4. 5. Захист персональних даних

Гарантії прав і свобод людини у сфері інформації однаковою мі­рою можу ть стосуватись і реалізації прав, ідо дають змогу людині бути повноправним су б'єктом інформаційних відносин, і тих, що за­хищають людину від неправомірного інформаційного втручання. Але механізми і способи реалізації та захисту цих прав мають свою спе­цифіку. Права першого типу, які забезпечу ють вільну участь в інфор­маційних відносинах, є практично самодостатніми, тобто для їх ре­алізації потрібне закріплення їх в нормативно-правових актах, воля су б'єкта та наявність механізмів, передусім су дових, їх захисту. За­хист від неправомірного інформаційного втручання, навпаки, вима­гає переду сім створення комплексу нормативно-правових актів, що регу люють діяльність органів державної влади, фізичних та юридич­них осіб у сфері інформації з метою встановлення чітких юридичних рамок і параметрів такої діяльності. Крім того, проблемою захисту останнього типу прав є те, що, на відміну від порушень свободи сло­ва. подібне втручання може мати прихований характер, але водночас створювати значну загрозу.

Крім конститу ційних норм статей 31 (таємниця листування) і 32 (невтручання в особисте життя) Конститу ції, в Україні діє низка пра­вових актів, що конкретизують регу лювання означених питань.

За допомогою окремих законодавчих актів, наприклад, конкре- тизу ється конституційний принцип невтручання в особисте жит­тя. Закон України ^;ТІро інформацію"¹⁴ (ст. 23) визначає інформа­цію про особу як суку пність документованих або пу блічно оголо­шених відомостей про особу, відносячи до них дані про: національ­ність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адресу, дату і місце народження. Цією статтею встановлюються та­кож основні принципи, що визначають режим доступу інформації про особу:

• забороняється збирання відомостей про особу без її попере­дньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом;

• кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібра­ною про неї;

• інформація про особу охороняється Законом.

Перелік відомостей, що не підлягають розголошенню, розширено також у ч. 3. ст. 46 Закону "Про інформацію''. Це відомості, що стосу­ються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприєм­ницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листу вання, телефон­них розмов і телеграфних повідомлень.

Закон України “Про державну статистику" (ч. і ст. 21) до конфі­денційної інформації відносить також: "первинні дані, отримані орга­нами державної статистики від респондентів під час проведення ста­тистичних спостережень, а також адміністративні дані щодо респон­дентів. отримані органами державної статистики від органів, що за­ймаються діяльністю, пов'язаною із збиранням та використанням ад­міністративних даних’¹⁵.

Важливим елементом механізму забезпечення права людини на конфіденційність приватного життя можна розглядати встановлене ст. 31 Закону "Про інформацію” право громадян на доступ до інформації про них, зібраної органами державної влади та місцевого самовряду­вання. Це право (ч. 1. ст. 31) визначає право громадян знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збирають­ся. як. ким і з якою метою вони використов\ ються та право громадян мати доступ до інформації про них. і в разі потреби, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо.

Через звернення до органів державної влади та місцевого само­врядування громадянин може встановити сам факт збирання відо­мостей про нього. їх зміст і мету збирання, а тому і ставити питання про законність відповідних дій. Органи публічної влади зобов'язані надавати подібну інформацію безперешкодно і безкоштовно на ви­могу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених зако­ном (коли подібна інформація є державною або службовою таємницею), а також вживати заходів щодо запобігання несанкціоновано­му доступу до неї. Передбачено право громадян (ч. 7 ст. 31 Закону 'Про інформацію' ) оскаржувати в суді відмову в доступі до такої інформації або приховування її чи незаконні збирання, використан­ня, зберігання чи поширення. Крім того, відповідно до ст. 56 Кон­ституції та ч. 2 ст. 31 Закону "'Про інформацію'*, гаранту ється право на захист та відшкодування за рахунок держави матеріальної і мо­ральної шкоди, заподіяної незаконними діями органів публічної вла­ди щодо інформації про особу.

Як зазначалося, в більшості випадків збирання персональних да­них здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядуван­ня. Таким чином, багато в чому питання реальності, а не деклара­тивності комплексу прав, що охороняють недоторканність особисто­го життя, стосується сфери організації діяльності органів публічної влади. В межах соціального управління, яке здійснюють відповідні органи державної влади та місцевого самоврядування, формують­ся конкретні механізми забезпечення гарантованих Конституцією умов участі людини в інформаційних процесах. Керуючись духом і змістом правової та адміністративної реформ, які здійснюються в Україні, можна говорити про те. що ' створення дійових механізмів забезпечення прав і свобод людини є одним з орієнтирів трансфор­мації адміністративного права’’, одним з напрямів досягнення цієї мети можна назвати 'деталізацію закріплених у Конституції Укра­їни процедур, не пов'язаних з юрисдикційною діяльністю органів виконавчої влади і суду .

Такими процедурами є. зокрема, процедури захисту конфіденцій­ної інформації про особу в органах державної влади, процедури за­хисту інформації в комунікаційних системах, що забезпечує таємни­цю кореспонденції тощо.

Однією з ключових проблем дотримання прав і свобод людини у сфері захисту персональних даних є можливі порушення проце­сів правоохоронної діяльності держави. Ця діяльність усе ще потре­бує значного реформування, аби відповідати вимогам демократич­ного суспільства. Самі працівники органів вну трішніх справ, визна­чаючи ступінь розповсюдженості різних видів службових порушень, зокрема, називають такі: невиправдане насильство; порушення прав громадян; ухилення від допомоги громадянам (46,2%); хабарництво, корупція, вимагання (44.8%) ^т.

Окреслюючи шляхи забезпечення інформаційних прав людини в цій сфері, основну увагу слід акцентувати на забезпеченні суво­рого виконання норми ч. 2. ст. 6 Конституції України, яка визначає, що владні інституції ‘здійснюють свої повноваження у встановлених Конститу цією межах і відповідно до законів України" ¹⁶ Це, здавало­ся б, просте завдання залишається ду же актуальним в українських ре­аліях. Особливо, якщо враховувати давню традицію прийняття підза- конних нормативно-правових актів, здатних перекручу вати, зменшу­вати або розширювати тлумачення змісту- законів та низькій рівень правосвідомості.

Зазначимо, що Україною від самого проголошення незалежнос­ті обрала курс на перебудову своєї правоохоронної системи у бік де­мократизації та поваги до прав людини. На жаль, це стосується біль­шою мірою законотворчості, ніж правозастосування.

Так уже в 1990 р. в Законі “Про міліцію”¹⁷ було викладено осно­вні принципи регламенту вання відносин між органами внутрішніх справ (ОВС) і громадянами. Заслуговує на увагу- ст. 5 цього Закону, присвячена співвідношенню діяльності ОВС та додержанню прав гро­мадян.

Серед важливих гарантій додержання прав людини можна на­звати принцип установлення компетенції ОВС виключно законом. Відповідно до ч. І ст. 5 Закону “Про міліцію”, вона виконує свої за­вдання неупереджено, у точній відповідності із законом. її обов'язки і повноваження перелічені в ст. 10 і II цього Закону. До того ж. на­ступною нормою підкреслюється вичерпність наданих міліції прав, тс. що ніякі виняткові обставини чи вказівки службових осіб не мо­жуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльнос­ті міліції.

Серед інших принципів, передбачених ст. 5 Закону “Про міліцію", що визначають взаємини ОВС і впливають на рівень захищеності прав міліції >• сфері інформації, зазначено:обов'язок працівника міліції при звертанні до громадянина назвати своє прізвище, звання та пред'явити на його вимогу службове посвідчення:

• заборона ОВС розголошувати відомості, що стосуються осо­бистого життя людини, принижують її честь і гідність, якщо виконання обов'язків не вимагає іншого:

обов'язок ОВС дати громадянам пояснення з приводу тимча­сового обмеження прав і свобод громадян, яке може бути здій­снено лише в межах чинного законодавства, і лише якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки;

• обов'язок ОВС не пізніш як через 24 години повідомити про місцеперебування затриманих і взятих під варт) осіб близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання.

Отже, законодавчі приписи створюють доволі міцну правову базу гарантування прав і свобод людини в процесі виконання ОВС своїх повноважень. Інша річ, що практика досить часто свідчить про не­виконання або неналежне виконання міліцією відповідних правових норм. Але цс проблема не тільки правової, а й інстит\ ціональної ре­форми.

Механізм і умови обмеження інформаційних прав і свобод люди­ни визначаються низкою законодавчих актів, що регулюють питання правоохоронної діяльності та компетенцію правоохоронних органів, зокрема Кримінально-процесуальний кодекс України. Закони Украї­ни “Про оперативно-розшукову діяльність ", "Про прокурату ру'’. "Про Службу безпеки України", "Про прикордонні війська ", "Про держав­ну податкову службу в Україні " та ін.

Наприклад, нормами ст. 4. Закону “Про оперативно-розшукову ді­яльність" передбачено, що ця діяльність "грунтується на принципах законності, дотримання прав і свобод людини, взаємодії з органами управління і населенням"¹-*⁴. Насту пні норми цього Закону деталізу­ють і визначають механізми дотримання зазначених принципів. Зо­крема, комплекс гарантій законності та дотримання прав і свобод лю­дини під час здійснення оперативно-розшукової діяльності визначе­но ст. 9 цього Закону:

• ч. 5 ст. 9 Закону про ОРД визначено, що під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. (Окремі обмежен­ня цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого злочину, та у випадках, передба­чених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства);

у становлено відповідальність правоохоронних органів у разі пору шення прав і свобод людини або юридичних осіб у про­цесі здійснення оперативно-розшу кової діяльності, а також їх обов'язок невідкладно поновити пору шені права і відшкодува­ти заподіяні матеріальні та моральні збитки, в т. ч. і в разі не- підтвердження причетності до правопорушення особи, щодо якої здійснювались оперативно-розшукові заходи, (ч. 8 ст. 9).

Низка норм цієї статті гарантує безпосередньо інформаційні пра­ва та інформаційну безпеку людини, серед цих:

• право особи у встановленому законом порядку’ одержати від органів, на які покладено здійснення оперативно-розшу кової діяльності, письмове пояснення з приводу обмеження її прав і свобод та оскаржити ці дії:

• заборона зберігати або розголошувати одержані внаслідок оперативно-розшу кової діяльності відомості, що стосу ються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не міс­тять інформації про вчинення заборонених законом дій або по­рушення прав людини (такі відомості підлягають знищенню); заборона застосову вати для одержання інформації технічні за­соби, психотропні, хімічні та інші речовини, які пригнічують волю або завдають шкоди здоров'ю людей та навколишньо­му середовищу.

Доступ громадян до інформації про них, яка збирається у зв'язку з їх зврененнями до ОВС. визначається нормами Положення про поря­док роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого при­йому в системі Міністерства внутрішніх справ України (п. 9)¹⁸. Згід­но з цим Положенням у період збирання інформації, необхідної для здійснення перевірки за зверненнями, громадяни мають право:

знати, які відомості про них, з якою метою збираються, як. ким і з якою метою вони мають використовуватися.

• доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, об'єктивність тощо.

Крім того, встановлюються правила збирання, зберігання та вико­ристання такої інформації, спрямовані на забезпечення конфіденцій­ності персональних даних. Ці правила передбачають:

• недопущення доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до законодавства;

• обмеження терміну зберігання інформації про громадян, який не повинен тривати довше встановленого строку зберігання матеріалів перевірки за зверненнями;

• кількість даних про громадян, отримана під час перевірки звер­нення. має бути максимально обмеженою і може використо­вуватися лише з метою перевірки викладених у зверненні ві­домостей.

Певний комплекс норм, спрямованих на забезпечення захисту персональних даних і таємниці кореспонденції, міститься в законо­давстві України, що регулює питання телекомунікацій і поштового зв’язку. Так. ст. 9 Закону України ‘‘Про телекомунікації* встановлює обов'язок операторів і провайдерів телекомунікацій вживати відпо­відно до законодавства технічних та організаційних заходів щодо за­хисту телекомунікаційних мереж, засобів телекомунікацій, інформа­ції з обмеженим досту пом про організацію телекомунікаційних ме­реж та інформації, що передається цими мережами.

Нормами ст. 34 Закону України "Про телекомунікації" визнача­ються обов'язки операторів і провайдерів телекомунікацій щодо за­хисту інформації про споживача. Цей захист має кілька аспектів, зо­крема:

• обов'язок операторів та провайдерів телекомунікацій забезпе­чувати схоронність відомостей про споживача, отримані при укладенні договору, надані телекомунікаційні послуги, у т. ч. про отримання послуг. їх тривалість, зміст, маршрути переда­вання тощо;

• обов'язок операторів телекомунікацій під час автоматизова­ної обробки інформації про абонентів забезпечувати її захист відповідно до закону;

• можливість включення у призначені для оприлюднення те­лефонні довідники, у т. ч. електронні версії та бази даних інформаційно-довідкових служб інформації про прізвище, ім'я,

гіо батькові, найменування, адресу та номер телефону абонен­та лише в разі, якщо в договорі про надання телекомунікацій­них послуг зазначено про згоду споживача на опублікування такої інформації;

право споживача на безоплатне вилучення відомостей про нього повністю або частково з електронних версій баз даних і нфор м а ці йно-до ві дкових служб.

Обов’язок операторів поштового зв'язку вживати організаційно- технічних заходів щодо захист}' інформації, згідно із законодавством щодо захист} таємниці кореспонденції встановлено ст. 6 Закону Укра­їни “Про поштовий зв'язок”.

Виїмка та огляд письмової кореспонденції, вкладень в інших по­штових відправленнях, одержання будь-яких довідок щодо них забо­ронено. крім випадків, визначених законом.

Заборонені до пересилання вкладення у поштових відправленнях вилучаються операторами із поштового відправлення у встановле­ному відповідно до цього Законл порядку в присутності відправника або уповноваженої ним особи, крім випадків, установлених законом.

Єдина процедура обмеження права людини на таємницю корес­понденції визначається ст. 187 Кримінально-процесуального кодек­су України¹³⁶. Ця процедура передбачає накладення арешту на корес­понденцію або зняття інформації з каналів зв’язку лише за постано­вою апеляційного суду, причому в цій постанові вказується особа, види кореспонденції або канал зв'язку і термін здійснення таких дій.

На тлі подібних законодавчих гарантій не зовсім логічною вигля­дає норма ч. 4 ст. 39 Закон} України “Про телекомунікації ', за якою оператори телекомунікацій зобов'язані власним кошти установлюва­ти на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів і забезпечувати функціонування цих технічних засобів, а та­кож у межах своїх повноважень сприяти проведенню оперативно- розшукових заходів та не допускати розголошення організаційних і тактичних прийомів їх проведення.

Фактично ця норма передбачає, що споживачі телекомунікацій­них послуг, за рахунок плати яких і формуються кошти операторів, повинні самі оплачувати встановлення обладнання для зняття інфор­мації з каналів зв'язку, тобто для обмеження їх прав на таємницю кореспонденції. В цьому контексті позитивним можна вважати лише обов'язок операторів телекомунікацій забезпечувати захист зазначе­них технічних засобів від несанкціонованого доступу.

Загалом досить поширеними є думки щодо необхідності вдоско­налення законодавства, що забезпечує механізми захисту особистих даних, особливо в межах діяльності органів виконавчої влади щодо інформації, яку вони збирають відповідно до своєї компетенції.