Питань для підготовки до екзамену

1. Конституційне право, як галузь права, галузь законодавства, юридична наука та навчальна дисципліна. У всіх системах права і правових системах країн світу конституційне право як галузь права вважається, як правило, провідною, пріоритетною галуззю публічного права. Це властиво і системі права України.

Конституційне право України є провідною галуззю національного права, норми якої регулюють політичні та інші, тісно пов'язані з ними найважливіші суспільні відносини.

На сьогодні в науці конституційного права існують різні, часто суперечливі визначення конституційного права як галузі права, що сформувалися історично в кожній окремо взятій країні світу. В різних державах, поряд із поняттям "конституційне право" поширене поняття "державне право", а в ряді країн ці терміни вживаються паралельно.

Поняття "конституційне право" і "державне право" почали вживатися вченими-правознавцями у Великій Британії, США, Франції, Німеччині та ряді інших країн Європи й Північної Америки фактично одночасно, у XIX ст. З часом проблема назви "державне право" чи "конституційне право" стала настільки традиційною для юридичної науки, що до багатьох підручників і посібників включені відповідні підрозділи.

Щодо дискусій про співвідношення термінів "конституційне право" та "державне право", то їх застосування в юридичній теорії та практиці кожної конкретно взятої країни обумовлюється: 1) предметом правового регулювання цієї галузі права-поняття "конституційне право" вживається в державах, де сформувався конституційний лад і ця галузь права регулює всі найважливіші суспільні відносини у всіх сферах суспільного і державного ладу; 2) методом правового регулювання цієї галузі права - для державного права характерним є застосування виключно імперативного, субординаційного методу; тоді як у конституційному праві імперативний метод використовується в органічному поєднанні з диспозитивним, координаційним методом; 3) правовими традиціями застосування того чи іншого терміна в юридичній науці конкретних країн. Сьогодні термін "державне право" традиційно використовується в країнах, де здавна існує розвинений конституційний лад - Австрії, Португалії, Німеччині, Швейцарії та ін. Водночас поняття "конституційне право", привнесене правовою доктриною колишніх метрополій, вживається в країнах, де відбувається лише зародження основ конституційного ладу (Барбадос, Гана, Малі та ін.).

Застосування терміна "конституційне право" в національній правовій системі є цілком об'єктивним і закономірним і найбільш вдалим, оскільки конституційне право України регулює найважливіші суспільні відносини як у державі, так і в суспільстві, а Конституція України визнається однією із найвищих цінностей суспільства і держави. До того ж народ України вважається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, тобто пріоритетним суб'єктом конституційного права, тому поняття "державне право" є некоректним, оскільки призводить до штучного роз'єднання предмета цієї галузі права: якщо є "державне право", то має існувати й "народне право".

В Україні провідні вчені-конституціоналісти (М. І. Козюбра, О. Л. Копиленко, В. Ф. Мелащенко, В. Ф. Погорілко, В. М. Шаповал, Л. П. Юзьков та Ін.) розуміють під поняттям конституційного права України провідну галузь національного права, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну І функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади та місцевого самоврядування.

Отже, конституційне право України - це провідна галузь національного права, норми якої визначають і регулюють політичні та інші найважливіші суспільні відносини в економічних соціальній, культурні (духовній) та інших сфеpax життя та діяльності суспільства і держави.

Як і кожній іншій галузі національного права, конституційному праву України властиві певні ознаки, притаманні для всієї національної системи права: нормативність; формальна визначеність; спрямованість на досягнення певного правового результату; можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо. До того ж конституційне право України, як й інші галузі національного права, знаходить продовження і логічне завершення у відповідній юридичній науці та системі навчальних дисциплін. Такі ознаки конституційного права України слід відносити до загальних.

Поряд із загальними ознаками конституційному праву України властиві й спеціальні ознаки, які характеризують особливості та специфіку цієї галузі права:

1. Конституційне право України відноситься до галузей публічного права, оскільки предмет правового регулювання цієї галузі права пов'язаний з публічним здійсненням влади народу, держави та територіальної громади.

2. Конституційне право України має предметом правового регулювання найбільш важливі суспільні відносини у політичній та інших сферах суспільного і державного ладу. Ці відносини пов'язані з основами суспільного і державного ладу; правовим статусом людини; формами безпосередньої демократії: організацією і діяльністю органів державної влади; основами місцевого самоврядування; правовою охороною Конституції України; національною безпекою та обороною України тощо.

3. Конституційне право України має свій метод правового регулювання, тобто сукупність прийомів і способів юридичного впливу на суспільні відносини, які є предметом цієї галузі права. Сучасному конституційному праву України властиві як імперативні, так і диспозитивні методи правового впливу на найважливіші політичні, економічні, соціальні та культурні (духовні) суспільні відносини. Хоча імперативно-владний метод залишається домінуючим у конституційному праві, але в останній час зростає й роль диспозитивних методів.

4. Конституційне право України має досить розгалужену систему. Ця система представлена такими елементами, як природне і позитивне право; матеріальне і процесуальне право; загальна й особлива частина тощо. Але традиційними елементами системи конституційного права залишаються інститути і норми конституційного права. При цьому окремі основні інститути конституційного права на сьогодні набули властивостей підгалузей права - гуманітарне право, виборче право, парламентське право, конституційне процесуальне право тощо.

5. Для конституційного права України характерна особлива система галузевих джерел права. Основне джерело конституційного права України - Конституція України 1996 р. – є одночасно головним джерелом всієї системи національного права і виступає пріоритетною цінністю правової системи України загалом.

6. Функції конституційного права України, тобто основні напрямки і види його впливу на суспільні відносини поширюються на всі або більшість сфер суспільного та державного життя України - політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну), зовнішньополітичну та інші тісно пов'язані з ними сфери.

7. Для конституційного права України характерне широке коло суб'єктів відповідних галузевих правовідносин. Фактично учасниками конституційно-правових відносин є майже всі суб'єкти національного права. Але найголовнішим, пріоритетним суб'єктом конституційного права є народ України, що врешті й визначає сутність цієї галузі права: конституційне право України - це, передусім, право Українського народу.

8. Конституційне право України передбачає особливий вид суспільних відносин, пов'язаних із юридичною відповідальністю за порушення конституційно-правових норм. Окрім галузевої конституційно-правової відповідальності, порушення норм конституційного права України має наслідком настання інших видів публічно-правової відповідальності - кримінальної, адміністративної та дисциплінарної.

9. Конституційне право України має винятково важливе значення для національної системи права і правової системи України загалом. Ця галузь права виступає стрижнем національної системи права, а оскільки система права є головним елементом правової системи, то можна стверджувати, що конституційне право одночасно є й найважливішою складовою правової системи України.

10. Конституційне право України відіграє дуже важливу роль у суспільстві та державі, виступаючи одночасно як загальновизнаною соціальною цінністю (благом). так і засобом пізнання дійсності. На відміну від інших галузей права, положення норм цієї галузі права, конституційно-правові дослідження та конституційна освіта є важливими для кожної людини, незалежно від її політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та інших ознак. До того ж на сьогодні конституційне право України виступає одним із основних чинників консолідації громадянського суспільства й розбудови демократичної, соціальної, правової держави.

2. Поняття та предмет галузі конституційного права. Про конституцiйне право як галузь можна говорити тiльки стосов-но кожної окремої країни. Конституцiйне (державне) право конкретної країни - це сукупнiсть юридичних норм, якi закрiплюють певнi засади економiчної i полiтичної органiзацiї суспiльства, порядок формування, органiзацiю i компетенцiю найголовнiших ланок державного механiзму, територiальну органiзацiю держави, а також визначають основи взаємовiдносин держави та особи.

У рiзних країнах обсяг конституцiйно-правового регулювання може помiтно рiзнитися. Вiдмiнним є i конкретний змiст його, що зумовлено на-явнiстю або вiдсутнiстю тих чи iнших iнститутiв та їхнiми особливостями. Проте все це не суперечить наведеному вище узагальненому визначенню га-лузi конституцiйного права, яке дає уявлення про структуру цiєї галузi i пев-ною мiрою позначає її iнститути. Наведене визначення конституцiйного пра-ва має i свої вади: воно не розкриває особливостi права як регулятора суспiльних вiдносин, не вказує на предмет галузевого регулювання.

В юридичнiй науцi визнане розмежування галузей за колом суспiльних вiдносин, що ними врегульованi. У навчальнiй лiтературi прий-нятим е загальне визначення предмета галузi конституцiйного права як суспiльних вiдносин, що виникають на основi здiйснення державної влади, а найчастiше - у процесi її здiйснення. Проте таке визначення не дає чiтко-го уявлення про обсяг конституцiйно-правового регулювання i не вiдмежо-вує конституцiйно-правовi вiдносини вiд iнших правовiдносин публiчного характеру: адмiнiстративних, фiнансових, кримiнальних, процесуальних.

Конституцiйне право регулює полiтичнi вiдносини i полiтичну дiяльнiсть у суспiльствi. Але будь-якi суспiльнi вiдносини, врегульованi правом, набувають у кiнцевому пiдсумку полiтичного аспекту. Тому кон-ституцiйне право об'єктивно має вужчу сферу регулювання, сферу вiдно- > син безпосередньо полiтичного характеру. Для з'ясування сутi консти-туцiйно-правового регулювання велике значення має категорiя полiтики як специфiчної сфери функцiонування i самого iснування публiчної, дер-жавної влади у суспiльствi. Полiтика як головний змiст дiяльностi дер-

жавного механiзму насамперед має бути вiднесена до вищих органiв держави. Саме вони здiйснюють владнi функцiї полiтичного характеру.

Однак не всi вiдносини безпосередньо полiтичного характеру є предметом конституцiйного права. Суб'єктами частини з них є полiтичнi партiї та iншi елементи полiтичної системи. Зокрема, внутрiшньопартiйнi вiдносини та тi, що виникають мiж партiями у зв'язку або у процесi ор-ганiзацiї та дiяльностi органiв державної влади, далеко не завжди пiдля-гають конституцiйно-правовому регулюванню.

До предмета конституцiйного права слiд вважати належними тi вiдносини безпосередньо полiтичного характеру, що виникають у процесi органiзацiї та здiйснення влади у структурi зв'язкiв <держава - особа> i <особа - держава>, тобто в самiй сферi державного владарювання. Безпо-середньо полiтичний характер названих суспiльних вiдносин, своєрiдне ко-ло учасникiв та специфiка об'єктiв дають пiдстави говорити про їхнi особ-ливостi. Однiєю з найважливiших особливостей цих вiдносин є те, що суб'єктом переважної бiльшостi з них прямо чи опосередковано виступає держава. Тому їх можна назвати державно-тголiтичними вiдносинами вла-дарювання. Таке визначення предмета конституцiйного права вiдмежовує цю галузь вiд решти публiчно-правових галузей. Так, предмет адмiнiстра-тивного права також становлять вiдносини державного владарювання. Але цi вiдносини не мають безпосередньо полiтичного характеру.

До предмета конституцiйного права належить i частина суспiльних вiдносин, якi слiд визначити як соцiально-полiтичнi вiдносини владарю-вання. Вони виникають у структурi зв'язкiв <суспiльство - держава - особа> i вiдображають загальну природу полiтики, лiнiї її взаємозв'язкiв з економiчною органiзацiєю суспiльства i звичайно не регулюються консти-туцiйним правом. Сказане передусiм характерне для країн з так званими старими конституцiями, тобто прийнятими у XVIII-XIX ст.ст. Проте i в країнах, де конституцiї були прийнятi пiсля другої свiтової вiйни, також здебiльшого не пiшли далi встановлення загальних положень соцiально-полiтичного характеру i широко не регулюють вiдносини, безпосередньо пов'язанi з економiчною i полiтичною органiзацiєю суспiльства.

Усе ж певна частина сощально-полiтичних вiдносин владарювання включена до предмета конституцiйного права. Їх можна водночас визначити i як державно-полiтичнi вiдносини владарювання, оскiльки вони є передумо-вою державного владарювання. Вказанi вiдносини забезпечують внутрiшню єднiсть усiх вiдносин, що регулюються конституцiйним правом.

Таким чином, конституцiйне право можна визначити як су-купнiсть юридичних норм, що регулюють державно-полiтичнi вiдносини владарювання. Самi ж цi вiдносини слiд подiлити на три групи:

1. Вiдносини, безпосередньо пов'язанi з економiчною i полiтичною органiзацiєю суспiльства.

2. Вiдносини, що виникають у процесi встановлення i функцiону-вання публiчних, державних iнститутiв i вiдображають територiальну ор-ганiзацiю держави. Це вiдносини з приводу органiзацiї та дiяльностi дер-жавного механiзму, насамперед його найважливiших ланок, а також вiдносини, пов'язанi з полiтико-територiальним й адмiнiстративно-тери-торiальним устроєм держави. Вони вiдiграють суттєву роль у загальному обсязi конституцiйно-правового регулювання, а їх регламентацiя створює передумови для процесу державного владарювання.

3. Вiдносини, що характеризують основи взаємозв'язкiв держави та особи. Особi належить винятково важливе мiсце серед суб'єктiв полiтич-них вiдносин i, зокрема, державно-полiтичних вiдносин владарювання. Саме до особи звернено зрештою всю полiтичну i державну дiяльнiсть у суспiльствi. Передусiм це виявляється в юридичних конструкцiях грома-дянства i основних прав та свобод особи. Зазначенi права i свободи нерiдко мають самостiйне значення, i їх не можна зводити до наслiдкiв дiяльностi державної влади. Проте вони нормативне закрiплюються в процесi її здiйснення. Слiд також пiдкреслити, що зовнi вiдповiднi кон-ституцiйно-правовi норми вiдносин державного владарювання не регулю-ють. Однак регламентуючи права i свободи, цi норми тим самим встанов-люють межi державно-владної дiяльностi.

Хоча державно-полiтичнi вiдносини владарювання i становлять предмет конституцiйного права, проте у своїй сукупностi вони не є вихiдними для всiх iнших суспiльних вiдносин. Це не заперечує цент-ральне мiсце конституцiйного права у правових системах зарубiжних країн. Пiдтвердженням цьому є особливий юридичний характер консти-туцiї як основного закону. Конституцiйне право в цiлому не є системо-утворювальним фактором у правовiй системi, але його норми визначають процедуру законотворчостi, субординацiю нормативних актiв незалежно вiд галузевої їх належностi. До того ж окремi норми конституцiйного пра-ва мають програмний характер щодо iнших галузей права. Наприклад, конституцiйнi норми про недоторканнiсть особи та деякi iншi програму-ють основний змiст кримiнально-процесуального права.

На основi норм конституцiйного права легiтимується державний механiзм та його головнi ланки, створюються юридичнi пiдстави для їх функцiонування. Тим самим конституцiйне право набуває своєрiдного ус-тановчого значення. В теорiї i практицi конституцiоналiзму визначається ряд загальних принципiв (наприклад, правової держави) i декларується унiверсальний характер їх для всiєї правової системи.

Центральне мiсце конституцiйного права у правових системах зу-мовлене i його особливо тiсними зв'язками з системою мiжнародного публiчного права. У рiзних країнах зв'язок мiж конституцiйним i мiжна-родним правом має рiзний змiст i характер. Звичайно в нормах консти-туцiйного права в тiй чи iншiй формi знаходять своє вiдображення прин-ципи суверенiтету, положення про державну територiю, громадянство, права i свободи тощо. Усi цi принципи i положення мають не тiльки кон-ституцiйно-правове, а й мiжнародно-правове значення. Конституцiйне право кожної країни закрiплює основи органiзацiї i функцiонування ме-ханiзму здiйснення зовнiшньої полiтики, визначає форми реалiзацiї вiдповiдної державної функцiї. iнодi в його нормах декларуються прин-ципи зовнiшньої полiтики.

У конституцiйному правi визначається взаємодiя систем нацiонально-го i мiжнародного права. Його положення розкривають порядок ратифiкацiї i денонсацiї мiжнародних договорiв, механiзми iмплементацiї норм мiжна-родного права тощо. Основнi закони цiлого, ряду держав мiстять статтi про примат мiжнародного права i про вирiшення колiзiй, що виникають мiж ним i нацiональним правом. Усе це також дає змогу говорити про особливу роль конституцiйного права в нацiональних правових системах.

Характеристика конституцiйного права набуває завершеностi при розглядi питань iсторiї розвитку вiдповiдних засобiв регулювання. Цi засо-би виникають практично з утворенням самої держави, хоч у рiзнi iсторичнi часи суттєво рiзняться за формою i змiстом. Початковий розвиток правово-го регулювання владарювання в рiзних країнах був неоднаковим i зумовлю-вався не тiльки соцiальне визначеним характером самої влади, а й конкрет-но-iсторичними полiтичними режимами, за яких ця влада здiйснювалась.

Засоби первiсного регулювання владної дiяльностi не могли стано-вити i не становили окремої галузi. Однак у цiлому вони збiгалися у Ста-родавньому Римi iз значною частиною публiчного права. У перiод рим-ської республiки вперше з'явився i сам термiн <конституцiя>, яким пiзнiше, за часiв iмперiї, позначалися рiзного роду акти правителя.

За феодалiзму правове регулювання владарювання протягом певно-го перiоду майже повнiстю здiйснювалося на основi звичаїв. У поодино-ких писаних актах, що тодi приймалися, найчастiше вiд iменi монархiв проголошувалися права i привiлеї <народу>. iнодi укладались угоди мiж феодальними володарями з приводу об'єднання в єдину державу. З часом писанi акти почали вiдiгравати все помiтнiшу роль у правовому регулю-ваннi органiзацiї i дiяльностi державної влади.

Специфiчний характер правового регулювання владарюиям за феодальних часiв виявлявся i в тому, що писанi засоби такого регулюван ня зовнi мали характер своєрiдних договорiв мiж рiзними верствами i групами феодалiв. Подiбнi договiрнi стосунки в дещо змiненiй формi за-лишалися i в наступний перiод розвитку феодального суспiльства - перiод станово-представницької монархiї. Боротьба станiв з королiвською владою призвела до формування бiльш загальних i сталих правових за-собiв органiзацiї державної влади - так званих хартiй. Це були догово-ри, якi визначали не тiльки органiзацiю влади, а й її статус. Найбiльш вiдомими з таких хартiй були англiйська Велика хартiя вiльностей 1215 р. i угорська Золота булла 1222 р. За своїм характером вони не були закона-ми, що як форма права склалися пiзнiше.

З часом в Англiї договiрна форма регламентування органiзацiї й дiяльностi державної влади трансформувалась у своєрiднi компромiси мiж королем i парламентом, вiдмiннi вiд актiв, прийнятих на основi зви-чайної законодавчої процедури. Прикладами подiбних компромiсiв є Пе-тицiя про права 1628 р., Бiлль про права 1689 р. та Акт про престоло-наслiдування 1701 р., формально чиннi й сьогоднi. Разом з Великою хартiєю вiльностей та деякими iншими так званими iсторичними доку-ментами вони складають своєрiдну <бiблiю британської конституцiї>.

iдеї конституцiоналiзму, тобто обмеженого основним законом дер-жавного правлiння, поступово набували все бiльшої ваги i остаточно сформувались у XVIII ст. Саме вiдтодi знову став використовуватись i на-був свого сучасного значення термiн <конституцiя>. З прийняттям пер-ших конституцiй - юридичних актiв вищої сили - власне i починається формування вiдповiдних галузей права як цiлiсних i достатньо широких за обсягом регулювання систем юридичних норм.

iснує двi назви галузi - конституцiйне право i державне право. iсто-рично вiдмiннiсть мiж цими термiнами зумовлена рiзними пiдходами у полiтико-правовiй теорiї XVII-XIX ст.ст. У першому випадку вихiдними визначались iдеї демократiї, законностi й конституцiоналiзму (Великобри-танiя, Францiя, СiЛА), у другому - абсолютизувалася роль держави (Нiмеччина). Сьогоднi такi вiдмiнностi мають вiдносне значення. Проте термiн <конституцiйне право> бiльш поширений. До того ж вiн є точ-нiшим, адже саме конституцiя є головним джерелом, ядром галузi. Власне з конституцiї починалася сучасна iсторiя правового регулювання державно-полiтичних вiдносин владарювання. i саме термiн <конституцiйне право> вiдмежовує у масовiй правосвiдомостi вiдповiдну галузь вiд iнших.