3. Конституційно-правові норми та конституційно-правові відносини: поняття, структура, видова характеристика.

Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. Їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов’язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов’язки учасників правовідносин; передбачають наявність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники; визначають можливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер; є цілеспрямованими і гарантованими.

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом.

Перша група – це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України.

Друга група – це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини і громадянина

Третя група – норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група – норми, які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України, самоврядування тощо.

П’ята група – норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на матеріальні і процесуальні.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів конституційних прав України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм.

Розрізняють насамперед регулятивні та охоронні норми. Це – головний розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні і охоронні. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зобов’язуючими, забороняючими та уповноважуючими.

Зобов’язуючі – це такі юридичні норми, які встановлюють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії.

Утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само, як і всяку проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги. Це – явна норма-заборона.

Уповноважуючі конституційно-правові норми встановлюють суб’єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивних дій.

Серед конституційних норм немало спеціалізованих норм: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших.

За сферою дії норми бувають загальні і локальні; за тривалістю дії – постійні й тимчасові. Їх можна класифікувати також за органами що видають нормативні акти, можна розрізняти норми, видані Верховною Радою України, Президентом України, місцевою радою або іншим органом місцевого самоврядування тощо.

Можна класифікувати акти також за їх державно-правовою природою. Зокрема, за природою державно-владних повноважень. Так, деякі органи, посадові особи, не маючи необхідних повноважень, інколи отримують їх від інших органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Це так звані делеговані повноваження.

Норми конституційного права можна поділяти за їх юридичною силою.

Конституційно-правові відносини — це врегульовані нормами конституційного права і гарантовані державою суспільні відносини, які виникають між суб'єктами з приводу реалізації їх конституційних прав та обов'язків.

Класифікація конституційно-правових відносин

За цільовим призначенням

1. установчі відносини — це переважно загальні відносини, що виникають на основі конституційних принципів, дефінітивних та інших норм;

2. правовстановлюючі відносини — це такі, в яких їх суб'єкти здійснюють свої права та виконують свої обов'язки, встановлені правовою нормою;

3. правоохоронні відносини — це відносини, метою яких є охорона приписів правової норми. Вони можуть бути як загальними, так і конкретними. Загальні, наприклад, забезпечують передбачений ст. 6 Конституції України поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову гілки, а конкретні, зокрема, забезпечують недоторканність народних депутатів України;

За змістом

1. матеріальні правовідносини — ті, що складаються в процесі реалізації матеріальних норм конституційного права. Наприклад, такі відносини виникають у процесі реалізації норм Конституції України, що визначають взаємовідносини між Президентом України та Верховною Радою України;

2. процесуальні правовідносини виникають при реалізації процесуальних норм. Такі норми містяться, наприклад, у Регламенті Верховної Ради України, який встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради;

За формою

1. правовідносини у власному розумінні, які характеризуються тим, що в них чітко визначені права та обов'язки суб'єктів і кожен суб'єкт здійснює свої права та обов'язки особисто;

2. правові стани, які характеризуються тим, що права та обов'язки суб'єктів мають менш визначений характер. Вони встановлюються правовими нормами, на підставі яких складаються інші правові відносини (наприклад, стан громадянства);

За часом дії

1. строкові правовідносини — це більшість конституційно-правових відносин; вони діють протягом чіткого, встановленого в нормі строку (наприклад, правовідносини, що виникають під час виборчої кампанії, проведення референдуму тощо);

2. безстрокові правовідносини — це правовідносини, необмежені в часі, які, однак, можуть припинити своє існування за певних умов (наприклад, смерть громадянина припиняє всі відносини з приводу його громадянства). До безстрокових належать усі відносини, що за формою є правовими етапами, відносини, пов'язані із забезпеченням державою основних прав і свобод громадян тощо.^[2]

Наслідком реалізації конституційно-правових норм є конституційно-правові відносини. Відповідно до положень загальної теорії права пріоритетним видом права як нормативного явища є публічне право, а в системі публічного права серед його галузей пріоритетним є конституційне (державне) право, що зумовлене насамперед предме­том цієї галузі. Загальновідомо, що конституційні правовідносини та їх складові елементи — суб'єкти, об'єкти та інші — є пріоритетними в системі правовідносин. Щоправда, в теорії й практиці іноді допускаються ігнорування пріоритетності конституційно-правових відносин та їх складових елементів у національній правовій системі і, насампе­ред, у системі правовідносин.

Чим же є конституційні правовідносини? Як відомо, К. Г. Маркс свого часу писав, що «... правові відносини, як і форма держави, не можуть бути зрозумілими із самих себе, ні з так званого загального розвитку людського духу; навпаки, вони криються в матеріальних умовахжиття...».

Втім проблема правовідносин активно досліджувалася не лише представниками марксистської правової школи, а й представниками інших юридичних шкіл. Зокрема, представник психологічної школи Л. Й. Петражицький вважав, що правовідносини закладені у людській психіці, оскільки право складається з імперативно-атрибутивних емоцій. Це право відрізняється від моралі, що складається з імперативних емоцій. Двосторонній характер емоцій є, за Л. Й. Петражицьким, сутністю права; цим у поняття права вводились відноси­ни, зв'язок учасників спілкування через права і обов'язки.

Представник соціологічної школи С. А. Муромцев вважав, що спочатку виникають правові відносини, в основі яких лежать інтереси індивідів, суспільних груп, союзів тощо. Потім створюються юридичні норми і відносини, необхідні для захисту правових відносин.

Схожої точки зору дотримувався й Є. Ерліх, який вважав, що «пра­во союзів» спонтанно складається в суспільстві, як «право першого порядку» і передує «праву другого порядку» — нормам, створеним державою для охорони «права союзів» і вирішення суперечливих питань.

Пізніше радянська правова доктрина, розвиваючи положення марксизму, пояснювала, що в процесі діяльності люди вступають у виробничі (матеріальні) відносини, надбудовою яких є правові й ідеологічні відносини.

На початку становлення радянської правової доктрини у юридичній науці існували й інші точки зору шодо правових відносин. Зокрема, П. Б. Стучка вважав, що економічні відносини мають три форми, у тому числі одну конкретну (правові відносини) і дві абстрактні (закон і правосвідомість). При цьому, на думку П. Б. Стучки, найважливішою формою є конкретні правовідносини, які, зрештою, й впливають на закон і правову свідомість. Згодом плюралізм поглядів радянських правознавців на сутність і зміст правовідносин змінюється єдиним доктринальним розумінням правовідносин як різновиду ідеологічних, надбудовних суспільних відносин. ІДя думка розвивалася такими радянськими правознавцями, як. А. I. Денисов, В. Б. Ісаков, С. Ф. Кечекьян, Б. Л. Назаров, Ю. Г. Ткаченко, Ю. К. Толстой, Р. Й. Халфіна та іншими. Зокрема, С. Ф. Кечекьян писав: «Пра­вовідносини — результат дії норми права... це той результат, заради якого встановлюються норми права, той результат, без якого норми права позбавлені змісту».

Узагальнюючи положення радянської правової доктрини, можна стверджувати, що правовідносини визначалися як вольові суспільні відносини, що виникають відповідно до норм права і юридичних фактів, учасники яких наділені суб'єктивними правами і несуть юридичні обов'язки. За правовідносинами визнавалися такі юридичні ознаки, як вольовий характер правовідносин, їх системність, формаль­на визначеність, гарантованість державою тощо.

Положення радянської правової доктрини про правовідносини бу­ди відображені й у галузевій науці, в тому числі у радянській державно-правовій науці. Зокрема, С. С. Кравчук визначав державно-правові відносини як урегульовані державно-правовими нормами суспільні відносини, що є основою повновладдя радянського народу, і виника­ють у процесі здійснення належної народові державної влади.

Після розпаду колишнього СРСР починає формуватися національна конституційно-правова думка пострадянських країн. Але до­водиться констатувати, що радянське вчення про правовідносини пе­реросло свою епоху і в цілому було сприйняте майже без змін російськими і українськими вченими-конституціоналістами.

Так, В. Й. Лучін вважає, що конституційно-правові відносини — це особлива юридична форма політичних відносин, що існує в єдності найбільш узагальнених і соціально значущих характеристик. Правовідносини, на думку вченого, ніби становлять діяльнісно-практичну сторону конституції в них здійснюється опосередкування громадської практики.

Інший російський учений О. О. Кутафін відзначає, що особливістю конституційно-правових відносин є їх особливий зміст, який зумовлюється специфікою предмета конституційного права. Йдеться про те, що вони формуються в сферах, які є основними елементами держави — народ, територія та влада.

На думку О. Ф. Фрицького, конституційно-правові відносини — це політико-правові суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права України, змістом яких є юридичний зв'язок між його суб'єктами у формі прав та обов'язків, передбачених відповідною конституційно-правовою нормою. Таку саму думку має також Ю. М. Тодика. Існують й інші точки зору на сутність і зміст конституційно-правових відносин.

Підсумовуючи погляди сучасних вітчизняних і зарубіжних учених на конституційно-правові відносини, можна зробити висновок, що конституційно-правові відносини розглядаються, як правило, як нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин і породжують конституційні права і обов'язки учасників цих відносин.

Але, звичайно, конституційно-правові відносини не завжди є ре­зультатом цілеспрямованої вольової діяльності суб'єктів консти­туційно-правових відносин. У певних випадках причиною або наслідком виникнення, зміни або припинення конституційно-право­вих відносин, що об'єктивізується у юридичному факті, є об'єктивні явища, що не залежать від волі суб'єктів, але їх настання передбачає певні юридичні стани учасників конституційних правовідносин. Ці нормативно передбачені об'єктивні явища — стихійні лиха, аварії й катастрофи, епідемії, епізоотії, що створюють загрозу життю і здоров'ю населення, масові порушення правопорядку тощо — виникають і припиняються незалежно від волі суб'єктів.

Конституційно-правові відносини досліджується із застосуванням різних методологічних підходів, зокрема детерміністичних, що грунтуються на основі вчення про детермінізм як класичне філософське вчення про об'єктивні закономірні універсальні взаємозв'язки і взаємозумовленості речей, процесів і явищ об'єктивного світу. Це вчення бере свій початок із часів Середньовіччя і пізніше знаходить комплексне обгрунтування в концепції причинності Д. Лапласа (XVIII ст.), трансформуючись згодом із філософського вчення, що на початку XX ст. зазнало кризи і критикувалося тогочасними вченими як фаталістичне вчення, в методологічний принцип і конкретний метод наукового пізнання, у тому числі в юридичній науці.

Найбільш повне вираження вчення про детермінізм знайшло вфілософських категоріях причини та наслідків, що були покладені в основу так званого закону причинності: певна причина викликає певні наслідки. Причинність знаходила свій прояв у причинно-наслідкових зв'язках і причинно-наслідкових актах, при визнанні існування інших взаємозв'язків — функційних, структурних, цільових, корелятивних тощо.

Виходячи з основних положень про причинно-наслідкову сутність правових явищ, їх багатовимірність та діяльнісний характер, консти­туційно-правові відносини слід оцінювати не лише як перманентні суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються на підставі норм конституційного права, а й як результат вольової діяль­ності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, та як результат впливу на цих суб'єктів об'єктивних явищ.

Отже, конституційно-правові відносини — це нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиня­ються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-право­вих відносин, або ж незалежно від їх волі як результат певного стану чи статусу, й породжують конституційні права і обов'язки учасників цихвідносин.