2. Історія вчення про стрес

Різноманіття форм проявів стресу, причин виникнення ефектів його впливу на здоров’я і професійну діяльність обумовлюється тим, що практично будь-яка людина протягом свого життя неодноразово переживає цей стан. По образному вираженню N. Н. Rizvi «... стрес усюдисущий; він є відтінком життя: одним подобається його смак і вони використовують його для досягнення бажаного результату, іншим він не подобається і їхній організм прагне відреагувати на стрес належним образом».

Теорія стресу вперше запропонована Г. Селье в 1936 р., опублікована в 1950 р., а найбільш повне її представлення і розвиток знайшов відображення в більш пізніх роботах автора.

У теорії Г. Селье стрес розглядається з позиції фізіологічної реакції на фізичні, хімічні й органічні фактори. Основний зміст теорії може бути узагальнене в чотирьох положеннях.

1. Усі біологічні організми мають уроджені механізми підтримки стану внутрішнього балансу або рівноваги функціонування своїх систем. Збереження внутрішньої рівноваги забезпечується процесами гомеостазиса. Підтримка гомеостазиса є життєво необхідною задачею організму.

2. Стрессоры, тобто сильні зовнішні подразники, порушують внутрішню рівновагу. Організм реагує на будь-який стрессор, приємним або неприємний, неспецифічним фізіологічним порушенням. Ця реакція є захисно-пристосувальною.

3. Розвиток стресу і пристосування до нього проходить кілька стадій. Час плину і переходу на кожну стадію залежить від рівня резистентності організму, інтенсивності і тривалості впливу стрессора.

4. Організм має обмежені резерви адаптаційних можливостей по попередженню і купированию стресу — їхнє виснаження може привести до захворювань і смерті.

Узагальнення результатів досліджень дозволило Г. Селье обґрунтувати існування трьох стадій процесу, названого їм загальним адаптаційним синдромом.

Стадія тривоги виникає з першою появою стрессора. Протягом короткого періоду знижується рівень резистентності організму, порушуються деякі соматические і вегетативні функції. Потім організм мобілізує резерви і включає механізми саморегуляції захисних процесів. Якщо захисні реакції ефективні, тривога вщухає й організм повертається до нормальної активності. Більшість стресів дозволяється на цій стадії. Такі короткострокові стреси можуть бути названі гострими реакціями стресу.

Стадія резистентності (опору) настає у випадку тривалого впливу стрессора і необхідності підтримки захисних реакцій організму. Відбувається збалансована витрата адаптаційних резервів на тлі адекватного зовнішнім умовам напруги функціональних систем.

Стадія виснаження відбиває порушення механізмів регуляції захисно-пристосувальних механізмів боротьби організму з надмірно інтенсивним і тривалим впливом стрессоров. Адаптаційні резерви істотно зменшуються. Опірність організму знижується, наслідком чого можуть стати не тільки функціональні порушення, але і морфологічні зміни в організмі.

М. Селье запропонував розрізняти «поверхневу» і «глибоку» адаптаційну енергію. Перша доступна «на першу вимогу» і восполнима за рахунок іншої — «глибокої». Остання мобілізується шляхом адаптаційної перебудови гомеостатических механізмів організму. Її виснаження необоротне, як вважає Г. Селье, і веде до загибелі або до старінню.

В даний час порівняно гарно вивчена перша стадія розвитку стресу — стадія мобілізації адаптаційних резервів («тривога»), протягом якої в основному закінчується формування нової «функціональної системності» організму, адекватної новим екстремальним вимогам середовища.

Подальший розвиток навчання про стрес супроводжувалося формуванням нових концепцій, теорій і моделей, що відбивають загальбіологічні, фізіологічні, психологічні погляди й установки на сутність цього стану, причини його розвитку, механізми регуляції, особливість прояву