6.2. Джерела формування оборотного капіталу підприємства

Під політикою формування оборотного капіталу розуміють систему цілей, заходів та управлінських рішень, спрямованих на визначення необхідного обсягу та оптимальної структури оборотних активів.

Основним завданням цієї політики є визначення потреби в окремих видах оборотних активів та задоволення цієї потреби найбільш ефективним способом.

В залежності від обсягів та структури оборотних активів для забезпечення фінансово-господарської діяльності підприємства виділяють різні підходи до їх формування.

Можна виділити дві тактики формування величини оборотних активів залежно від їх співвідношення з обсягами реалізації:

• обмежуючу тактику;

• гнучку тактику.

Під час використання обмежуючої тактики підтримується обсяг оборотних активів на мінімально можливому рівні, тобто підприєм­ство не створює додаткових резервів, підтримує сувору дисцип­ліну розрахунків з постачальниками. Така тактика зменшує ви­трати на обслуговування оборотних активів, мінімізує ризик втрат при використанні оборотних коштів. Але за цієї моделі підприєм­ство має обмежені можливості збільшення прибутків за рахунок розширення обсягів діяльності, не може швидко реагувати на зміни ринкової кон'юнктури. При цьому збільшується ризик, пов'язаний із формуванням оборотних коштів. Що ж до ліквід­ності: то якщо підприємство має невеликий обсяг поточних зобо­в'язань і намагається якомога швидше зменшити зайві запаси та безнадійну дебіторську заборгованість, то за цим підходом можна підтри­мувати необхідний рівень ліквідності. Але при значних розмірах поточних зобов'язань і обмежених обсягах оборотних активів ліквідність підприємства буде низькою.

Гнучка тактика полягає у забезпеченні високого рівня спів­відношення між поточними активами й обсягом реалізації, тобто підприємство збільшує такі статті балансу, які забезпечують мож­ливість збільшення обсягів виробництва при відповідній зміні кон'юнктури ринку і дають змогу стимулювати обсяг продажу за рахунок надання відстрочки платежів. До таких статей можна віднести: грошові кошти, цінні папери, страхові й резервні запа­си. У результаті ліквідність підприємства (за умови формування переважної частини його оборотних коштів на довгостроковій основі) збільшується. Проте такий підхід є затратним і управлін­ня оборотними активами має будуватись на виборі між затрата­ми, пов'язаними зі збільшенням оборотних активів, і вигодами від збільшення оборотних активів.

Відповідно до наведеного, підприємства обирають політику формування своїх оборотних активів, яка полягає у визначенні достатнього рівня і раціональності структури поточних активів, враховуючи, що підприємства різних сфер і масштабів діяльності мають неоднакові потреби в поточних активах для підтримки заданого обсягу реалізації.

Виділяють такі типи політики формування оборотних активів:

1. Агресивна політика, згідно з якою підприємство не обмежує себе в нарахуванні поточних активів, має значні грошові засоби, великі запаси сировини і готової продукції і, стимулюючи покупців, збільшує дебіторську заборгованість. За такої політики питома вага поточних активів у загальній сумі всіх активів висока, а період обіговості оборотних засобів тривалий. За такої політики у підприємства передбачається високий рівень платоспроможності, однак низьким є рівень показників ділової активності.

2. Консервативна політика, за якої питома вага поточних активів у загальній сумі активів низька, а період обіговості оборотних засобів невеликий. Таку політику доцільно проводити у випадку достатньої визначеності ситуації, коли обсяг продажу, терміни надходжень і платежів, необхідний обсяг запасів і точний час їх споживання відомі раніше, або ж при необхідності економії. Консервативна політика управління поточними активами забезпечує високий рівень показників ділової активності, однак зумовлює ризик виникнення неплатоспроможності через затримки в постачанні або помилки в розрахунках, які призводять до десинхронізації термінів надходжень і виплат підприємства.

3. Помірна політика, за якої питома вага поточних активів у загальній сумі всіх активів знаходиться на середньому рівні. І показники ділової активності, і ризик технічної неплатоспроможності за такої політики знаходяться на середніх рівнях.

Політика фінансування оборотних активів підприємства полягає в оптимізації розмірів та складу фінансових джерел формування оборотних активів підприємства за критерієм максимізації ефективності та мінімізації фінансових ризиків.

З цією метою всі активи підприємства поділяють на такі складові частини:

• необоротні активи;

• постійна частина оборотних активів, яка є незмінною частиною їх сукупного розміру, що не залежить від сезонних та інших коливань обсягу операційної діяльності і не пов’язана з формуванням запасів сезонного характеру, дострокового завезення і цільового призначення. Іншими словами, вона розглядається як незмінний мінімум оборотних активів, необхідний підприємству для здійснення поточної операційної діяльності;

• змінна частина оборотних активів, яка пов’язана із сезонним ростом обсягу реалізації продукції, необхідністю формування в окремі періоди діяльності підприємства товарних запасів сезонного зберігання, дострокового постачання та цільового призначення. Вона визначається як різниця між фактичною та мінімальною потребою в оборотних активах.

Існує три принципових підходи до фінансування різноманітних груп активів підприємства (рис. 6.2).

А ктиви підприємства	Консервативний підхід до фінансування активів підприємства	Помірний або компромісний підхід до фінансування активів підприємства	Агресивний підхід до фінансування активів підприємства
Змінна частина оборотних активів	КЗК	КЗК	КЗК
	ДЗК+ВК
Постійна частина оборотних активів		ДЗК+ВК
Необоротні активи			ДЗК+ВК

Рис. 6.2. Підходи до політики фінансування активів підприємства

Умовні позначення:

КЗК – короткострокові залучені кошти;

ДЗК – довгострокові залучені кошти;

ВК – власний капітал.

Консервативний підхід до фінансування активів є найменш ризиковим підходом. Згідно з цим підходом, необоротні активи, постійна частина оборотних активів і половина змінної частини оборотних активів повинні фінансуватися за рахунок власного та залученого довгострокового капіталу. Друга ж половина змінної частини оборотних активів має фінансуватись за рахунок короткострокового залученого капіталу. Така модель фінансування активів забезпечує високий рівень фінансової стійкості підприємства у процесі його розвитку.

Помірний (компромісний) підхід до фінансування активів передбачає, що необоротні активи і постійна частина оборотних активів повинні фінансуватися за рахунок власного та довгострокового капіталу, тоді як за рахунок короткострокового залученого капіталу – весь обсяг змінної частини оборотних активів. Така модель фінансування активів забезпечує задовільний рівень фінансової стійкості підприємства та середній рівень фінансового ризику.

Агресивний підхід до фінансування активів передбачає, що лише необоротні активи мають фінансуватися за рахунок власного та довгострокового залученого капіталу, в той час як усі оборотні активи повинні фінансуватися за рахунок короткострокового залученого капіталу (за принципом: поточні активи повинні відповідати поточним пасивам). Така модель фінансування активів є найбільш ризиковою. Показники фінансової стійкості та платоспроможності за такого підходу знаходяться на досить низькому рівні. При цьому потреба у власному капіталі підприємства мінімальна.

Формування політики фінансування оборотних активів підприємства вимагає комплексного підходу до оперативного управління оборотними (поточними) активами підприємства у поєднанні з короткостроковими зобов’язаннями (поточними пасивами).

Поточні статті балансу (поточні активи та поточні пасиви) – це ті статті, які мають термін платежу, що не перевищують одного року. Оборотні активи можуть бути перетворені в грошові засоби або повністю використані менш ніж за один рік; поточні зобов'язання повинні бути погашені менш ніж за один рік.

Завдання комплексного управління оборотними активами такі:

1. перетворення поточних фінансових потреб (ПФП) підприємства у від’ємну величину;

2. розрахунок потреби у короткостроковому кредиті підприємства;

3. прискорення оборотності оборотних засобів підприємства.

Поточні фінансові потреби – це:

1. різниця між поточними активами (за мінусом грошових засобів) і кредиторською заборгованістю;

2. різниця між засобами, іммобілізованими в запасах сировини, готової продукції, а також у дебіторській заборгованості, і сумою кредиторської заборгованості;

3. не покрита ні власними засобами, ні довгостроковими кредитами, ні кредиторською заборгованістю частина чистих оборотних активів;

4. нестача власних оборотних засобів;

5. дірка в бюджеті підприємства;

6. потреба у короткостроковому кредиті підприємства.

Поточні фінансові потреби підприємства визначаються таким чином:

, (6.1)

де – поточні фінансові потреби підприємства, грн.;

З – обсяг запасів підприємства (виробничі запаси та запаси готової продукції);

ДЗ – дебіторська заборгованість;

КЗ – кредиторська заборгованість.

ПФП – величина, яка не однакова для різних галузей і навіть для підприємств однієї і тієї ж галузі.

На величину ПФП впливають:

• тривалість збутового й експлуатаційного циклів (адже чим скоріше сировина перетвориться в готову продукцію, а готова продукція – в гроші, тим менша іммобілізація грошових засобів у запасах сировини і готової продукції);

• темпи росту виробництва, адже поточні фінансові потреби випливають безпосередньо із величини обороту, і величина їх змінюється пропорційно динаміці обороту; більший обсяг випуску вимагає і більших засобів на сировину, матеріали, енергоносії. Крім того, в умовах інфляції підприємства створюють більші запаси сировини і матеріалів, щоб не переплачувати після стрибка цін;

• сезонність виробництва і реалізації продукції, а також система постачання. Неспівпадання термінів надходжень і платежів може довести підприємство до відсутності засобів для здійснення розрахунків з метою виконання своїх зобов’язань, тобто технічної неплатоспроможності;

• стан кон’юнктури при висококонкурентному ринку є найнебезпечнішим фактором. Щоб випередити конкурентів, необхідно підтримувати запаси готової продукції на розумному рівні. Загальновідомо, що нарощування обороту призводить зазвичай до збільшення дебіторської заборгованості підприємства або конкуренція змушує продавця залучати покупців усе більш вигідними умовами комерційного кредиту;

• величина і норма доданої вартості, адже чим менша норма доданої вартості (це ), тим в більшій мірі комерційний кредит постачальників здатний компенсувати клієнтську заборгованість (дебіторську заборгованість). При високій нормі доданої вартості і невеликому рівні залежності підприємства від закупівлі сировини, фірмі доводиться просити своїх постачальників про більш тривалі відстрочки платежів, тобто більші ПФП. У таких підприємств ПФП ростуть швидше, ніж виручка від реалізації. Хоча штучно недоцільно знижувати норму доданої вартості, адже це може зменшити рівень рентабельності.

Поточні фінансові потреби, окрім вартісного виразу, визначають також у процентах до обороту і в часі відносно обороту:

. (6.2)

Наприклад, якщо результат становить 50 %, то це означає, що нестача оборотних засобів підприємства еквівалентна половині його річного обороту; і 180 днів у році підприємство працює виключно на те, щоб покрити свої поточні фінансові потреби.

Розрахунок потреби у короткостроковому кредиті підприємства передбачає визначення власного оборотного капіталу, потенційного та реального надлишку грошових коштів.

Власний оборотний капітал (ВОК) – це різниця між поточними активами і поточними пасивами підприємства.

(6.3)

Тобто власний оборотний капітал характеризує ту величину оборотних активів підприємства, що формується за рахунок власних засобів і довгострокових позик.

Решта ж оборотних активів, якщо вони не покриті грошовими засобами, необхідно фінансувати в борг – кредиторською заборгованістю. У випадку, коли не вистачає кредиторської заборгованості, необхідно залучати короткостроковий кредит.

Визначення потреби підприємства у короткостроковому кредиті здійснюється за допомогою розрахунку потенційного надлишку (або дефіциту) грошових коштів.

Потенційний надлишок (дефіцит) грошових засобів визначається як різниця між власними оборотними засобами та поточними фінансовими потребами. У випадку, коли отриманий результат від’ємний, – це свідчить про потребу в короткостроковому кредиті.

Реальний надлишок (дефіцит) грошових коштів обчислюють за формулою:

, (6.4)

де – реальний надлишок (дефіцит) грошових коштів, грн.;

– потенційний надлишок (дефіцит) грошових коштів, грн.;

– заборгованість за короткостроковими кредитами;

– поточні фінансові інвестиції (короткострокові фінансові вкладення).