Тема 1. Бухгалтерський облік, його суть і основи організації План:

1. Поняття про господарський облік

2. Види господарського обліку

3. Облікова політика підприємства

 

1.1. Поняття про господарський облік

 

Перш, ніж приступити до своєї роботи на підприємстві, бух­галтер повинен знати, що являє собою підприємство, з якою метою воно створено i які бувають види підприємств.

Підприємство – це самостійний господарський суб’єкт, який має право юридичної особи або особи, що здійснює виробничу, науково-дослідну або комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємства можуть бути таких видів:

– господарське;

– приватне, засноване на власності фізичної особи;

– колективне, засноване на власності трудового колективу;

– державне, засноване на державній власності;

– спільне;

– підприємство, засноване на власності юридичних осіб i гро­мадян інших держав.

Залежно від типів i категорій підприємства можуть бути орендні, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні тощо.

Цілеспрямована діяльність підприємства з виробництва тієї чи іншої продукції, надання тієї чи іншої послуги називається господар­ським процесом.

На одному підприємстві можуть вестися різні господарські процеси (тобто різні види діяльності). Наприклад, підприємство може займатися i виробництвом (перший вид діяльності), i торгівлею (другий вид діяльності) та іншими видами діяльності.

Для здійснення господарської діяльності підприємство повинно мати господарські засоби (активи), що створюються за рахунок внесків засновників, позикових коштів, прибутку, бюджетних коштів та інших джерел (наприклад, будинки, обладнання, гроші тощо).

Засоби, що знаходяться на підприємстві, під час господарсь­кого процесу увесь час змінюються. Вони або збільшуються (засоби отримують, виготовляють), або зменшуються (засоби витрачаються, відвантажуються, реалізуються), тобто відбувається оборот “господар­ських засобів”.

Конкретна дія з яким-небудь засобом називається господар­ською операцією.

Побудова бухгалтерського обліку та фінансової звітності під­приємств здійснюється з урахуванням низки принципів, визначених Законом України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”. Законом визначено необхідність використання підприємствами таких основних принципів:

– автономності;

– безперервності діяльності;

– періодичності;

– історичної (фактичної) собівартості;

– обачності;

– нарахування та відповідності доходів та витрат;

– повного висвітлення;

– послідовності;

– превалювання сутності над формою;

– єдиного грошового вимірника.

Принцип автономнocтi передбачає, що кожне підприємство розглядається як юридична особа, відокремлена від своїх власників. У зв’язку з цим особисте майно та зобов’язання не повинні відобража­тися у фінансовій звітності підприємства. Одночасно юридична особа розглядається як суб’єкт господарювання, що здійснює організацію діяльності та керування нею, контролює наявні ресурси та залучає за потреби нові, відповідає за борги та результати діяльності (наявність прибутків чи збитків). Юридична особа може розглядатись як окреме підприємство, його частина або група підприємств, що входять до складу юридичної особи (філії, відокремлені підрозділи).

Принцип безперервності діяльності підприємства, за яким під­приємство вважається створеним на невизначений термін, означає, що підприємство буде працювати досить довго, щоб виконати очікувану ціль його створення та усі наявні поточні зобов’язання, а також такі, що виникатимуть протягом усього періоду його діяльності. Для того щоб користувачі облікової інформації могли прийняти обґрунтовані рішення на базі складеної фінансової звітності, вони повинні мати інформацію за кілька облікових періодів, яка дозволить їм оцінити перспективи діяльності підприємства. Принцип безперервності діяльності підтримує принцип історичної собівартості, за яким активи на балансі повинні оцінюватися за сумою витрат на їх придбання, а не за ліквідаційною вартістю.

Принцип періодичності передбачає можливість розподілу діяль­ності підприємства на певні періоди часу з метою складання фінан­сової звітності. Використання цього принципу дозволяє визначати ре­зультати операцій після того, як вони були завершені (на кінець облі­кового періоду), що значно спрощує облікову роботу. Значно склад­ніше визначити результат за операціями, які ще не відбулися.

Принцип вторинної (фактичної) собівартості. При оцінці активів підприємства, створеного на невизначений період, перевага надається історичній собівартості. Вона формується виходячи з витрат на виробництво та придбання активів i найточнішої їх оцінки на момент прид­бання. Вважається, що активи купуються підприємством за найнижчоюз вартостей, що є на ринку на даний вид активів при відповідних властивостях. Подальше значне зниження їх вартості порівняно з ринковою свідчить або про значний рівень науково-технічного прогресу, або про недалекоглядність менеджерів, що здійснили це придбання.

За П(С)БО 1 “Загальні вимоги до фінансової звітності” до со­бівартості придбання активів включаються:

– ціна придбання (за мінусом отриманих торговельних знижок);

– мито, непрямі податки (за винятком тих, що не підлягають відшкодуванню);

– витрати на перевезення активів, навантаження і розвантаження;

– витрати на доведення активів до стану придатного для вико­ристання;

– інші витрати, пов’язані з придбанням цих активів (комісійні, послуги брокерів тощо).

За принципом обачності підприємство повинно використову­вати в бухгалтерському обліку оцінки, що запобігають завищенню ак­тивів i доходів та заниженню зобов’язань i витрат підприємства. При цьому витрати слід відобразити якомога швидше, а доходи – як най­пізніше. Якщо підприємство очікує отримання додаткових затрат або збитків, їх слід відобразити в примітках до фінансової звітності, тоді як очікувані, але не отримані доходи відображати не слід.

Зміст принципів нарахування та відповідності доходів i витрат полягає в тому, що доходи i відповідно пов’язані з ними витрати ви­знаються у періоди, коли були отримані доходи i здійснені витрати, незалежно від руху грошових коштів.

Бухгалтерський облік, що ведеться на грошовій основі, перед­бачає реєстрацію операції лише тоді, коли відбулася сплата грошових коштів. Доходи вважаються отриманими лише тоді, коли гроші отримані, а витрати визнаються лише при сплаті грошей. Використання цього методу суперечить загальноприйнятим бухгалтерським принципам i не дає точного відображення активів, зобов’язань, доходів, витрат та фінансових результатів діяльності підприємства, оскільки господарські операції відображаються не тоді, коли вони фактично відбулись.

Принцип єдиного грошового вимірника потребує вимірювання та узагальнення всіх господарських операцій підприємства в його фінансовій звітності в єдиній грошовій формі. Окремі операції відобра­жаються в бухгалтерському обліку з використанням різних вимірників, однак для потреб узагальнення облікової інформації використання гро­шового вимірника є необхідним.