжди з політичної карти

світу в середині XV ст. Навряд чи хтось міг передбачити такий кінець блискучої держави ще на початку XI ст., коли при владі перебувала Македонська династія. У1081 р. її змінила на престолі не менш імпозантна династія імператорів з роду Комнінів, що залишалася правлячою до 1118 р.

Візантія вважалася однією з наймогутніших і найбагатших держав світу, її володіння охоплювали величезну територію - близько 1 млн кв. км з населенням 20-24 млн осіб. Столиця держави Константинополь з його мільйонним населенням, величними будівлями, незліченними скарбами для європейських народів був центром усього цивілізованого світу. Золота монета візантійських імператорів - безант - залишалась універсальною валютою середньовіччя. Візантійці вважали себе головними охоронцями культурної спадщини античності й одночасно оплотом християнства Недарма священні писання християн усього світу - Євангелія - були написані також грецькою мовою.

Зростаючу могутність Візантійської імперії відображала активна зовнішня політика, яка трималася на воєнних здобутках настільки ж, наскільки на місійній діяльності церкви. Згідно з відродженою ідеологією візантійського ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та юридичні права на всі території, що колись входили до її складу чи були залежними від неї. Повернення цих земель вважалося пріоритетним завданням візантійської зовнішньої політики. Війська імперії здобували одну перемогу за іншою, приєднуючи до неї нові провінції на Близькому Сході, у Південній Італії, Закавказзі, на Балканах. Візантійський військово-морський флот, оснащений "грецьким вогнем", витіснив арабів із Середземного моря.

Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви. її основними напрямками стали Балкани, Східна та Центральна Європа. У запеклій конкурентній боротьбі з Римом Візантія зуміла здобути перемогу в Болгарії, включивши її в орбіту візантійської культури й політики. Величезним успіхом імперської зовнішньої політики була християнізація Русі. Візантійські впливи ставали все відчутнішими на території Моравії та Паннонії.

До ХП ст. остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з усіма особливостями її державного, соціально-економічного та культурного життя, які принципово відрізняли її від західноєвропейської. Найбільш характерною рисою Візантії було всевладдя централізованої держави у вигляді необмеженої самодержавної монархії. У її центрі перебував імператор, що вважався єдиним законним спадкоємцем римських володарів, батьком великої сім'ї усіх народів і держав, які належали до сфери впливу Візантії. Всепроникний контроль жорстко централізованої державної машини над суспільством, його дрібна регламентація та постійна опіка були б неможливими без могутньої касти державних чиновників. Ця модель мала чітку ієрархію посад і титулів, що складалася з 18 класів і 5 розрядів - своєрідний "Табель про ранги". Безлика армія бюрократів у центрі та на місцях виконувала фіскальні, адміністративні, судово-поліційні функції з ретельністю та завзятістю, що для населення оберталося постійно зростаючим тягарем податків і повинностей, розквітом корупції та сервілізму. Державна служба забезпечувала людині почесне місце у суспільстві, ставала основним джерелом її прибутків.

Надзвичайно важливим компонентом візантійської державності була церква. Вона забезпечувала духовну єдність країни, виховувала населення в дусі імперського патріотизму, відігравала колосальну роль у зовнішній політиці Візантії. У X-XI ст. продовжувала зростати кількість монастирів і ченців, церковно-монастирське землеволодіння. Хоча згідно з візантійською традицію церква була підпорядкована владі імператора, її роль у суспільно-політичному та культурному житті постійно зростала. У тій мірі, в якій слабшала влада імператорів, церква ставала основним носієм доктрини візантійського ойкуменізму.

Водночас у Візантії на відміну від країн Заходу так і не сформувалося громадянського суспільства з властивими йому корпоративними зв'язками та інституціями, розвинутою системою приватної власності. Особистість там немовби перебувала віч-на-віч з імператором і Богом. Подібна соціальна система отримала в сучасній історіографії влучну назву індивідуалізму без свободи.

Характерною рисою соціально-економічного розвитку Візантії в IX-XV ст. можна вважати домінування села над містом. На відміну від Західної Європи у Візантії феодальні відносини на селі розвивалися дуже повільно. Приватна власність на землю залишалася надзвичайно слабкою. Довготривале існування селянської общини, широке використання рабської праці, державний контроль і податковий прес визначали характер соціального розвитку на селі. Проте з часом виникли великі земельні маєтки, що належали світським і церковним власникам. Вони стали основними центрами ремісничого виробництва й торгівлі.

Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю соціально-економічного розвитку Візантії. На противагу Західній Європі місто не стало там головним осередком і чинником поступу. Візантійські міста не мали майже нічого спільного з античними. Вони швидше нагадували великі села за зовнішнім виглядом, одноманітною архітектурою, примітивним благоустроєм, тісними зв'язками їхніх жителів із сільським господарством. У країні не сформувалися традиції особливої міської культури, самоврядування, усвідомлення власних муніципальних інтересів з властивими для них правами та обов'язками жителів. Місто перебувало під жорстким контролем держави. У візантійських містах так і не склалися корпоративні професійні об'єднання ремісників і торговців за цеховим зразком. В останні десятиліття існування імперії її міста фактично перетворилися на додаток до сільського ремесла та торгівлі, що розвивалися у феодальних маєтках.

Одним із наслідків занепаду візантійського міста стала деградація торгівлі. Візантійські купці поступово втрачали капітали та вплив у суспільстві. Держава не захищала їхніх інтересів. Основні грошові прибутки суспільній верхівці приносила не торгівля, а державна служба та земельні володіння. Відтак майже вся зовнішня та внутрішня торгівля Візантії з часом перейшла до рук венеційських та генуезьких торговців.

Візантійська культура порівняно з попереднім періодом переживала піднесення, яке було особливо помітним у літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, освіті. В XI ст. у Константинополі відродився університет з філософським і юридичним факультетами. Твори візантійської культури цього часу особливо масштабні, пишні, заквітчані складною символікою та алегоріями. Пожвавлення культурного життя супроводжувалося новим сплеском цікавості до здобутків античної епохи. Візантійське суспільство ніколи не втрачало інтересу до античності. У бібліотеках зберігалися безцінні тексти античних мислителів, письменників, державних діячів і юристів, які переписували в численних скрипторіях, переказували та коментували тогочасні візантійські інтелектуали. Щоправда, звернення до античності аж ніяк не означало розриву із середньовічною церковною культурою. Навпаки, головними знавцями античних текстів ставали діячі церкви. Схиляння перед античною спадщиною мало в основному формальний характер, тісно поєднуючись із православною ортодоксією. Можливо саме тому антична традиція у Візантії на відміну від Заходу не стала імпульсом для виникнення нової культурної течії - гуманізму - і не привела до Ренесансу.

Контроль держави та церкви над культурним життям, що посилювався, сприяв його уніфікації та канонізації. У культурному житті запанували шаблон, освячена часом традиція. Православне духовенство культивувало настрої аскетизму, відходу від активної діяльності, пасивно-споглядацьке ставлення до навколишнього світу. Самосвідомість звичайного візантійця була просякнута фаталізмом і песимізмом. Усі ці тенденції духовного життя суспільства втілились в ісихазмі - релігійно-філософському вченні, розробленому ченцем Григорієм Палимою й офіційно визнаному православною церквою на помісному соборі 1351 р. Перемога ісихазму над гуманізмом і раціоналізмом значною мірою сприяла відставанню Візантії від Заходу і може вважатися інтелектуальним провісником занепаду країни.

Піднесення Візантійської імперії в XI-XII ст. було останнім в її тисячолітній історії. Воно не супроводжувалося реформами, які дали б змогу модернізувати архаїчну систему державного управління та розкріпачити індивідуальні можливості і станові інтереси. Всі боролися за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання до змін. Вдихнути нове життя у закостеніле у своєму розвитку суспільство не пощастило. Внаслідок цього Візантія стала полем боротьби цивілізацій Сходу та Заходу, що швидко прогресували, представлених світом ісламу й католицтва.

Першими завдали удару турки-сельджуки. Тяжка поразка, якої зазнала від них візантійська армія в 1176р., струсонула "будівлю" імперії так, що у ній виникли тріщини як зсередини, так і ззовні. Імперію охопило полум'я громадянської війни. З-під її впливу визволилися православні Болгарія і Сербія. Проте це була лише прелюдія до наступного потрясіння.

У 1204 р. Константинополь захопила і нещадно пограбувала армія хрестоносців. Візантійська імперія на певний час припинила своє існування. На її території утворилися католицька Латинська, православні Нікейська, Трапезундська імперії та Епірська держава. І хоча в 1261 р. нікейському імператору Михайлові VIII Пал вологу пощастило повернути давню столицю і відновити Візантійську імперію, вона вже ніколи не піднімалася до вершин колишньої слави та могутності. Візантійські імператори нової династії Палеологів уже не мріяли про територіальні завоювання, прагнучи зберегти те, що мали.

Візантійське суспільство за зовнішньополітичною орієнтацією розкололося натри основні угруповання. Меншість, представлена освіченою верхівкою, шукала союзу та допомоги на Заході, виявляючи готовність розплатитися за це втратою церковного суверенітету чи навіть прийняттям католицтва. Проте щоразу офіційно укладені угоди щодо релігійної унії, зокрема 1274 і 1439 рр., наштовхувалися на запеклий опір православної церкви та основної маси населення, ворожих до Заходу. За суто релігійними справами приховувалися глибокі принципові розбіжності двох християнських цивілізацій - західної та східної, а їх органічний синтез був тоді неможливий.

На противагу так званим латинофілам у Візантії сформувалася партія туркофілів, переконаних, що турецька чалма для їхньої батьківщини краща, ніж папська тіара. При цьому основним аргументом була переконаність у релігійній толерантності мусульман. Також існувала численна група так званих ортодоксів, які закликали нічого не змінювати і залишити все так, як е. Православні країни у свою чергу не виявили здатності до консолідації, воюючи з Візантією на боці чи мусульман, чи католиків. Розплата за це не забарилася.

З 60-х років XIV ст. турецькі султани перейшли до систематичного завоювання Балкан. У 1362 р. вони захопили велике візантійське місто Адріанополь, перенісши сюди свою столицю. Переможна для турків битва на Косовому полі в 1389 р., в якій вони завдали поразки сербським і боснійським військам, була вирішальною для долі балканських країн. У1392 р. жертвою завойовників стала Македонія, а ще через рік - болгарська столиця Тир-ново.

Битва на Косовому полі. У 1356р. турки перетнули Егейське море і вторглися в Європу, в 1362р. захопили Салоніки й Адріанополь - два найважливіші грецькі міста після Афін. Тільки Сербія чинила серйозний опір, і на Косові правитель Сербії Лазар зібрав 15- 20-тисячну армію, що складалася із сербів, болгар, боснійців, албанців, поляків, угорців і монголів. Турецька армія Му рада нараховувала 27-30 тисяч осіб. Під час бою сербський воїн проникнув у турецький табір, удаючи себе за дезертира, й отруєним кинджалом смертельно поранив Мурада. Турки спочатку були збентежені, проте під час бою їм вдалося завдати загальну поразку армії, яка, за переказами, розмовляла сімома різними мовами. Лазар потрапив у полон і був жорстоко вбитий, Сербія мала платити данину туркам, а серби - служити в турецькій армії. Битва на Косовому полі, подвиги сербських воїнів, що героїчно боролися з противником, відобразилися у сербському героїчному епосі. У1448 р. армія під командуванням угорського князя Яноша Хуньяді ще раз боролася проти турків на Косові. Ця битва була останньою спробою зберегти Константинополь, але у вирішальний момент бою валаські союзники угорського князя перейшли на бік турків, які знову здобули вирішальну перемогу. Через п'ять років турки остаточно зайняли Константинополь.

Коли Захід усвідомив масштаби турецької загрози, було вже пізно. Обидва хрестові походи проти Османської імперії, організовані католицькими країнами, закінчилися катастрофою. Війська хрестоносців були розбиті турками в битвах під Нікополем 1396 р. і під Варною 1444 р. Останнім актом цієї драми стало падіння Константинополя в 1453 р. Візантійська імперія припинила існування, її нікому було захищати крім жменьки цивільного населення та кількох сотень відчайдушних італійських найманців - кондотьєрів.

Проте візантинізм як феномен культури продовжував існувати в житті народів регіону. Його традиції частково були засвоєні Османською імперією - спадкоємицею Візантії в геополітичному аспекті, частково перейшли до Московії - єдиної на той час православної країни, що зберегла незалежність.

№ 35 Міжнародні відносини у 16-17 ст. основвні вогнища міжнародних конфліктів у Європі

Характер міжнародних відносин

З кінця XV ст. Європа вступила в новий період міжнародних відносин. На той час у низці країн завершилося територіальне об´єднання і склалися умови для створення феодально-абсолютистських держав.

Великі географічні відкриття наблизили до країн Європи Новий Світ та Схід. Заокеанські володіння Іспанії та панування Португалії на морських шляхах до Південно-Східної Азії залучили ці країни до числа перших колоніальних держав світу На початок XVI ст. Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Данія і Швеція вже досягли значних успіхів у створенні власної державної єдності. У II половині XVI ст. у ході Нідерландської буржуазної революції народилася Республіка Об´єднаних провінцій. У той же час це століття було свідком утворення і розпаду великої багатонаціональної держави Карла V.

Із народженням абсолютистських монархій на перший план виступають суперечності між великими державами, до яких прилягали середні та маленькі країни. Зіткнення між державами переростали у загальноєвропейські конфлікти, але посилення якоїсь однієї держави не допускалося. Зміцнення однієї моархії за рахунок іншої спричиняло дію у відповідь з боку сусідніх держав, які дбали про рівновагу сил. Створювалася так звана система „політичної рівноваги".

Феодальна природа будь-якої держави визначала характер її зовнішньої політики. І війна була одним з головних її проявів. Дворянство XVI ст. розглядало війну як поле своєї звичної діяльності, як важливе джерело засобів існування. Велика роль, яку відігравало дворянство у централізованій європейській державі, дозволяла йому використовувати державу як засіб феодального грабіжництва. Сама війна, служба в армії були виправдані з точки зору дворянських інтересів. Окрім того, війна була необхідною і для голови дворянства - короля, як один із засобів збільшення числа своїх підданих і, разом з тим, своїх прибутків. Саме цими обставинами пояснювалися перманентність і затяжний характер війн XVI ст.

Характер війн, масштабність воєнних операцій ставили питання про постійні армії та про їх розширення, про залучення на службу не лише городян та селян, але й найманців. Серед них особливим попитом користувалися швейцарці та шотландці - ландскнехти. Особливий пріоритет тримали швейцарці, які довели свій воєнний професіоналізм.

З другої половини XVI ст. європейські монархи стали активно переходити до рекрутських наборів. Цьому сприяло зміцнення абсолютистських держав, а також виснаження ринку найманців. Армію становила піхота, кавалерія та артилерія.

На початок XVI ст. політична ситуація в Європі помітно змінилась. У той час, коли Німеччина та Італія залишалися роздробленими, Франція, Іспанія і Англія перетворилися на їй міцні централізовані держави, в межах яких складалися сучасні наці Тут посилення монархії супроводжувалося використанням нових підході до зовнішньої політики. Правителі централізованих держав уже не обмеж; валися відносинами з окремими, переважно сусідніми, країнами, а поші рювали свою зовнішпьополітичну діяльність на всю Європу. Головни для них стає принцип «державного інтересу» - створення для власні країни найсприятливіших умов у відносинах з іншими державами. Яків цієї мети не вдавалося досягти мирним шляхом, у хід ішла зброя.

Масштаби військових зіткнень зросли: країни протиставляли оди одній армії з десятків, а з XVII ст. - з сотень тисяч воїнів. їх утриманн вимагало величезних коштів і важким тягарем лягало на плечі платників податків. Саме тоді гроші почали називати «нервом війни».

Новою рисою міжнародних відносин став вплив на них релігійної чинника. Після Реформації населення Європи розкололося на католикі і протестантів. Прагнення допомогти одновірцям втягувало країни міждержавні конфлікти. Войовничий католицизм становив стрижен зовнішньої політики Іспанії, головним противником якої стала протестант ська Англія, а згодом, після звільнення від іспанського гніту, - Республік Сполучених Провінцій. У таких умовах вистачало щонайменшого приводі аби рядове непорозуміння переросло на міжнародний конфлікт.

Поява в міжнародних відносинах нових рис зовсім не означала повної зникнення старих звичаїв. Як і раніше, продовжував діяти середньовічни принцип династичних шлюбів і успадкувань. Його наслідком було періоди-; не перекроювання карти Європи. Інколи це вело до виникнення таких вел» тенських утворень, як багатонаціональна імперія Карла V. Окремі країні включені до її складу, нерідко мали протилежні інтереси, що позбавлял державу Габсбургів внутрішньої єдності. Як і раніше, на зовнішню політик кожної країни впливали особисті симпатії чи антипатії її монарха.

Система політичної рівноваги

На початку XVI ст. наймогутнішим державами Західної Європи були Іспанія, Священна Римська імперія ( 1519 р. вони об'єдналися під владою Карла V) і Франція. Володіння Габс бургів майже з усіх боків оточували Францію, тому між двома країнам неодноразово виникали суперечки через прикордонні території. їхг інтереси зіштовхувались також в Італії, де франко-іспанський конфлік вилився в затяжні Італійські війни (1494—1559). Багата, але роздроблен Італія не змогла дати належної відсічі завойовникам і стала для них при вабливою здобиччю. Військові дії велися з перемінним успіхом, одна остаточна перемога залишилася за Іспанією, після чого італійські держа ви надовго підпалі] під її вплив. Одразу після закінчення Італійських вій. Франція поринула у вир релігійних війн і на тривалий час відійшла ві, активної зовнішньої політики. Головним ворогом Іспанії стала Англія З приходом до влади Тюдорів вона отримала можливість впливати на хі, європейських конфліктів і 1588 р. завдала важкої поразки Філіппу II.

У таких умовах важливо було не допустити переважання якоїсь із велики: держав. Коли одна з них починала стрімко посилюватись, інші негайн укладали між собою союзи для стримування небезпечного суперника. Д' них зазвичай приєднувались також менш значні країни-сусіди, і всі ра зом вони створювали противагу грізному претенденту на головування. Ц явище отримало назву «система політичної рівноваги».

Активним її учасником стала Османська імперія. Захопивши майж весь Балканський півострів, турки зламали героїчний опір Угорщини наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на австрійські володіння Габсбургів. Невдовзі вони почали просуватись і в українські землі, які входили до складу Речі Посполитої. На тиск з боку Османської імперії запорозькі козаки відповіли військовими походами в турецькі володіння. Виник гострий польсько-турецький конфлікт, уладнати який вдалося завдяки втручанню англійської королеви Єлизавети. Саме тоді між Англією і українськими землями встановилися перші політичні контакти.

Постійна загроза з боку могутньої Османської імперії істотно впливала на міжнародні відносини. Серед європейських країн посилилося прагнення забути про релігійні суперечності і об'єднати весь християнський світ -католиків, протестантів і православних - проти грізного ворога. З цією метою неодноразово проводилися переговори про підготовку спільного хрестового походу проти турків. Водночас деякі правителі висували на перший план не міркування загальноєвропейської безпеки, а власну політику «державного інтересу». Прагнучи підтримувати в Європі політичну рівновагу, вони вступали в союзи з турками. Особливу активність виявляла Франція, сподіваючись у такий спосіб ослабити Габсбургів.

Народження постійної дипломатії

Ускладнення взаємовідносин між європейськими державами супроводжувалося змінами в дипломатичній діяльності. Раніше кожне посольство відряджалося з конкретним дорученням і одразу після його виконання припиняло своє існування. У XVI ст. така тимчасова форма дипломатичних зв'язків була вже недостатньою. Виникла потреба у створенні постійних дипломатичних представництв у інших країнах. їхнє утримання вимагало чималих коштів, тому не всі держави могли собі це дозволити, але поступово система постійного представництва набула загального поширення.

Тогочасного послане випадково називали «почесним шпигуном»; у країні перебування він збирав корисну для своєї держави інформацію. Регулярно.інколи навіть двічі на день, він надсилав на батьківщину довгі звіти. Уряд отримував від послів повідомлення про стан військ, фінансові можливості, події внутрішнього життя інших країн. Усе це дозволяло вдало підбирати союзників, успішно використовувати слабкості противників, своєчасно вносити необхідні зміни в зовнішньополітичний курс. Інколи після поразки у війні дипломати буквально рятували свого монарха від принизливого договору.

Дипломатія стає справжнім мистецтвом. Складається певний порядок прийому послів і надання їм необхідних почестей - дипломатичний церемоніал. При його виконанні враховувалося значення кожної держави. Урочистий і помпезний прийом означав повагу до країни, представленої послом; стриманий і холодний - зневагу чи неприховане невдоволення її політикою.

Виникнення постійної дипломатії сприяло появі спеціальних трактатів, присвячених правам і обов'язкам посла, правилам його поведінки. Загальновизнаним став принцип посольської недоторканності. Важливими досягненнями позначився розвиток міжнародного права. Отримали наукове обґрунтування норми взаємовідносин між державами під час війни і миру, правила користування морями, поняття про непорушність міжнародного договору.

Загальноєвропейський конфлікт: Тридцятилітня війна

На початку XVII ст. вибухнула війна, яка, то затухаючи, то розгоряючись з новою силою, палала в Європі цілих ЗО років - з 1618 до 1648 р. Ця перша загальноєвропейська війна увійшла в історію під назвою Тридцятилітня. Вона визрівала довго і була викликана загостренням політичних протиріч і релігійного розбрату.

Ще з середини XVI ст. в Німеччині, з розгортанням Контрреформації, посилився тиск католиків на протестантів. На допомогу католикам прийшли папа римський і Габсбурги — німецький імператор та іспанський король, їхніх противників підтримували протестантські Англія, Республіка Сполучених Провінцій, Данія, Швеція, а також католицька Франція - із бажання не допустити посилення Габсбургів. На початку XVII ст. взаємних образ і претензій накопичилося так багато, що єдиним засобом розв'язання суперечок здавалося є війна.

Приводом до неї стало повстання в Празі, де 23 травня 1618 р. озброєні захисники чеської незалежності розігнали уряд із прибічників Габсбургів. У відповідь велике католицьке військо вирушило проти повстанців і в 1620 р. розгромило їх у битві біля Білої Гори. По Чехії прокотилася хвиля масових вигнань протестантів і жорстоких розправ над бунтівниками. Потім війна перемістилася на територію Німеччини, де католики продовжували перемагати. Це створювало умови для встановлення панування Габсбургів на Балтиці та викликало занепокоєння у протестантських правителів Північної Європи. Воєнні дії проти Габсбургів почала Данія.

І627 р. Із донесення французького дипломата Фанкана про міжнародне становище в Європі

...Габсбурги знайдуть кошти створити та екіпірувати флат, аби тримати в шорах північ, тривожити південь; у них знайдуться сили не лише для того, щоб перешкоджати торгівлі датчан, англійців та французів, а й для того, аби захопити те, що їм не належить, і повернути те, що вони втратили. Ось чому вони поводяться так уперто і з таким піднесенням атакують всіма своїми силами короля Данії, міста Нижньої Саксонії, більшу частину яких вони вже зайняли.

Трохи не вистачає їм для того, аби вони стали власниками всього, І вони доб'ються цього, якщо дозволити їм діяти без перешкод і якщо король Данії капітулює. Отже, вся Німеччина, якщо вона буде підпорядкована Габсбургам, допоможе піднестися останнім і стане для них міцним п'єдесталом для того, щоб спорудити на ньому монархію та взяти гору над усім християнським світом.

Для протистояння протестантам імператору Фердінанду II потрібна була власна армія. її запропонував створити чеський дворянин Альбрехт Валленштейн - безстрашний воїн і талановитий полководець. Він набрав стотисячне військо, яке існувало за рахунок стягування коштів з місцевого населення, і завдав датчанам декілька нищівних поразок. Справа протестантів здавалася програною, але тут у війну вступила Швеція.

У 1630 р. військо під командуванням видатного полководця короля Густава II Адольф а почало свій наступ. На відміну від солдатів інших країн, дисципліновані шведи не грабували мирне населення і демонстрували високий бойовий дух. Переможним маршем вони пройшли всю Німеччину і в 1632 р. зустрілися з католиками у вирішальній битві біля містечка Лютцен поблизу Лейпцига. Під ударами доблесних шведів Валленштейн відступив, але в розпалі бою загинув Гус-тав Адольф. Протестанти втратили свого кращого полководця, проте ненадовго пережив грізного противника і Валленштейн. Непомірне честолюбство штовхало його до оволодіння чеською короною, заради чого Валленштейн вступив у переговори зі шведами. Звинувачений у державній зраді, він був убитий за таємним наказом Імператора.

Останньою у війну включилася Франція, яка раніше вела закулісну гру і підтримувала протестантів лише грошима.

Разом із Швецією вона провела низку успішних операцій. Становище протестантів поступово покращилось, однак у цілому війна протікала в'яло. Сили країн-учасниць були виснажені, землі Німеччини, Австрії та Чехії вкрай розорені, а їхнє населення скоротилось у декілька разів. Всією Європою дедалі голосніше почали лунати заклики до миру.

Мирний конгрес проходив у німецькій Вестфалії і тривав близько семи років. Нарешті в 1648 р. вдалося підписати договір, який підвів підсумки Тридцятилітньої війни, - Вестфальський мир. Він закріпив нове співвідношення сил в Європі: переважання Іспанії та імперії відійшло в минуле, посилилися Швеція і Франція. За умовами договору до Швеції відійшов ряд територій у Північній Німеччині, що дозволило їй зайняти панівні позиції на Балтиці. Франція отримала більшу частину Ельзасу та Лотарингії і перетворилася на наймогутнішу в Європі державу. Європейські країни визнали незалежність Голландії і Швейцари.

Найбільших збитків від війни зазнала Німеччина: частина її земель знелюдніла і буквально лежала в руїні. Вестфальський мир остаточно закріпив самостійність окремих німецьких князівств, тобто політичну роздробленість країни. Співвідношення сил за Вестфальський миром визначило ситуацію в Європі на наступні десятиліття. Тривала і виснажлива війна забрала безліч людських життів, принесла горе і розорення цілим народам, її головним уроком стадо розуміння того, що релігійні суперечки неможливо розв'язати збройним шляхом.

Тридцятилітня війна тривала протягом 1618–1648 рр. і являла собою перший збройний загальноєвропейський конфлікт. Головними причинами війни стали протиборство Франції з Габсбурзькими монархіями за Ельзас і Лотарингію, намагання Голландії, Данії, Швеції затвердитися на Балтійському морі, напружені відносини між європейськими державами та Османською імперією.

У 1608 р. протестантські князі Німеччини уклали Євангелічну унію. 1609 р. Габсбурзький блок, до складу якого увійшли Іспанія, Австрія, католицькі князі Німеччини та Річ Посполита, за підтримки Папи Римського утворили військовий союз — Католицьку лігу. Його метою було відновлення католицизму на всій території Європи. Антигабсбурзький блок утворили протестантські князі Німеччини, Франція, Швеція, Данія, Англія, Голландія, Росія.

У травні 1618 р. габсбурзька влада заборонили протестантську віру. Це стало приводом до війни. У Чехії розпочалися заворушення.

У ході Тридцятилітньої війни виділяють чотири етапи.

З 1618 р. до 1624 р. тривав Чеський період війни. Чеський сейм обрав новий уряд, позбавивши імператора Фердинанда II влади і завдавши поразки його війську. Фердинанд II Габсбург, уклавши угоду з Католицькою лігою, у листопаді 1620 р. у битві біля Білої Гори поблизу Праги розгромив чеську армію. У Чехії було відновлено католицтво, землі чеських дворян віддані католикам.

Вдалий виступ датського короля Кристіана IV поклав початок Датському періоду війни (1625–1629). Данії, Голландії, Англії Фердинанд II протиставив власну армію, яку очолив Альбрехт Валленштейн. Ця армія була створена з найманців й утримувалася за рахунок завойованих територій. До війська брали всіх, незважаючи на релігійну приналежність, платили багато грошей, однак жорстко підтримувалася дисципліна. Валленштейн виявив себе і як видатний полководець. Разом з армією Католицької ліги він завдав декілька нищівних ударів датчанам і військам протестантських князів. Валленштейн став господарем Північної Німеччини. Данія зобов’язалася не втручатись у німецькі справи. Після того, як Валленштейн розпочав створення власного флоту, Фердинанд II відправив його у відставку.

Шведський період війни тривав із 1630 р. до 1635 р. Швеція висадила в Померанії (Німеччина) армію на чолі з королем Швеції Густавом-Адольфом. У 1631 р. Густав-Адольф завдав нищівної поразки армії Католицької ліги неподалік від Лейпцига, а наступного року поблизу Аугсбурга розбив імперські війська, зайнявши Мюнхен. Габсбурги знову звернулися до Валленштейна, який швидко створив найману армію. Шведське військо в листопаді 1632 р. неподалік від Лютцена швидко розгромило армію Валленштейна. Але в бою загинув Густав-Адольф. Франція, Швеція і Саксонія почали шукати миру з Валленштейном. Фердинанд II знову усунув Валленштейна від командування. Його армія та армія Іспанії спустошили землі Західної Німеччини.

З 1635 р. у війну вступає Франція. Франко-шведський період війни тривав до 1648 р. У цей час Франція разом зі Швецією та Голландією вела війну в Німеччині та Іспанії. Обидві сторони були виснажені та спустошені постійними воєнними діями. З 1644 р. Франція почала переговори про укладання миру.

У 1648 р. у Вестфалії було підписано мир, заснований на поступках з обох боків. Швеція отримала Померанію й велику грошову компенсацію; Франція — частину Ельзасу та Лотарингії; збільшили свої володіння Бранденбург, Саксонія, Баварія. Вестфальський мир на 200 років закріпив політичну роздробленість Німеччини. Офіційно визнавалися католицизм, лютеранство, кальвінізм.

Війна принесла розорення Німеччині та країнам, які входили до складу імперії Габсбургів. Значно скоротилася чисельність населення, зазнали втрат промисловість та торгівля.

Польсько-турецькі війни

Приєднавши за Люблінською унією українські землі, Польща мусила приділяти увагу обороні цих земель від нападів татар. Українські козаки, які захищали свої землі від татар і самі здійснювали походи до турецьких берегів, тепер опинилися під владою польського короля. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. відносини між Польщею та Османською імперією різко загострилися.

У 1620 р. турецько-татарські війська виступили проти Польщі. Турецька армія вдерлася до Молдавії та Валахії. Під Цецорою, поблизу Ясс, польське військо гетьмана Жолкевського було вщент розбите турками, а сам Жолкевський загинув. Залишившись без армії, польський король звернувся за допомогою до козаків. Під час переговорів у Варшаві з козацькою делегацією на чолі з гетьманом П. Сагайдачним було досягнуто згоди про виступ 40-тисячного козацького війська на допомогу Польщі.

А тим часом на Польщу наступала 260-тисячна турецько-татарська армія під проводом султана Османа II. У 1621 p. обидві армії — турецька і польська — зустрілися біля міста Хотин. Польською армією командував К. Ходкевич, а козацьким військом, що входило до складу польської армії, — П. Сагайдачний. Битва між двома арміями тривала упродовж 40 днів.

«У боях під Хотином 1621 р. головні удари турків були скеровані на козацький табір, — писав історик І. Крип'якевич, — і козаки своєю обороною та атаками здобули собі велику славу в усій Європі, — панегіристи порівнювали їх зі спартанцями, що обороняли Фермопіли від персів. Козацькі загони вдерлися до табору султана, розгромили його та змусили Османа II розпочати мирні переговори».

У результаті перемоги поблизу Хотина Польщі пощастило зупинити наступ Османської імперії на її землі, але вона зобов'язувалася не допускати нападів козаків на турецькі володіння та їхніх морських походів.

В другій половині XVII ст. Річ Посполита опинилася в умовах політичної кризи. її наслідком став поступовий занепад Польщі, яка наприкінці XVIII ст. перестала існувати як самостійна держава: її територію було поділено між Росією, Австрією та Пруссією.

№ 36 Формування давньогрецького античного полісу та основні його характеристики

Давньогрецька цивілізація є однією з найбільш яскравих цивілізацій у світовій історії. Давньогрецька цивілізація включає в себе суспільні та державні структури які утворилися на території Балканського півострова і в Егейському регіоні, в Південній Італії, на о. Сицилія і в Причорномор'ї. Вона починається з рубежу III - II тисячоліття до н.е. - Від виникнення перших державних утворень на острові Крит, а закінчується у II - I ст до н.е., коли грецькі й елліністичні держави Східного Середземномор'я були захоплені Римом і включені до складу Римської середземноморської держави.

За двохтисячорічний період історії стародавні греки створили раціональну економічну систему, засновану на економному використанні трудових та природних ресурсів, громадянську суспільну структуру, полісну організацію з республіканським пристроєм, високу культуру, що зробила величезний вплив на розвиток римської та світової культури. Ці досягнення давньогрецької цивілізації збагатили світовий історичний процес, послужили фундаментом для подальшого розвитку народів Середземномор'я в епоху римського панування.

Гідність грецької культури в тому, що вона відкрила людини-громадянина, проголосивши верховенство його розуму і свободи, відкрила людини як прекрасне і досконале творіння природи, як міру всіх речей. Греки вперше дали ідеали демократії та гуманізму. Історії невідомі більш видатні відкриття, бо для людини немає нічого більш цінного, ніж сама людина.