2. Історія становлення та розвитку етнографії дитинства

Етнографія дитинства в наш час стала прогресуючою наукою. Існує дуже багато публікацій в журналах, окремих брошур монографій, захищаються дисертації, де розглядаються різні аспекти виховання та побуту дітей в історико-етнографічній площині. Перевидаються унікальні автентичні книги, які носять характер подарункових видань, і не кожен, нажаль, українець може їх купити.

Інтерес до етнографії, історії, культури українського народу величезний. Тісний зв’язок етнографії, історії та педагогіки ніде, мабуть, не виявляється так, виразно, як у дослідженнях світу дитинства. «Дитинство, як, писав В.0.Сухомлинський, є найважливіший період людського життя, не підготовка до майбутнього життя, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя».

Вже в досить ранніх розвідках етнографів, які вивчали спосіб життя народу, зустрічаються, описи методів і засобів виховання і навчання дітей, характеру їхніх взаємовідносин з дорослими та між собою, типів вікової стратифікації, соціальної диференціації, обрядів переходу з одного вікового періоду в інший і т.д. проте ці дослідження мали досить випадковий характер, оскільки дослідження в цілому стосувалися побуту дорослих, причина цього не лише складність і специфічність досліджень дитини, дитячого, гурту, існування бар’єра між дослідником і дитиною, для подолання якого необхідно мати, педагогічний хист, вміння викликати довіру маленької людини, справа ще й у тому, що, дослідники конкретно не ставили завдання, спеціально дослідити дитяче життя нарівні з дослідженнями побуту дорослих.

Вивчення дитячого побуту у світовій науковій думці представлено так, що дослідники життя низькокультурних народів спочатку не звертали спеціальної уваги на дітей і фіксували факти їхнього побуту принагідно, всуміш з іншими фактами досліджуваного етносу. Вчені пояснюють це тим, що діти таких народів ставляться до дослідника пасивно, що й утруднює спостереження. Ще однією перешкодою для досліджень є зміна дитячих ігор, забавок залежно від пори року, а тому вчений не може їх спостерігати, працюючи в певній місцевості не цілий рік. Крім того, несприятливим чинником вчені відзначають дитячу сором’язливість, яка властива дітям усіх народів. І, насамкінець, береться до уваги те, що не кожен дослідник вміє наблизитись до дітей, здобути їхню довіру, спонукати їх до розповіді відповідних фактів.

Не відкидаючи слушності цих мотивів, вітчизняні дослідники початку ХХ ст. вважають дійсною причиною такого стану те, «що перед дослідником не було тоді виразно поставлено питання про потребу спеціальних дослідів над дитячим життям, нарівні з дослідами над побутом дорослих. Коли б таке розуміння справи було, тоді вже завдання дослідника перемогти всі труднощі, що перешкоджають здійснити поставлену мету. Це й було за найважливішу причину, що, кінець-кінцем, про дуже важливу складову частину низькокультурної громади, що дала тільки окремі факти, порозкидавши їх серед надзвичайно широкої етнографічної літератури».

З другої половини XIX - початку XX ст. з'являються окремі розвідки і студії зарубіжних вчених щодо дитинства Англії (Г. Спенсер, Е.Тейлор), Франції (ІД. Летурно, Д. Фрезер), Німеччини (Е. Вестермарк, Д. Фрезер) та ін. Однак ці дослідження в основному розглядали пісні, загадки, скоромовки, казки, ігри та забавки, обминаючи повністю або торкаючись лише частково багатьох цікавих сторінок дитячого буття.

За рубежем першими в культурантропології процес розвитку особистості стали цілеспрямовано вивчати прихильники концепції «Культура і особистість», їх цікавили передусім «ранні досліди» людини: регулярність годування, способи сповивання, купання, привчання до гігієни. Для деяких дослідників характерна тенденція відокремленого розгляду одного з перерахованих елементів догляду за дитиною, наприклад особливостей сповивання, що підпадає, на їхню думку, «... під рубрику тих питань виховання дитини, які повинні мати суттєве відношення до образу світу цілісної культури» (Еріксон).

Першим теоретиком етнографії дитинства в школі «Культура і особистість» був А. Кардинер (1891-1981), який розглядав найбільш ранній період життя людини як час, коли формується основа її особистості. Наявність причинного зв'язку між ранніми дослідами дитини і характерною для культури базової особистістю він доводив за допомогою прикладів з досліджень культурантропологів, що працювали в «поле». Наприклад, на острові Алор жінки зайняті землеробством і тому мало уваги приділяють дітям: нерегулярно їх годують, не вчать говорити і ходити. В результаті у дітей формується суперечливе ставлення до матері - туга по материнській турботі і одночасно недовіру і ворожість, що в свою чергу призводить до формування відповідної базової особистості - недовірливою, підозрілої, яка характеризується пригніченою ворожістю до зовнішнього світу.

Якщо Кардинер був кабінетним вченим, то Маргарет Мід (1901 —1978) першою серед культурантрополог все своє життя присвятила емпіричним дослідженням світу дитинства. Її книги, написані на основі польових досліджень на Самоа, Нової Гвінеї та інших островах басейну Тихого океану, відкрили не тільки для фахівців, але й для широкого читача методи виховання, докорінно відрізняються від звичних для Європи та США.

М. Мід була піонером в багатьох областях і створила «еталон польового дослідження» (див. Лур'є, 1997). Вона першою в культур-антропології стала використовувати психологічні тести, зокрема тест Роршаха, аналізувати дитячі малюнки та ігри, взяла в руки фото- та кінокамеру. Звернувши особливу увагу на особливості виховання та поведінки дівчаток, вона спробувала подолати властивий культурантропологіі андроцентрізм.

Мід була твердо переконана, що «саме культура є головним чинником, який навчає дітей, як думати, відчувати і діяти в суспільстві» (Мід, 1988, с.48-49). Як і Кардинер, поява тих чи інших рис характеру вона безпосередньо пов'язувала зі специфікою соціалізації. Американська дослідниця етнографії дитинства, аналізуючи з культурологічних позицій зв'язок особливостей стосунків дорослих і дітей з темпами історичного розвитку, виокремила такі три типи культур:

1. Постфігуративна. Діти переймають у старшого покоління, чий авторитет був беззастережним, культуру стосунків, традиції, які передаються з покоління в покоління (переважають великі багатодітні сім'ї, що складаються з кількох поколінь).

2. Кофігуративна. Діти й дорослі вчаться у своїх сучасників і ровесників культури, зорієнтованої на сучасність; традиційність за такої культури є нестійкою, переважають сім'ї нуклеарного типу (батьки і несімейні діти).

3. Префігуративна. Роль дорослих полягає у створенні умов для розвитку дітей, які краще знають що їм необхідно на кожному етапі життя. Відповідно дорослі багато чого навчаються у своїх дітей. У культурі дорослих (мистецтві, рекламі, шоу-бізнесі) спостерігаються використання дитячих психологічних образів і характеристик, перенесення типово дитячого виду діяльності (гри) на сучасну ігрову цивілізацію, інші явища запозичення дорослими дитячої субкультури.

За твердженням французького демографа Філіппа Арієса (1914 — 1984), сутність дитинства пов'язана не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, сукупністю доступних форм і видів дійсності. З розвитком суспільства змінюється і ставлення до дітей. Американський психоісторик Ллойд Демоз (1931) головною проблемою виховання вважає ставлення батьків до дітей, а провідною силою історії — психогенні зміни в особистості, що відбуваються внаслідок взаємодії поколінь батьків і дітей. З цього погляду він описав шість послідовних періодів трансформації ставлення людства до дитинства.

1. Від давніх часів до IV ст.- "інфантицидний" стиль, для якого характерне насильство над дитиною.

2. IV — XIII ст. — "покидаючий" стиль, для якого було характерне запровадження виховання дітей у чужих сім'ях, монастирях. У сім'ях побутувала холодна, сувора атмосфера.

3. XIV—XVII ст. — "амбівалентний" стиль, який поєднував увагу до дітей і впливи, спрямовані на подолання "злої" сутності волі, на заперечення самостійного духовного життя дитини.

4. XVIII ст. — "нав'язливий" стиль, особливістю якого був суворий контроль дорослих над поведінкою та внутрішнім світом дитини.

5. XIX - середина XX ст. - "соціалізуючий" стиль, що ознаменував зародження інтересу до внутрішнього світу дитини, створення умов для підготовки дітей до самостійного життя.

6. Друга половина XX ст. — "допомагаючий" стиль, якому властиве прагнення батьків до емоційного контакту з дітьми, увага до їхнього індивідуального розвитку.